Зима
Український шляхтич Хведор Воропай готував ділові й особисті листи. Так, лист Богужу Сколкові – другові дитинства, з Орші, вже лежав скріплений печаткою в очікуванні гінців північного напрямку. З тих пір, як 42 роки тому Вітебське Князівство не лишень фактично, але формально стало частиною Великого Князівства Литовсько-Русинського, сім’ю Хведора направили до Києва, а Сколків лишили в Орші за фактом дворянства литовського. З того часу друзі не припиняли товаришувати.
«Пану Янеку від Феодіра, Воропаїва сина, чий батько ласкою Божої відновив Ваше славетне місто Богуславль на вимогу найсвітлішого, наймогутнішого володаря нашого Ольгерда Гедиміновича сімнадцять літ тому, постановляю…»
Отак почав свого наступного листа Хведір. Отримавши, по смерті батька, наказ Князя продовжувати справу розбудови Київщини, Федор проводив безліч часу вивчаючи старовинні мапи-сувої, збережені після пожарищ, які лишили по собі ординці. Це дало результати: на південь від Богуславля шляхтич виявив у земельних описах самого Володимира Святославича самгород, незаселене місто. Воно вартувало відновлення.
Весна
Вже декілька місяців богуславлівський каштелян не міг виконати наказ пана Янека, і все – через тупе неосвічене бидло, що відмовлялося селитися в самгороді. Лихе, бач, для них місце. Чуток було багатенько, тож мало хто наважувався проходити навіть повз. Одні бачили напівпрозорих монгольських тартарів, що погрожували ґвалтом, інші чули страждальні виття закатованих ордою рутенів, а деякі згадували прокляття, накладене на місто загубленими душами його жителів, і мор, що послідував згодом.
- Спиняймось! Ось воно! – гукнув сивобородий поводир. Дідуган був чи не єдиним, хто згадав дорогу лісами-дібровами до цього покинутого міста.
- Тпр-р-ру!.. – вигукнув підчаший, і коні, пройшовши десяток кроків, стали.
Перед каштеляном, який вирішив спростувати чутки, та його почтом, розкинулися руїни Богом забутого міста на пагорбі, вирізнити яке було непросто. Лишень знаючи, що де шукати, можна було вирізнити з-поміж немолодих дерев та чагарників, що заполонили міжбудинковий простір, випалені дерев’яні каркаси. Під’їхавши ближче, подорожні вгледіли поміж хащами кам’яні цокольні поверхи, збудовані, судячи з дивної кладки, задовго до створення Київської Русі.
Розклавши багаття, богуславлівці стали на Тотохах. З них відкривався гарний вид на «Святу Гору», де знаходилися залишки міста.
- Бажаю оглянути місцину на власні очі, – мовив каштелян. – Хто зі мною?
Сміливців виявилося небагато: лише в шляхтичах текла достатньо відважна кров, аби рушити на зустріч незвіданому, тож на Гору вирушило лише троє. Повернулись вони аж під ранок: бліді, мовчазні, в обмоченому спідньому. Аніяк не коментуючи нічні пригоди, й навіть не розтлумачивши природу стогонів-підвивань, що були чутні з гори усю ніч поспіль, богуславлівці згорнули табір та рушили назад, додому.
Літо
Касянка знала: цей день настане. Рунічні знаки все розповіли ще півдесятки років тому. Голунь мав відродитися, най і частково, із втратою автентичної назви. Міста завше засновувалися на сильних місцинах, які тягнули до себе людей. Але не лишень їх.
Упирі, привиди, інша нечисть також бажали селитися на місцях сили. Саме вони наразі й заважали відновити місто під Богуславлем. Звісно, ані каштелян, ані його почет, не мали здібностей, аби прибрати істот зі світу Нави. Їх мала Касянка: відьма, києвиця, ворожбитка. Це й привело богуславлівців до порогу її хатини кілька тижнів тому. І не простих містян: сам каштелян завітав угості, з дарунками й обіцянками.
Відьма знала - не відкрутиться. Мала те зробити: долею було призначено. Тож києвиця особливо й не сперечалася, хоча від подарунків не відмовлялася.
Нині ж Касянка стояла сама-одненька біля підніжжя «Святої Гори», опираючись правицею на вербовий ціпок із паростками. У лівій руці тримала мішок, всередині якого щось вовтузилось.
- Ну, почнемо, – мовила вона, упевнено крокуючи нагору, вглиб дрімучих хащів.
Сутеніло. Жінка дісталася серця забутого Богами міста ще до заходу. Прогулянка лишила по собі безліч подряпин, на яких вже запеклася кров - життєва сила, така зваблива для потойбічників.
Обравши для ритуалу будівлю з найменшою кількістю заростів, Касянка увійшла і, розмістившись у центрі, накреслила вербовою палицею довкіл на земляній підлозі кільце. Посипавши його сіллю, запалила сім свічок по периметру. Вона готова.
Коли останній промінчик сонця ковзнув за горизонт, руїни вмить перемінилися. Прокляття почерпнуло силу Нави, втілюючи привидів-духів. Вони стрибали, стогнали, плямкали, хникали, завивали, та це не похитнуло холодного спокою жінки. Були там мертві русини, ординці, питомі жителі світу Нави, що намагалися пробитися до Касянки, бо випромінювала Життя, та оборонне містичне коло тришарового захисту надійно вберігало ворожбитку. Вона не звертала уваги, продовжуючи занурюватись углиб себе, що також було одним зі способів убезпечити своє тіло й свідомість, аж ось…
- Я безмежно рада бачити тебе, моя люба.
«Моя Люба»… Так могла називати її одна лишень людина – травниця-характерниця, що навчила Касянку-сиротинку всьому, що знала, а потім, по смерті, силу свою передала.
- Матінко?... – відьма відкрила, було, очі, та вчасно схаменулась. Це була лишень мара, спроба витягнути сили. Вона майже вдалася: києвиця відчула спочатку любов до наставниці, а потім – гнів на істот посмертя, що використали її почуття до менторки.
- Ах ви бісові паскуди! – вскочила Касянка на ноги, перехопивши вербову палицю зручніше. – Ось вам!
І стала вона гамселити усіх неживих, хто траплявся під руку. Русалки, упирі, стригої – всі добряче відчували удари зачарованої палиці, але ніц не могли подіяти, адже відьма уважно слідкувала як за підтримуванням горіння свічок, так і за цілісністю захисного кола.
- Вибачай. Це був ганебний прийом, – почула дівчина з-поза спини, коли довкола не залишилося жодного потойбічника. Голос був спокійний, врівноважений. Повільно обернувшись, вона зустріла погляд його володаря.
- Хто ти?
- Моє ім’я це таємниця, сама знаєш, чому, – відповів він. І Касянка дійсно знала. Бо хто знає Істинне Ім’я істоти, отримує над нею справжню владу, а в потойбічників не було жерців, здатних надати декілька імен, як це робили люди.
- Чого хочеш? – запитала вона в Хазяїна цього міста. Це міг бути лише він.
- Останнього вдиху. Останньої пристрасті. Останнього задоволення перед своїм зануренням у довгий-довгий сон…
Відьма дивилася в бездонні очі, розуміла, що й сама жадає дати що просять. Вона не сумнівалася, що місто відновиться, адже шляхи Долі були прокладені задовго до її появи. Зачарована спокусником, Касянка простягнула босу ногу в сторону чоловіка, стерши частину кола, що її охороняло, а після обох огорнув вир пристрастей, якого ніхто з них ніколи не відчував. Хазяїн Міста не зрадив чаклунку і, з першим промінням вранішнього сонця, з мішка Касянки вигулькнула голова півня.
- Ку-ук-ку-рі-ку-у… – прокричав він, полишаючи мішок. Байдуже глянувши на виснажену, але задоволену, красуню-відунку, півень повторив вранішній крик, розпростер крила, та полетів віщувати настання нового дня усім околицям Голуні.
Осінь
- Дядьку! Ходи сюди! Гляди-но, що віднайшов!
- Що там?! – Кирило роздратовано відклав сокиру, якою розчищав вулички безіменного селища, й спрямував погляд на племінника.
- Підвалина! Збереглася, не завалилася!
Чоловік втомлено підійшов до хлопця. За ці декілька місяців, що віщунка оборала самгород півнями, дюжина сімей безперестану працювали, поступово просуваючись углиб, позбавляючи вулиці дерев та будуючи з них собі хати в низині.
- Ось! – похресник показав напівзасипаний люк, наявність якого видавала лише масивна металева ручка з витисненим тризубом.
- Сам не відкрию, – мовив дядько, ідучи по допомогу.
Наприкінці дня, спільними зусиллями, містяни змогли відчинити сховок, а там... Мед, вино, все в керамічних амфорах та глеках, п’янке й високоякісне. Зібравши в господі увесь скарб, селищани влаштували бенкет. Пили, гуляли, танцювали безмірно. Аж доки тіло не переставало слухатися.
- Сеньку, куди преш? Обережніше… – гукнув Кирило до сусіди, та було вже запізно. Спотикнувшись, Сенько гепнувся на глеки: перший, похитнушись, розбився, зачепивши інший, і понеслося. Скарб було втрачено, та ніхто не гнівався на Сенька: що приходило за «так», зникало так само.
- Таке воно, життє: сьогодні нема нічого, завтра – Меду і Вина безліч, опісля – знов нічого. Не важливо, випив, чи розлив… – філософствував Кирило. – До речі: місто досі не має назви. Назвемо МедВином!
