Я думаю про нашу зустріч у Мілані з Лєною, колегою-мисткинею з Луганської області,зараз окупованої.
Знайомство було у робочому процесі.
Я шукала спосіб як бути живою та ефективною після свого полону в окупованому Донецьку.
Знайшла команду психологів, з якою майже рік каталась проводити арт-терапією,настольні ігри від Unisef на тодішній "нуль", лінію розмежування.
До місцевих в школи, клуб, дитячий садочок та школу мистецтв.
Лєна викладала мистецтво і прикладне в тому числі. Розписувала одяг,сумки, придумувала вишивку і чудирнацькі магніти, авторські розмальовки.
Ми теж були мистецько-активні, дивно одягнені, креативні,несли радість свободи,можливості щось змінити на краще, просто щирий інтерес до дітей.
Грали,малювали, ліпили,
спілкувались, надихали один одного, підтримували.
То було у далекому 2017 році.
Коли прильот на двокілометровій відстані був чимось страшним і лише там, на нашому Донбасі.
Це тепер ми знаємо-тоді була підготовка русні до повномасштабної...
Після закінчення проєкту ми бачились раз у Києві, ще до народження вже шестирічної Марії. Давно.
Тепер Мілан.Так дивно...
Інтернет дійсно може зближати тих,хто далеко,то ми листуємось і знаємо як справи одна в одної в наших нових місцях дислокації.
Бо вимушені мігранти дуже розуміють те про що боляче згадувати: дім, сад, друзі,
родина,робота,цілий світ...
А який в неї був сад на дачі!
Квіти і дерева зі всіх куточків світу.
Тепер вона має три горшики з квітами на орендованому балконі у Варшаві.
І ця зустріч! Просто погомоніти,як і не було цих років. Сходити до музею. Поїсти пиріжків. Поділитись важливим.
І розлетітись-ми назад до Швейцарії, вона екскурсійним автобусом назад до Варшави.
Чи могли б ми тоді у неї на кухні у Золотому подумати,що буде так?
Лише одна мить -і все змінилось.
Мить,яка прийшла 24 лютого 22 року.
Безкінечна мить.
Червень 2025
