Я дивилася фільм за понад рік з премʼєри, під час показу у ВетеранХабі, у компанії кількох десятків людей, серед яких був співтворець Євген Малолєтка.
Я дивилася стоячки: частково через те, що моє місце було в останньому ряду, але здебільшого, бо прагнула мати більше емпатії до героїв. Для мого мозку, що не здатний до емоційної емпатії, такий шлях тілесного працює. З тої ж причини півтори години перегляду не пила води.
Двом журналістам вдалося провезти через російські блокпости унікальні кадри: розстріл цивільних будівель танками із зеткою на боці, момент розвороту гармати російського танка у бік камери, який оператор зняв з 7 поверху лікарні.
Це один фрагмент із сотні кадрів зафіксованих на камеру смертей дітей; матері, яка не може встояти на ногах після загибелі немовляти; мародерів, яким чомусь знадобилося винести з покинутого магазину мʼяч у місті, з якого немає виходу, а з неба не зникає російський літак.
Стрічка препарує громаду, якій немає куди тікати з тісного простору району. Це не одне місто, чий труп тепер перетворили на ляльку, з масштабними російськими проєктами новобудов на узбережжі моря.
Це не одна війна. Це моє життя й майбутнє людського світу, в якому не варто сподіватися чи очікувати кращого.
В епоху буму ШІ, ми повертаємося до первісності: війни переносять у часи, коли кожен день життя має бути вибореним. Фільм нагадав мені, що в реальному світі за межами людського не існує стабільності та зон комфорту.
Vladimir said the footage from the maternity hospital will change the course of the war. But we have seen so many dead people, dead children. How could more deaths change anything?
Хіба більше смертей здатні щось змінити?
Загине нас в Україні мільярд: мертві встануть, щоб за безнадійне майбутнє розміняти своє потойбічне життя.
Не байдуже буде дрібці вцілілих, яка доживатиме, набиваючи ціну українській крові. На планеті лиш стане на одну націю менше. Я рада, що живу саме це життя.
