На “Аркуші”, як відомо, можна розгубитися. Безліч яскравих авторів та авторок, цікаві теми. Ясна річ, щось звичне для мене як читачки та рецензентки - це поезія. В даному випадку поезія також стала незвичною.
Пані Юлія, яка хоч і є молодою авторкою, але знайшла свої теми, стиль та голос. Голос міцний, чистий, подекуди з надривом, але прикрашений обертонами елегантності.
Не просто люди на війні, а ще й мрія про повернення додому.
Не просто сльози дівчини, яка чекає на коханого, а ще й сльози природи, які перетворюються на суцільну зливу.
Не просто почуття розгубленості від звуків сирен, а ще й бажання жити й творити далі.
“Бело, не плач. За спиною стікає весна”, або “Будь щасливою хоча б раз. Подивися на зорі у небі” - ці рядки підсилюють враження від тексту, який рясніє мовою війни, мовою страху, віри та надії.
Пишаючись народом України та дякуючи Збройним Силам, авторка поетичних циклів згадує ще про одне - про належність України до світової спільноти. “Хоум, моя втрачена Хоум” - це і голос ВПО, і численні історії тих людей, які перенесли свої таланти, здібності, надії, родини, слова, думки та голоси до близького чи далекого закордоння. Лексема англійського походження своєю яскравістю нібито “зшиває” художній світ, створений авторкою, підсвітлюючи неоном (адже збірка зветься “Неонова”) подальший шлях героїв поетичних сюжетів та роздумів.
Дійсно, слова про незламність - це не просто якісь абстрактні тези. Пані Юлія неодноразово підкреслює гнучкість, сміливість, мудрість українців, де б вони не були - на фронті, в тилу чи за кордоном. Вірячи в диво та світле майбутнє, додаючи світоглядні проблиски на тло бурхливих трагедій, лірична героїня устами авторки стверджує наступне:
“Мені б пережити цей день, не ставши чужим мовчанням”.
Тексти сильні, безкомпромісно талановиті, здатні єднати читачів навколо зрозумілих тез та послань.
Дякую авторці за можливість зазирнути в її багатий та живий художній світ!
© Martinella, 2026
