Готовий образ допомагає побачити людину. І так само легко ховає те, що в нього не вміщується.
Екзюпері легко побачити вже готовим. Пілот. Пустеля. «Маленький принц». Відповідальність за тих, кого приручив. Війна. Останній політ.
З відстані все складається майже бездоганно: людина, яка писала про любов, відповідальність і невидиме, сама стала частиною власної притчі.
А потім у передмові до «Спогадів троянди» трапляється деталь, яка збиває бронзу з цього образу. Під час роботи над «Маленьким принцом» Антуан міг серед ночі розбудити дім криками.
Не через пожежу. Не через велике одкровення.
Він просто хотів яєчню.
Перед нами раптом з’являється жива людина: пілот і письменник, талановитий, складний, голодний, вписаний у побут і присутність інших людей.
Поруч — Консуело.
І тут, здається, все давно зрозуміло.
Троянда.
Горда, вразлива, ховається за колючками, потребує уваги. Та сама, яку Принц поливає, захищає від протягів, накриває ковпаком, а потім залишає, бо ще не вміє зрозуміти її любові.
Тоді я ще нічого не розумів! Треба було зважати не на слова, а на діла. Вона впоювала мене своїм ароматом, ряхтіла, як сонце.
— Антуан де Сент-Екзюпері · «Маленький принц»
Цей зв’язок навіть не доводиться вигадувати за Консуело. Згадуючи малюнок Антуана — розгубленого клоуна з квіткою в руці, — вона пише:
Пізніше я дізналася, що квітка — це я. Дуже горда квітка, як він написав у “Маленькому принці”.
Консуело — Троянда.
Антуан — Принц.
З цією рамкою я читав книгу далі.
Спочатку вона працювала напрочуд добре.
Ревнує — Троянда. Ображається — Троянда. Потребує уваги — знову Троянда.
Колючки на місці. Квітку знайдено.
А потім Троянда раптом зачиняє Принца в кабінеті.
Ще до шлюбу Консуело встановлює нареченому просте правило:
Я замикала свого нареченого в його кабінеті, і лише за умови, що він напише п’ять або шість сторінок, він мав право прийти до спальні майбутнього подружжя. Але не раніше.
«Йому подобалася ця гра».
У казці Принц поливає вимогливу квітку й захищає її від протягів.
У житті «Троянда» стежить, щоб «Принц» не халтурив із нормою сторінок.
В іншій сцені Консуело знову відправляє Антуана працювати. Він просить:
“Відведіть мене за руку, я не можу сам піднятися сходами”…
“Він був як дитина”.
Уранці вона знаходить готові сторінки.
На цьому тлі нічна яєчня теж звучить трохи інакше.
То хто з них Троянда?
Найпростіше було б поміняти їх місцями: справжньою Трояндою був Антуан — примхливий, залежний від турботи, готовий дозволити вести себе за руку.
Гарна інверсія. І така сама пастка.
Ще на початку їхніх стосунків Консуело говорить Антуанові:
Але добре запам’ятайте: я не річ, не лялька.
Через кілька годин спогадів ця фраза неприємно повернулася вже до мене.
Бо я теж отримав готову роль — і почав вкладати в неї живу людину.
Все, що нагадувало Троянду, помічалося відразу. Те, що не вкладалося в її контур, легко ставало винятком.
Та що далі, то очевидніше: проблема була вже в самому питанні.
Консуело могла залишити слід у Троянді, Екзюпері — у Принці. Та повне накладання не працює: обидва виходять за межі своїх образів, а переставити ролі — лише повторити ту саму помилку.
Проблема була не в Консуело.
Проблема була в способі, яким я на неї дивився.
І цей спосіб бачення не починався з Консуело. Я вже прийшов до неї з готовим Антуаном — Принцом, пілотом, автором слів про відповідальність і любов.
Троянда була лише другою рамкою, накладеною поверх першої.
Самі спогади часом додають ще одну рамку. В одному з переказаних Консуело діалогів Антуан формулює її майже прямо:
Треба, щоб ви змогли зрозуміти мене, як мати розуміє сина. Мені потрібна саме така любов… Я нічого не забув, Консуело, я пам’ятаю ваші ласки, вашу відданість, ваші жертви.
— Антуан, за спогадами Консуело де Сент-Екзюпері
У «Метафорах, якими ми живемо» лінгвіст Джордж Лакофф і філософ Марк Джонсон пропонують дивитися на метафору не як на прикрасу: через структуру одного досвіду ми осмислюємо інший.
Це допомагає бачити, але не дозволяє побачити все.
Якщо диспут осмислювати як протистояння, видно перемогу й поразку, атаку й захист; спільний пошук відповіді стає менш помітним.
Та сама системність, що дає змогу осмислювати одні аспекти поняття в термінах іншого, неминуче приховує інші його сторони. — Джордж Лакофф, Марк Джонсон
Приховане нікуди не зникає.
Ми просто дивимося в інший бік.
У моєму читанні з Консуело сталося щось подібне: образ Троянди підсвічував гордість, ревнощі, вразливість і колючки, відсуваючи решту в тінь. Символ стискає складність до форми, яку можна втримати. У цьому його сила і межа.
Та й самі спогади не дають нейтрального доступу до Антуана: переді мною ще один погляд, зі своїм світлом і своєю тінню.
Хитнувся й інший знак рівності: якщо Консуело не вміщується в Троянду, моє читання «Маленького принца» теж не зобов’язане збігатися з авторським задумом. Але довільним воно від цього не стає — текст чинить опір.
Після «Спогадів троянди» сюжет «Маленького принца» лишився тим самим.
Змінилася його температура.
Та спосіб бачення може підказувати не лише, що помічати, а й що робити.
Суперечка як боротьба підказує атаку й захист. Людина як Троянда — колючки. Життя як дорога — напрямок, роздоріжжя, супутників і можливість заблукати.
Якщо спосіб бачення підказує наступний крок, це вже не лише спосіб читати історії.
Та поза книжкою рамка перестає бути тільки моєю. Я дивлюся на інших — і вони вже дивляться на мене.
Тут доведеться вийти з книжки.
