Присвячується світлій пам’яті Семена Обломея, чия усмішка долає смерть.
Цього літа все мало бути по-іншому. Ми з Вікою планували весілля, а якщо назбираємо коштів, то й поїздку в Норвегію. У липні — Вільний та Говерла, до вересня — фінансова стабільність: питання житла для моєї новоствореної родини вже нікуди було відтягувати.
Усвідомлення того, що надворі червень, прийшло тільки на тижневій ротації та від дат на звітах командуванню. Сприйняття дійсності змінювало свою температуру на війні щохвилинно: світилося фіолетовою безпорадністю в тепловізор, яка змінювалася відчаєм, який стрімко червонів — і ставав радістю. Друге дихання відкрилося, коли нас із хлопцями вивели з оточення, а в 500 метрах йшов запеклий бій.
Бойовий виїзд завершився вчора, тож зараз має наступити завтра. Якщо вже ранок, то чому так тихо? Думається повільно, але й тіло таке розслаблене, так добре. Тиша тривожить, тож розплющую очі…
— Ай! — засліпило.
Що відбувається? Що це? Де всі?
Бля, походу контузило. Так, які там кроки: покинути небезпечну зону, послабити бронік та шолом, перевернутися на бік. Відштовхнувся ногою, поводив плечем, щоб перевернутися, але… нога не знайшла, від чого штовхнутися.
Дихаю в намаганні заспокоїтись. Раптом тишу перериває звук. Какофонія кристалізується в безперервну мелодію ліри, і світло м’якшає. Роблю другу спробу продрати очі — вдало. Білий туман мережиться чимось схожим на судини, вони темнішають і наближаються, перетворюючись на силуети гілок.
Туман лишається зверху, знизу ж чіткішає жаристий осінній ліс, зовсім як у Швеції. Щоки напружуються, мимоволі розтягуючись у посмішку: Швеція мені не снилася з лютого, а такі безтурботні сни грішно переривати.
Дерева ближчають, відкриваючи палац, дах якого так високо, що губиться в хмарі. Над дерев’яними дверима, списаними рунами та округлими символами, сидять вовк та орел.
Смикаюся від неочікуваності: ноги торкаються поверхні. Починаю крокувати, роздивляючись гори щитів, звалених по обидві сторони сходів: дерев’яні, металеві, краплеподібні, з левами, хрестами, навіть тризубом.
Добігаючи очима наверх, до дверей, помічаю високу фігуру в шоломі, але довге гарне волосся видає в ній жінку.
— Ейнгеріє відважний, вітаю! Полиши свій меч, зніми обладунки та звеселяйся, відвідавши священного напою, — звернулася до мене жінка (тепер уже точно), простягаючи золотий кубок.
— Ее, добрий день. Дякую, а не підкажете, де я?
— Навколо себе ти бачиш Асгард, Одінове царство. Вітає тебе Гільдар валькірія, що принесла воїтеля з поля битви у Вальгаллу, щоб став ти одним із достойних.
Мене миттєво облило жаром.
— Поля битви? Вальгалла? Я-я помер?
— Ти загинув, хоробро захищаючи побратимів на полі битви, тому й заслуговуєш на честь стати Одіну на вірну службу, щоб, бенкетуючи вночі та виходячи на битви щодень, у палаці полеглих чекати судного дня Рагнарьоку.
Ось і все, значить. Всередині все вгамувалося, і смерть усвідомилася так просто і звично, ніби добіг марафон. Хоча…
— Я перепрошую, ви сказали «бенкетуючи та виходячи на битви»? Ви дійсно пропонуєте людям, що загинули в бою, битися щодня, очікуючи на фінальну війну, у перервах вживаючи алкоголь та м’ясо? Ваші боги вважають це раєм?
— Тобі зробили честь, запросивши в широкі цареві палати куштувати Сегрімніра та насолоджуватись медом Гейдрун, воїне! Якщо ж ти зневажаєш ці почесті, будь же скинутий у Гельгейм!
— Ну то скидай! — викрикнув я та жахнувся сам із себе. Але ніби спрацювало: запанувала розгублена тиша, хоча я досі не міг бачити Гільдового обличчя.
Видихнувши, я спробував ще раз:
— Я ціную те, що потрапив сюди, але ваше існування не має сенсу. Бої заради боїв, навіщо? Хіба ті померлі мені вороги? А м’яса я не їв і не їстиму. Й алкоголь не вживатиму. Якщо ви хочете боєздатних бійців, навіщо труїте їх цим?
Валькірія продовжила мовчати. Смішно, якщо я перший у її досвіді підняв таке питання.
— Навіщо тоді воював, якщо так зневажаєш битву?, — зрештою запитала вона.
— Війна прийшла в мій дім. Я знайшов у собі сили і став захищати його.
— В тебе вийшло?
— Не знаю. Війна ж іще триває.
— А що робитимеш, коли вона закінчиться, перемогою твоєю чи поразкою?
— Я полишу її, тільки-но вона полишить нас. Я прагну будувати, а не руйнувати.
Ніколи до цієї миті слова не здавалися мені такими вагомими. Між мною і Гільдар, як між рівними, стояли терези, та кожна літера падала на мою чашу діамантами, схиляючи її.
Напевно, вона бачила те саме. Тому я не здивувався, коли валькірія відкинула чашу та розпроставши крила.
***
— Оператор, шукай! Він має бути десь там!
— Се-е-ем! Сем!
— Є щось?
Дихати важко, на груди щось сильно давить, у вусі гаряче та волого, крики майже не чутно — цього разу точно контузія.
Я живий.
Набравши повітря, кричу так, щоб струснувся Асгард.
