У 1848 році видатний український поет Тарас Шевченко відбував своє заслання у війську. Тоді імперія розвідувала нові території в Середній Азії. Аральське море тоді було здебільшого terra inсognita. Військове міністерство доручило Алексею Бутакову дослідити це море. В склад експедиції увійшов і Шевченко. Там він мав змогу далі творити: малював пейзажі.
Аральське море відоме ще з І століття нашої ери. Після завоювання цих земель монголами туди переселилися племена каракалпаків. За однією з версій, це нащадки тих самих “чорних клобуків” - тюркських найманців-прикордоників на службі київських князів. Протягом століть місцеві жителі виробили культуру, яка прив’язала їх до рибного промислу та життя біля Аральського моря. З тюркської Арал - це острів. Він був місцем, придатним для життя людини, серед піску та степу. В результаті природніх обставин, були періоди, коли море зменшувало свою площу, але природа відновлювала баланс. Арал був дуже багатим на рибні ресурси. У морі водилося до 20 видів риб. Середньорічний вилов риби становив понад 35 тисяч тонн. Основні промислові риби: короп, лящ, вобла. Особливо сильно ця галузь була розвинута до 1960-х років. В цей період Аральське море, як внутрішнє водоймище між Казахстаном і Узбекистаном, служило основною ланкою, що зв'язує порти Аральськ і Муйнак, вантажообіг між якими досягав 250 тис. т на рік (переважно, транспортувалась бавовна, хліб, сіль, риба, хімікати, ліс).
Гігантизм совків
У лідерів СССР завжди були плани на гігантські будівництва та перетворення природи на слугу “совіцької людини”. Ще Сталін у 1930-х почав засаджувати Узбекистан бавовною з метою створити власний аналог “Бавовняного поясу”. Тоді були збудовані перші ірригаційні канали на Амудар’ї з метою орошення полів бавовни. Війна перервала плани Сталіна, але після неї почався “Великий план перетворення природи”. Ідейним натхнеником був “самоук з народу” Трохім Лисенко. Був запропонований проект посадки дерев у гігантській мережі захисних смуг або вітрозахисних смуг у степах південного Радянського Союзу , подібно до того, що було зроблено на північних рівнинах Сполучених Штатів у 1930рр. після посухи та великої шкоди, завданої роками Dust Bowl (пилові бурі в США в 30-х) . Ідея полягала в тому, що насадження вітрозахисних смуг навколо річок півдня Московії та навколо колгоспів нібито зупинить посушливі вітри з Центральної Азії, які, як вважалося, спричинили посуху. План зазнав провалу, наприклад в районі Уралу 100% дерев не прижилося через лисинківську систему посадки дерев під назвою “гніздування”. Цей проєкт був зупинений після смерті Сталіна. Але це не була смерть безумним ідеям “підкорити” природу. У 1956 році на території Україні сталася засуха й було втрачено урожай бавовни на півдні України, проте у Середній Азії навпаки урожай був високим. Тоді “світлим” головам в Москві стрільнула ідея зробити Середню Азію бавовницею СССР. Так, власне, й стартував цей мегапроєкт.
У 1960-х роках почалося масове будівництво зрошувальних каналів на Амудар’ї та Сирдар’ї. Було пришвидшено будування Каракорумського каналу, який мав забрати воду в Амудар’ї та направити її в посушливі землі пустелі Каракурум. Усе заради бавовни. Канал відкрив величезні нові ділянки землі для сільського господарства, особливо для монокультури бавовнику, яку активно просував Радянський Союз , і постачаючи Ашгабат головним джерелом води. При цьому Амудар’ї втратили близько 20-25% своєї води. Система орошення була дуже неефективною. Навіть зараз можна побачити недоліки цієї політики. Лише 12% довжини зрошувального каналу Узбекистану було забезпечено гідроізоляцією. 28% міжгосподарських зрошувальних каналів і 21% внутрішньогосподарських каналів мають покриття проти втрат води , яке утримує в середньому на 15% більше води, ніж канали без покриття. У короткостроковій преспективі побудовані канали мали принести божевільні урожаї, за що партія похвалить місцевих чиновників. При цьому ніхто думати про наслідки не хотів. Хоча науковці попереджали. Ще в 1964 році Олександр Асарін з Інституту гідропроектів зазначив, що озеро приречене, пояснюючи: "Це було частиною п'ятирічних планів , затверджених Радою міністрів і Політбюро . Ніхто на нижчому рівні не посміє скажи слово, що суперечить цим планам, навіть якби це була доля Аральського моря». Науковці, що були прихильні до партії називали Аральське море “помилкою природи”. “Світлі червоні розуми” ігноруючи природні цикли даного моря заявили, що море саме випарується, а совіти краще пустять воду на бавовну. Інша частина не менших “геніїв” пропонували розвернути могутні ріки Сибіру в сторону Аралу. Звісно, екологія - це буржуазна наука.
Наведемо вам приклад того, як совки “крали” воду в Аралі. Якщо 1910–1960 гг. в середньому щорічно до Аралу надходило близько 62 куб. км води, то 1971–1980 гг. - 16,7 куб. км, у 1981–1990 роках. - 3,5 куб. км. Сток Сирдар'ї у 1974–1986 роках. не доходив до Арала, стік Амудар'ї частково був відсутній 1982-1983 рр., 1985-1986 рр. і в 1989 р. Результатом стало зниження рівня озера-моря: у 1960-ті роки – у середньому на 0,2 м на рік, у 1970-ті роки – на 0,6 м, у 1980-ті роки – на 0, 85. На початку 1987 р. його рівень досяг позначки 36,4 м, тобто. на 16,6 м нижче,ніж середньорічний рівень до 1961 р. Заради збільшення посівів совки відмовилися від нормальної практики зміни культур на полі. У господарстві використовувалися дуже агресивні пестециди, агрохімікати та інші препарати аби збільшити прибутки бавовни. Партія постійно збільшувала плани збору бавовни ігноруючи здоровий глузд та екологію. Результатом нереалістичних планів стали багатомільйонні приписки, подвійна бухгалтерія, багаторівнева «піраміда брехні, крадіжки та хабарництва». Ненадійність офіційної статистики була відома радянським керівникам і заважала їм ухвалювати вірні господарські рішення. Проте приписки дозволили голові місцевої номенклатури Рашидову як зберігати повний контроль над республікою, а й отримати з Москви приблизно 4 млрд рублів за так і не поставлену бавовну. Така кругова порука та корупція дозволила уже Юрію Андропову гарно попіартися на “бавовняній справі”.
Трагедія.
У 1988 році Узбекистан зібрав найбільший урожай бавовни у світі, але наступні роки показали на скільки ця погоня за багатсвом була трагічна. У 1989р. СССР спобував хоч якось врятувати Амудар’я від висихання. Було спроба збільшити кількість опадів в районі Аральського моря. В результаті висихання моря пестецидів та агрохімікатів каракалпаки отримали цілий “букет” різних захворювань. Місцеві жителі зазнали цілий ряд проблем зі здоров'ям: від затримки росту, зниження народжуваності, проблем з легенями та серцем до підвищення рівня захворюваності на рак. Наприклад, одне дослідження показало, що виникнення раку печінки подвоїлося між 1981 та 1991 роками. В іншому дослідженні було встановлено, що до кінця 1990-х років дитяча смертність становила 60-110 малюків на 1000 новонароджених, що набагато перевищувало середній рівень в Узбекистані (48 на 1000) та Росії (24 на 1000). На місці утворюється нова пустеля Аралкум. Токсичні піски підняті пиловими бурями засмічують не тільки Середню Азію, а й Європу й інші частини світу. У світі фіксувалися токсичні солі в Норвегії та Білорусі.
Через токсини та сіль було знищено все життя в Аралі.Екологічна катастрофа совків не тільки знищила здоров’я людей та розпорошила токсини по всьому світі, вона також знищила традиційний спосіб життя жителів прибережної зони Аралу. Море десь відступило аж на 100км.
Ще в 90-х Казахстан та Узбекистан пішли різними шляхами усунення цієї катастрофи. Попри спроби світової спільноти та місцевих урядів вирішити це питання, фактично розв”язок залежить від політичної волі Узбекистану, Казахстану, Таджикістану та Туркменістану.
Для початку, візьмемо позитивний приклад - це Казахстан, який вирішив кардинальрно роз”язати цю проблему. У 90-х рр. казахи взяли кредит в Всесвітнього банку, аби регулювати рівень води в “Малому Аралі” - озері, що утворилося в результаті висохання Аральського моря. Казахстан зміг скоротити різницю берегової лінії в порівнняні з тою, яка була в 1960р. ( до 17 км застість 68км). Казахи змогли повернути воду Сирдар’я до Аралу. Місцеві жителі планують відновити традиційні промисли, а також, планують перетворити Аральське море на курорт. Попри всі старання Казахстану більшість рішень мають прийняти також й сусіди.
Узбекистан вирішив далі експлуатувати вирощування бавовни. Він, попри взяті обов’язки, не направив води в Аральське море, тому процес висихання там продовжується й далі. Для того, аби боротися з пустелею та розповсюдженням хімікатів та солі, Узбекистан проводить політику висадки чагарників та степових дерев, які мали б утримувати грунт від пилових бур. На нашу думку, це є не більше ефективно, ніж лікування симптомів замість самого захворювання. Додаткових проблем завдало знайдення нафти та газу на дні моря. Узбекистан, за підтримки московського Лукойл, планує добувати вуглеводні, що буде додатковим стимулом для пилових бурь, розсипанням хімікатів та солі. Пасивність Узбекистану, Таджикистану та Туркеменістану спричинило вихід Киргизтану з ініціативи по відновленню Аральського моря. Причина проста: перелічені країни не зацікавлені у відновленні моря, вони далі використовують неефективні методи орошення. Ще й Турменістан хоче викрасти рештки води для свого проєкту Алтин-Асир (озеро золотого століття). Туркменський проєкт для багатьох екологів є неприйнятним та нагадує по суті совецьку стройку века.
Аральске море можна відновити. Приклад Казахстану показує, що при правильному підході можна максимально полегшити наслідки екологічної катастрофи. На жаль, решта країн цього не розуміють. Вони бажають й далі використовувати екстенсивні методи виробництва, аби задовільнити свої бажання. Рано чи пізно це вилізе боком країнам Середнього Азії.
Аральське море є й прикладом лицемірної совіцької гонки за цифрами. У бездумному бажанні отримувати бавовни найбільше в світі було згублено не тільки цілу екосиститсему, а й культуру та життя людей. Для Середньої Азії цей проєкт став власним Чорнобелем, а його наслідки не ліквідовуються в силу амбіцій та цілей деяких держав.
