А все ж таки все не так ґрунтовно, як нам здається. Посудіть самі: за сто років майже кожен із нас піде у вічність. Замість нас будуть інші люди, які житимуть іншими подіями, іншими гаслами і, можливо, іншими цінностями. Вони слухатимуть іншу музику, дивитимуться інші фільми (або вже й не фільми), спілкуватимуться за допомогою нечуваних технологій і вважатимуть нас ледь не пітекантропами.
Сама фраза «сто років тому» звучатиме для них як щось на кшталт «ще за часів палеоліту». Тут, до речі, ми з ними схожі, чи не так?
Ми ж, зі свого боку, можемо сподіватися хіба на те, що вони знатимуть наші імена та місця поховання. І навіть відвідуватимуть їх. Кілька разів на рік. Вони стоятимуть там, нагорі, абсолютно несхожі на нас, хіба що в якихось дрібницях: розріз очей, форма носа чи лоба. І думатимуть вони радше про те, чим займатимуться, коли повернуться додому.
Як на мене, це не те щоб нормально — це абсолютно природно. Я б дуже не хотів, щоб моє життя з усіма його деталями стало тягарем чи предметом емоційних переживань тих, хто прийде після мене. Я не хочу шани, пам’ятників, салютів чи тостів на мою честь. Я хочу спокою.
Дуже хочеться, щоб, згадуючи про мене, в мені бачили не продукт системи чи свого часу, а просто родича. Який колись жив. Просто жив. Цього буде достатньо. А все інше — не так фундаментально, як здається. Втім, про це я вже згадував
