Пізно ввечері з 25 на 26 число, Міністерство закордонних справ Японії повідомило про виявлення будівництва «нової споруди» у водах на захід від серединної лінії між країнами, яка була запропонована Японією у 2008 році в якості компроміса.
Генеральний директор Бюро у справах Азії та Океанії Канай Масаакі висловив «рішучий протест» Ши Йонгу, заступнику голови місії посольства Китаю в Токіо, повідомило міністерство.
Але давайте розберемо цю ситуацію по порядку:
З якого приводу суперечка?
І Пекін, і Токіо вважають води Східнокитайського моря частиною своєї Виключної Економічної Зони (ВЕЗ). Обидві країни мають так званий континентальний шельф ( це така частина континента, яка йде нижче рівня моря. Континентальний шельф поступово знижується від берегової лінії до перегину на глибині бл. 200 м, від якого починається континентальний схил). На подібній глибині є змога розробляти природні багатства цих районів, а також поверхню і надра підводних районів, що прилягають до берегів островів. Якщо певні родовища, на приклад, знаходяться в межах континетального шельфу Японії чи Китаю, ніхто більше не має права там займатися видубутком, оскільки це вважається як територія іншої держави.
Спір намагалися вирішити за допомогою конвенції ООН щодо морського права(UNCLOS), яку обидві країни ратифікували у 1982 році, а сама конвеція почала діяти у 1994. За правилами, кожна прибережна держава має право на 12 морських миль від берега, Виключна Економічна Зона - до 200 морських миль, де держава має виняткове право на ресурси. Китай та Японія претендують як раз на 200 морських миль кожен , але ширина Східнокитайського моря становить лише 360 морських миль, тобто, обидві ВЕЗ просто перетинаються. Згідно конвенції, якщо трапляється перетинання, то країни мають домовлятися між собою окремо.
В деяких випадках, UNCLOS дозволяє континентальному шельфу розширюватися понад 200 миль на підставі геологічних доказів (максимум — до ~350 миль, це технічна процедура за ст.76). Якщо Китай доведе геологічно, що його шельф природно продовжується далеко на схід, теоретично його континентальний шельф може простягатися далі за 200 миль досягати Окінави.
Історичний контекст…….
Ось тут і починається справжня сутичка - питання островів Дяоюйдао, але ми з вами знаємо їх більше під назвою як острови Сенкаку, за рахунок яких Японія “підсовуюється” трохи ближче. Китай наголошує на тому, що це його територія по праву, яку Японія анексувала в 1895 році в ході Японсько - цінської війни ( де КНР, тоді ще імперія Цін, зазнала поразки ) і закріпила підписанням нерівноправного Сімонесекського мирного договору. Справді, у січні 1895 р., ще до підписання договору, Японія таємним рішенням Кабінету Мейдзі оголосила, що острови Сенкаку включені до префектури Окінава. Це рішення не було публічно оголошене одразу, щоб уникнути дипломатичного тиску під час війни. Після підписання договору, за яким Тайвань і Пескадори ( острови Пенху) офіційно відходили до Японії, Сенкаку вже вважали частиною території, приєднаної до Окінави.
Китай наразі відкрито заперечує анексію і наводить численні картографічні дані часів імперії, де чітко видно, що острови Дяоюйдао є частиною морського узбережжя Китаю. Японія ж у свою чергу каже, що протягом десяти років з 1885 р. було проведено ряд ретельних досліджень архіпелагу та не було знайдено жодних слідів контролю Китаєм ( Китай в дійсності не сильно пікся про такі віддалені острови і не попіклювався про те, щоб поставити там хоча б урядову адміністрацію. Острови просто були зазначені на карті, входячи до Цінської імперії, але були по більшості безлюдними). Тому тодішній японський уряд включив їх до префектури Окінава цілком законно, на правах «occupation of terra nullius» (зайняття нічиєї землі).
Яке було становище міжнародного права в той час?
За міжнародним правом XIX ст. як раз діяло правило « terra nullius», тобто держава могла заявити про територію, якщо вона не перебувала під фактичним контролем іншої держави; потрібно було показати «animus occupandi» (намір володіти) та «effectivités» (реальне управління — поселення, податки, адміністрація).
Японія, відправивши свої наукові й адміністративні експедиції у 1885–1895 рр. переконалася, що острови не мали китайської адміністрації , а місцевого населення не було = тобто вони є terra nullius.
Формально право досліджувати вони мали, бо розвідка чужих земель сама по собі не порушувала міжнародного права, якщо, знову ж таки, це була нічийна земля і там не було фактичного господаря. Але право на анексію 1895 р. — спірне: воно залежало від того, чи можна було вважати Сенкаку «нічийними», якщо Китай мав історичні згадки й картографію. Але, на жаль, цього в якості доказів не зовсім достатньо.
Більше про політику та історію читайте в телеграм - каналі Азійський вектор
