3:33 прохолодного весняного ранку

Я не встигаю і третини своїх планів,
ще рік, ще рік, ще рік мені відкланяв,
я не встигаю написати і десяту
частину того, що хотів би написати.

Я запізнився із карʼєрою на вісім
триклятих років, наче мічений був бісом,
бо все пішло не так, що тільки можна,
і чорна не одна либідь, а кожна.

А може, це прикола тягне янгол,
у відповідь про мене пише ямбом
і відзеркалює усі мої потуги.
По-перше, це жорстоко, а по-друге,

якщо це так, то де моя спокута,
чи вас самих там біс уже попутав?

А може, це і не метафізичне,
не мефістофілеве, не господнє — звичне,
таке просте, причинно-наслідкове
і звинувачувати, крім себе, нікого.

Бо я був зрощений у протекціонізмі,
і мої руки в юнь були занадто ніжні,
і не тримали ні заліза, ні свинцю і
не знали, як балістика працює.

Та що війна — проста відповідальність
тому, хто ріс без батька, це не даність,
та я не переводитиму стрілки.
Навчився їй. Наскільки міг — настільки.

І може, хтось колись знайде це актуальним,
бо безбатьківство надає тривоги спальням,
яку не усвідомити дорослим,
тож доки я ще памʼятаю, ось вам

засвідчення письмове: будьте поруч,
коли ваш вишкребок шукатиме опору,
інакше він зростатиме із болем,
присмак якого глушать не ментолом.

І він, хоч не приречений, — підбитий,
не раз оступиться у спробах полюбити,
якщо це взагалі йому під силу,
і якщо й так, не факт, що його сину/

доньці не доведеться це пройти все,
спадковість лячна, скільки не противься.

Але живемо не одним ресантиментом,
колись усе було єдиним континентом,
тож будь-який розподіл — ще не вирок,
тримай лише подалі спирт від нирок.

Є ті, хто називає біди благом,
здоровʼя цим героям/бідолахам,
бо я від цих тлумачень так далеко,
що краще б мене виховав лелека.

Бо якщо біди — то є лекції для жертви,
у вас в аудиторії всі мертві.
Скажіть це тим, кого перестріляли,
морили голодом, живими в землю клали.

Усі ці філософії красиві,
допоки ворог не топтатиме курсиви
кордонів регресивним візерунком —
одне з питань, не вірішених Юнґом.

А може, в цьому всьому жодних сенсів,
не вийшло — пробуй ще, і так до пенсій,
які тобі, до речі, і не світять,
бо з капелюха вільнодумство витяг.

Можливо, все ще зміниться, а доти
пробачте мені приступи нудоти,
коли я коментую стан поточний
речей, і в цім аутистично точний.

Мені це коштує життя в якомусь сенсі,
та, благо, ще зарано для рецензій,
і доки в мене є ще час на дії,
у серці буде місце для надії.

І зміст — не в відповіді, радше — у питанні,
життя — не гра «хто перший, хто останній»,
життя — це гра у хованки зі світом.
Рахуй. Хтозна, що зможеш ти знайти там.

18 квітня 2026