Розділ 8, в якому хочеться побачити майбутнє, а бачиш минуле
— Не варто чіпати чужі карти без дозволу, — м’яко промовила ворожка.
— Це щось значить? — інспектор кивнув на відкриті карти.
Вона стиснула плечима.
— Так. Або ні. Залежно про що ви питали.
Вона вправно зібрала карти та сховала їх до шухляди. Відкоркувала пляшку та налила червону рідину, схожу на густе вино у келихи до половини.
— Я не вживаю алкоголь, — повідомив інспектор.
Її вуста скривились в посмішці.
— Чому? Невже боїтеся втратити контроль?
Сказала жартома, проте по його виразу обличчя стало зрозуміло, що не помилилась.
— Те що ви робите, неправильно, — після паузи промовила вона.
— Що ви маєте на увазі? Я не там шукаю?
Вона похитала головою.
— Ви боретесь із нею. Тримаєте у клітці. Навіщо? Я не розумію.
Гоббс сумно усміхнувся.
— Тоді вам пощастило. Ви змогли приборкати свою пітьму і вона не становить загрози. Я ж мушу тримати свою під контролем.
— Все одно не розумію. Як можна контролювати стихію? Сила, як ріка. Не хороша і не погана. А ви замість того, щоб будувати човна і плисти туди, куди вона вас веде, побудували греблю і намагаєтесь її спинити.
Поки вона говорила, то дістала з шухляди маленьку пляшечку, у яких зазвичай тримають ліки, і вилила її вміст в один із келихів. Розмішала рідину стилетом із тонким гострим лезом.
— Якщо не впевнені, — вона звела на нього насмішкуваті очі, — то я можу її потримати. Дайте руку.
Інспектор вагався. Він не знав ні цієї жінки, ні її сили. Чи зможе вона впоратись? Але простягнув ліву руку.
Її дотик був ніжним і сильним водночас.
— У вас довга лінія життя, — з посмішкою промовила Софія, перевертаючи його руку долонею догори.
А потім швидким і точним рухом провела по ній гострим стилетом. Розрізані краї рани розійшлися та налились кривавими краплями. Вона стиснула його долоню в кулак та підняла над своїм келихом. Натиснула сильніше. Спостерігала, як кров стікає тонкою цівкою. Як червоні краплі змішуються з вином, стаючи одним цілим.
— Пийте до дна.
Піднесла свій келих до вуст і випила його одним ковтком. Гоббс зробив те саме. Вино було солодким. І водночас мало присмак попелу.
— Чому ви мені допомагаєте? — спитав він, хоча навіть не був впевнений, що це можна назвати допомогою.
Повіки важчали і язик заплітався. Хилило в сон. Він дивом втримався на стільці і ледве встиг підкласти руки під голову перед тим як покласти її на стіл.
— Бо хочу, щоб ви його зупинили, — почув він крізь сон. — Те, що він робить, порушує порядок. Ми всі у небезпеці.
Будинок заполонили тіні. Вони дивились на нього з кожного кута, тягнули свої кістляві лапи. Вони були неправильні. Хворі. Химерно-огидні.
Гоббс спробував придивитися до них, зрозуміти кому вони належать. Але не зміг побачити. Занадто темно. Занадто яскраво.
Скрип долівки під ногами. Скрип дверей, що відчиняються. Навіщо йому обертатися назад? Він вже хотів пройти повз, але впізнав цей голос. І мелодію.
Колискова. І дитячий сміх.
Марі, його дружина. І Лілі — донька. Вони тут, веселі та щасливі. Живі.
Хіба міг він пройти повз?
Він зупинився на порозі. Зайти так і не наважився. Не посмів.
Марі сиділа на стільці біля доньчиного ліжечка. Усміхалась і тихенько наспівувала колискову. Лілі — маленьке янголятко, сміялась і тягнула ручки до матері. Цей сміх — найпрекрасніший звук, що він коли-небудь чув.
Спів обірвався і Марі звела на нього сумні сірі очі. Він боявся побачити в них страх. Тоді б він зачинив двері, дав їм спокій. Але страху не було. Лише розуміння. І прийняття.
— Як далеко ти здатен зайти, Мілтоне? — її голос рідний і чужий водночас. — У тебе є межа?
Він не чув цього голосу вже п’ятнадцять років. Але пам’ятав і це питання, і інтонацію, з якою воно було поставлене. Тоді він сказав, що не хоче зупинятися.
— Я не бачив її, допоки не перетнув, — відповів він сьогодні. — Якби ж я тільки зупинився вчасно.
Пізно. Вони обоє це знали.
— Татко, чому ти не заходиш погратися? — запитала Лілі, обертаючи до нього своє усміхнене личко. — Я сумую за тобою.
Це було вже занадто. І серце закололо, нагадуючи, що не вічне. Що все-таки є межа болю, який воно здатне витримати.
— Я люблю тебе, серденько, — прошепотів він, ледь видушуючи слова з пересохлого горла. — Вас обох.
Але Марі вже не чула. Повернулась до доньки, наспівуючи колискову.
І пітьма, давно забута, знов прокинулась. Засичала.
— Навіщо ти втекла від мене? — вже не стримуючись, крикнув Гоббс. — Навіщо сіла в той клятий диліжанс?
Це питання він задавав собі вже п’ятнадцять років.
Дружина похитала головою. Посміхнулась сумно і лагідно.
— Питання не в тому. На це ти знаєш відповідь.
Він знав. І саме тому хотів почути іншу.
— Питання в іншому: чому ти поїхав нас здоганяти?
«Пробач», — він не сказав це вголос. Бо вибачення були марні.
Обернувся, щоб піти.
— Мілтоне, — тихий голос зупинив на півдорозі. — Є дещо, що ти маєш знати. Щоб бачити темряву, очі не потрібні.
— Що?
— Щоб бачити темряву, очі не потрібні. Запам’ятай це.
Двері зачинились і він залишився сам на сам з тінями і чужою пітьмою. Але тепер він міг впізнати її хазяїна.
Він стояв за декілька кроків від нього, загорнутий у саван з пітьми. Тіні, немов павучі лапи, тягнулись з нього, отруюючи все, до чого торкались. Він впізнав ці тіні. Вони належали Бінсу. Проте самого Бінса тут не було. Хіба так може бути?
— Щось задовго ви мене шукали, інспекторе Гоббс, — насмішкувато промовив хрипкий голос. — Якби ви справді були розумним, то мали б здогадатися раніше.
Обличчя все ще ховалось в тінях, але тепер сумнівів не залишилось. Він знав це місце. І того, хто був у темряві.
— Я прийду по тебе, — кожне слово давалось через силу. Йому доводилось перекрикувати вітер.
— Ти запізнився! — його сміх відлунням відбивався від стін. — Тепер тобі вже не перемогти.
«Подивимось», — подумав Гоббс і розплющив очі у кімнаті Софії.
— Вас довго не було, я вже почала хвилюватися, — промовила вона. — З вами все гаразд?
— Так, — відповів він з впевненістю, якої не відчував.
В голові шуміло і важко було сфокусувати погляд. Але треба було поспішати. Якщо він правильно зрозумів наміри вбивці, то часу залишилось обмаль.
