"Іноді достатньо лише одного правильного вибору, щоб усе змінилося." Автор.
Я прокинувся та протер очі, після чого зрозумів — це не моя квартира.
Опершись спиною на спинку ліжка, озирнув кімнату. Очі зачепилися за мій одяг на стільці, який був обережно складений.
Я сповз назад, поклавши голову на подушку, та згадав, що було вчора ввечері.
Коли я повернувся додому, стикнувся з сусідкою, яка запросила на вечерю.
Через втому я не став відмовлятися.
Вечеря була смачною, з гарним алкоголем. А потім — ніч у ліжку.
Я не пригадував, коли востаннє почувався настільки… живим. І я не відчував сорому чи подібних емоцій через це, хоча в мене була дівчина.
Бо не сумнівався: вона теж весело провела ніч у клубі — разом із подругами, а може, й з якимось хлопцем.
Інколи я почувався дурнем, не розуміючи, чому за неї тримаюся.
Наче чекав, що вона зміниться. Але це повна дурниця — вона не змінилася ще з часів старшої школи. Залишалася легковажною, егоїстичною, марнотраткою. Здатною лиш — витрачати гроші та розважатися.
А я, дурень, досі дозволяю їй сидіти в мене на шиї.
Двері відчинилися, і в спальню зайшла сусідка. На ній був халат, а в руках — таця, яку вона поставила мені на коліна.
— Смачного, — ласкаво промовила вона й чмокнула мене в щоку.
Я втупився поглядом їй у спину, а щоки загорілися від незручності — для мене таке було незвично.
Зазвичай доводилося самому готувати або замовляти їжу з доставкою.
— Їж, поки не вистигло. Якщо чогось захочеш — скажи, — сказала вона, стоячи у дверному отворі.
Я взявся за виделку з відчуттям незручності, яке швидко минуло, щойно почав їсти.
Повернувшися додому я сидів у вітальні, насолоджуючись спокоєм перед грядущим.
Тишу порушував лиш настіний годиник.
У сусідки було приємно, але не хотілося зловживати її гостинністю.
І чесно кажучи, мені було трохи некомфортно поруч із нею. Було враження, що вона надто добра, надто правильна. Відчувалась фальш, наче вона грала роль. Але це зовсім не могло перебити задоволення від вчорашньої ночі.
Моя ж дівчина ще не повернулася, але це було лише питання часу.
Сьогодні субота, а значить, вона вже точно вичерпала ліміт на картці — і прийде вимагати гроші на розваги. Я не сумнівався: добрі люди "настукають" їй про моє спілкування з сусідкою.
Отже, я готувався до важкої розмови. Добре уявляв собі її реакцію. Вона могла спокійно лізти до іншого чоловіка, а я, за її логікою, мав бути тільки її. Наче якась річ.
Око зачепилося за старого плюшевого кролика, що лежав на кріслі з іншого боку кімнати. Це була улюблена іграшка моєї дівчини, подарована її покійним дідусем. Вона здувала з нього пилинки, тоді як мої подарунки ігнорувала. Вони постійно лежали в контейнері з іншими іграшками, закинуті на дно.
Це знову викликало відчуття, що я — дурень. Це була думка,котра постійно мене переслідувала, а сьогодні була особливо гострою.
Прозвучав дзвінок у двері — вона, як завжди, не взяла з собою ключі.
Коли я відчинив, вона стояла, впершись руками в боки, й гнівно роздувала ніздрі. В її очах палали вогники люті.
Вона влупила мені ляпаса.
— Як ти посмів!
Її крик був сповнений люті й роздратування, наче я вчинив щось недопустиме. Такий тон для мене не був новинкою — він завжди з’являвся в її голосі, коли я не задовольняв її вимог.
Від ляпаса й манікюру, що залишив подряпини на щоці, котрі одразу запекли, всередині все заклекотало ще сильніше — я був готовий її вмазати.
Хоча незнав, чи зможу це зробити. Чи підійму на неї руку?
Двері з протилежного боку майданчика різко відчинилися, й вийшла сусідка.
— Вали звідси, курко, поки не видерла тобі волосся! — крикнула на неї моя дівчина.
Та спокійно й мовчки підійшла до неї — і вмазала їй ляпаса. Від удару мою дівчину хитнуло, і вона перелякано відступила назад, ледь не впавши з майданчика.
— Слідкуй за словами, дурепо, — спокійно, але жорстко промовила вона, чітко демонструючи межу, яку не варто було перетинати.
Моя дівчина стояла в ступорі — явно не готова до такого. Вона звикла, що це вона виставляє межі іншим.
Вона опустилася на підлогу й заридала, як дитина, прикриваючи обличчя долонями. Наче не хотіла, щоб її бачили такою. Від цього видовища накотила хвиля жалю. І я, не стримавшись, опустився поруч і обійняв її. Я знав, що не отримаю навіть слова подяки. Що це не змінить нічого. Але не міг стояти осторонь. Це брало за живе, лізло в нутро. Це був лише другий раз, коли я бачив її такою — вразливою, ранимою. Дитиною, якій конче потрібна чиясь турбота.
Сусідка підійшла й трохи нахилившись уперед, звернулася до мене:
— Заходь до мене, коли захочеш.
У її голосі вчувалася ледь помітна зверхність. Зверхність над суперницею. Але я не звернув на це уваги, занурений в думки.
Вона спокійно пішла до себе, залишаючи нас удвох.
А я лишився на колінах, обіймаючи свою дівчину.
Я розумів: усе так далі тривати не може. Але не знав, що вибрати дівчину, сусідку чи просто піти. І чи зможу взагалі зробити цей вибір.
