У багатовимірності — шлях до прийняття власної цілісності, і я не писатиму, що це парадоксально, бо поділяю цей принцип давно.
В одній з лекцій Борхеса, прочитаній 1978, він рефлексує про час і вічність.
Якби нам хоча б раз показали буття, нас би це розчавило, знищило, вбило. Натомість час є дарунком вічності. Вічність дає нам змогу пережити все послідовно. У нас є дні і ночі, є години, хвилини, … . На щастя, ми віримо в окремості.
— «Борхес, неписаний». Хорхе Луїс Борхес
В кульмінаційний момент Мізу та Акемі однаково приймають свою недосконалість — impurity, мовою серіалу, в якому цією категорією оперує майстер з металу, хоч я вважаю це слово не цілком вдалим (або не розбираюся в англійській етимології). Я б сказала, що обидві героїні приймають свою гетерогенність.
Акемі — припиняє берегти вірність одному чоловіку, Мізу — вірність одному мечу з єдиного виду металу. Вони більше не демон, не куртизанка, не дочка, не самітниця. Вони Мізу та Акемі.
Цілісності, якими себе зрештою усвідомлюють Акемі та Мізу, розчавлюють сприйняття оточення. Бо людям простіше вірити окремостям: жінка, самурай, покруч, дружина.
…збентежену душу, яка вважає реальність важкою та жорстокою — такою жорстокою, що для того щоби розділити на частини біль, який вона спричиняє, довелося розколоти розум.
— «Розсіяний розум». Габор Мате
Ми вже могли спостерігати в мистецтві аспекти небездоганності як сили, проте з насуванням ери загроз, що ховаються у нитках матерій невинних задоволень, чорнодзеркальної передвоєнної епохи ліні та байдужої зневаги, відображення людини і явищ на екранах ставатиме все більш багатогранно-багатошаровим, що бачимо у серіалі.
Попередня реформа — антигерой. У мистецтві нашого часу передчуваю відхід від поділу «протагоніст/онтагоніст» на користь злиття в одне, повноцінно відображаючи розколотий «болем» і зібраний, проте не гомогенно-сірий, а меланжевий, дух-франкенштайн.
Мізу — і ронін, і красива жінка з легенди. Акемі — виплекана принцеса-куртизанка та непохитна імператриця, яка не упустить нагоди зачинити ворогів на поталу пожежі.
Усунення зла, символами серіалу — вбивство одного з чотирьох зол — не дає сатисфакції. Жоден мій текст нині не обходиться без астигматичного озирання на реальну війну і внутрішній конфлікт українців: повернення до кордонів 1991, або падіння російського режиму, коли рашке стане не до війни — чи принесе сатисфакцію? чи принесе мир у душу? Мені це не розв’яже всередині вузла: будуть тисячі деокупованих, проте все ще закутих розумів людей, зламані життя, понівечена інфраструктура та довкілля, і передвоєнний світ за обрієм кордону.
Щосерії Мізу знищує по маленькій дрібці зла: відрубає руку торговця плоттю, перемагає цілу маленьку армію боса, що тортурив усе місто, вбиває нечесного самурая, що обманом виманив меч у її виховника. Але діставшись врешті до мети, найбільшого, або й абсолютного, зла, навіть отримавши інформацію стосовно ще двох потенційних білих татусів, вона зберігає життя чоловіка, на шляху до якого вона померла десятки разів. Мені її вибір зрозумілий — потребу Мізу в помсті не задовольнила його смерть там і тоді.
Коротко, але підмічу: обидві головні герої здебільшого отримували турботу й виховання від чоловіків. Можна це трактувати і як їхнє становлення суто як приладь, і в більш позитивному прояві — Мізу та Акемі взяли найкраще й огидне з двох світів.
Демонічному не-самураю Мізу протягом усього серіалу протиставляється благородний та успішний за мірками суспільства того часу самурай Тайген. Самурай Тайген, який святкував свої заручини у компанії повій; який принижує Рінго словами про те, що той не достойний бути його учнем.
Тому я не вірила у жодну з претензій до благородності Мізу.
Назвімо вибір Мізу жорстким, продиктованим лише її травмами або недостатньо глобальним — що ж їй робити після помсти усім чотирьом? —, але це те ким вона є. Для блакитноокого самурая не передбачено конвенційного смислу життя. Зміни Мізу колір очей, перемістившись в іншу частину світу — це не змінить її позаземної природи, травмованої людьми. З металу метеорита можна викути меч, що «здатен вбити бога», проте розплавити цей метал тяжко.
Повторити комбінацію з розбитого британською кулею японського вістря, дешевого дзвіночка, обпалених роками ковальських щипців — неможливо.
Якщо Мізу й матиме життя після помсти — йому не стати «нормальним», вона не знайде соціально прийнятної — якщо такі формулювання взагалі можливо використовувати щодо неї — мети продовжувати жити. Не всіх персонажів потрібно гламуризувати. Не велич, втілену в людині.
