1930
— Ганю, принеси тарілки з буфету.
— Скільки, тату?
— Приїде родина губернатора, і Гельшмани… П’ятнадцять виходить.
Скачу до буфета, щоб плахта, пошита мамою до свята, розліталася. Відчинивши дверцята, викладаю тарілки на підлогу, рахуючи. Крадькома кидаю поглядом на верхню полицю: склянки для трунків ще там.
— Ганко, не задивляйся, а то шия заболить та голова відпаде! — глузує Катря, зайшовши до зали по люстерко.
— Не відпаде! Я натерти хотіла! — зашарівшись, відпихаю від буфету табурета.
— Я знаю, чого ти хочеш! Така мала, а мріє чарку перехилити.
Катрі, противній качці, тільки цьогоріч дозволили пити меди з дорослими, а вона задерла носа, ніби пані.
Принісши тарілки, дрібню кардамон до кави, поки батько протикає гуску. Заходить Михайло з кошиком ананасів та цитрин, віддає мені луснувшу, а батькові жаліється, що в теплицю треба прозоріше скло — фрукти тьмяніють без світла.
— Пилипе, з Масницею! Чого тобі? — хазяїн прочинив двері та уважно оглянув захеканого працівника.
— Біда, пане. Червоні гості в Сосонці, — махнув рукою в бік сходу Пилип, — Сказали, до Стрижавки наступною їдуть…
Батечко закопують скриню під самісінькою стіною теплиці, поки мамо кривляться, проковтнувши обручки, а бабця, з насупленими бровами бормочучи про щось «гуртове», «чортове», затягує мені дукачі в пасок. Я питаю в неї, чому ми не готуємося приймати гостей. «Саме це ми й робимо» — відповідає.
Виходжу з кімнати, заглядаю в сусідню: Михайло чистить рушницю, не піднімаючи погляду, поряд Катря, без намиста й у братових штанях. Кидаюся до неї, вона притискає та шепче «все буде добре».
Тої ночі я вперше засинала не вдома, слухаючи нерівне дихання жінок. Наступного дня Пилипів син прибіг зі звісткою, щоб ми довше не чекали — нікого.
1933
Їм пів гречаника, якого подарував поштар. Уперше то сталося, коли я вголос мріяла, чи саджатиме Михайло персики в теплицях цьогоріч. Давши мені хліба опісля, проказав, що пригощатиме тільки за цікаві історії, але, видимо, усі історії здавалися йому цікавими.
«Оце ти вигадуєш, пройдисвіте», — хрипло сміявся поштар на розповіді про дядькову гру на скрипці, на мелодію якої зліталися солов’ї, чи лебедів, яких я відганяла від стиглої смородини.
Він уважно слухав, пожовуючи люльку, і не питав, де ділася рідня, ніби єдиний вірив, що батька й сестру не застрелили, двоюрідного брата не забрали, а мамо не по волі покинули мене. Просив нагадувати собі, які на смак ананаси. А що таке ананаси?
Поштар вкладає у долоню заплямованого конверта: «Моравській Ганні-Олені від Якова Сивериновича Гельшмана». Відмовляється від історії. «На дорогу», — простягає клунка з запеченою картоплею.
1939
Стрижавка виглядає вицвілою в порівнянні із зображеною на фотокартках, що зберігаються в альбомах Гельшманів.
Коли мені пощастило вступити на інженера-проєктувальника, вони мовчки поклали список одногрупниць-комсомолок поряд із навіки молодими батьком і матірʼю на фоні садиби. За мене не вибирали, кого ненавидіти, підказали лише шлях додому.
В останньому листі Михайло марнославно написав, що на малу Батьківщину присилають нового сільського голову, вродливого та здібного до садівництва. Аби заманити до Стрижавки старосту групи, я додала до цього опису пишні яблуневі сади, що перевиконають нашому загону план із заготівлі.
— Комендант попався м’якосердий, ще й алкоголік. До мене в нього ті цифри роками не сходились. — лопата підлітає в повітря. — Як відбув строк, він відрекомендував мене на Дніпрельстан. — увіткнувши гострим кінцем у землю, Михайло зиркає, спостерігаючи за моєю реакцією.
— То ти завдяки жандарму в голови сільради проліз? — роблю байдуже обличчя, — Чи старий Гельшман підсуєтився?
— Гельшману самому скоро знадобиться допомога. Чула про погроми у Варшаві? Тому вони й перебираються сюди, далі від міста. — знову береться за лопату.
Мовчки довбаємо, вишкрібаючи скриню з поглиблення в стіні закинутої теплиці. У ній знаходимо прілі документи на право власництва, дукачі, злитки, і — Михайло присвистує — запаяний кухоль зі сливовою оковитою.
Він заходить до садиби першим, поправляючи підкову над дверима, я хрещуся на кожній сходинці, бажаю хазяївам добра й достатку.
Коридор зіщулений, без килима, а шпалери замальовані гірчичною фарбою. Буфет на місці: товариші-ударники не подужали підняти зроблене на совість, але замінили сервізи паперами.
Прочинивши дверцята, брат лізе до кишені. «Знайшов учора на горищі», — ставить на верхню полицю, просто перед моїми очима, дві склянки для трунків.
Йде відкорковувати кухля, лишивши мене зі склянками на самоті, забравши лампу. Без світла їх не видно, і можна ще мить чи кілька удавати, що мені, досі ніби десятирічній буржуйці, не дотягнутися до полиці.
Ми перехилили, не цокаючись. Пили сливівку, вдивляючись один в одного, переплівши пальці правих рук.
