В одну й ту саму річку

Не знаю, входив сто разів в одну й ту саму річку,
тож ваші приказки для мене сенсу не несуть,
як я дитиною сідав в пусту останню електричку,
так досі в темряві несусь один, але не суть.

Тоді дивився у вікно, набридне — у газету,
ганяв у шахи і гасав порожніми купе,
не мав ще бісів в голові і проти них імунітету,
майбутньому гримаси корчив, мов воно сліпе.

Та хрін там плавав (хоч не в тій би річці) —
майбутнє зиркало назад з божественних зіниць
із тим диявольським вогнем, з яким кохаються парижці, —
яку із поз не обереш, ти завжди долілиць.

Мене кидало поміж стін, підріс — поміж будівель,
французький флер архітектури наче натякав,
що виданий мені credit на щастя не credible,
і стежив, аби son ami нікуди не тікав.

Це зараз, як у власний дім, заходжу в часопростір,
навпомацки б усе впізнав, якби навіть осліп,
а в юності ти ще турист, і дні проходять поспіль,
і як би ти їх не спиняв, повислизали всі б.

Мене і досі так трясе, мов я у тім вагоні,
і я дивлюсь у те ж вікно, й за ним лише вогонь,
напевно, спокій у війну — найгірша із агоній,
бо як дізнатись, чи ти ще живий, чи вже того.

І кадри блимають в очах — дитячі, потім підліткові,
і вже дорослі, і в усіх та сама швидкісна,
і я не знаю, чи міняв за весь цей час маршрути колій,
чи колом їздив дотепер і навіть не впізнав.

І це блажене незнання — єдине, що є достеменне,
чи я прямую в парадіз, чи у нову біду,
та якщо річка заспіва своїм сопрано знов до мене,
я без вагань зніму свій одяг й знову увійду.

2024 - 2026