А у вас є мрія?
Певно, що так. У кожного, як у цьому, так і в безлічі інших світів є те, про що він мріє і за що готовий заплатити будь-яку ціну. У декого це зовсім буденні речі: квартира, машина та мила дружина; хтось мріє здобути владу над людьми; хтось мріє керувати й вирішувати, кому жити, а кому ні; а ще хтось усього-на-всього мріє набратися сміливості й зізнатися в коханні. Комусь для здійснення мрії досить лише трішки постаратися; декому ж доведеться віддати все, що він має, але заповітної мети він так і не досягне.
Вибачте, щось розвів я тут демагогію. До чого взагалі всі ці теревені? Ох, звичка — друга натура… Начебто так ви, люди, говорите? Хоча й не має певності, чи все це справді так, та можливо… Ну ось, знову.
Дозвольте таки відрекомендуватися: моє ім’я Дар Самаель. Перше належить виключно мені, а друге — моєму предкові, колишньому ангелу. Й перш ніж вирішите, що зараз я почну якусь фантастичну повість про протиборство добра і зла, дозвольте вас попередити й, можливо, засмутити… Тут цього не буде. Ні, справді, майже не буде, хіба що зовсім трішечки.
Хочу розповісти лише невеличку оповідку про те, як кілька демонів змогли відкрити магазин дивовижних сувенірів у кварталі, де порядкували ангели. Розповісти, як це почалося, як ішли справи й до чого все врешті-решт призвело.
Цікаво? Якщо так — візьміть чашку чаю, какао, чи чому ви там надаєте перевагу, загорніться в теплу ковдру, якщо зараз прохолодно, або вмостіться на лаві в парку, якщо тепло, й просто насолоджуйтеся.
Як і будь-яка історія, ця також мала свій початок. І хоч би як це було смішно, він лежав на полиці в невеличкому помешканні в маленькому містечку. Квартирка належала моїй давній подрузі, але я пообіцяв не називати її імені.
— Що це в тебе там? — запитав тоді я, помітивши на полиці серед безлічі книжок якусь глянсову коробочку. Був певен, що раніше її там не було.
— Ти про це? — вона дістала з полиці вказану річ, і я кивнув. — Сувенір із Японії, — дівчина відкрила коробку й дістала звідти кілька статуеток, обгорнутих пухирчастою плівкою. — Ніяк не придумаю, куди їх поставити, аби не зачепити й не розбити, тому вони досі в коробці.
— Я раніше такі бачив лише на картинках. Не думав, що побачу таку красу, не побувавши в Японії, — щиро зізнався я, розглядаючи дві майстерно зроблені статуетки, схожі на маленьких японських йокаїв. (Хто не знає — це щось на кшталт японських міфічних істот, хоче дехто й називає їх демонами.) Одна мала вигляд кота з двома хвостами, а друга — дев’ятихвостого лиса. Обидві ніби сяяли в сонячних променях, що пробивалися крізь шибки.
— Можу сказати, де їх можна замовити не в Японії. Ти вже подумав, що можеш їх в своїй «Крамниці чудес» виставити? — усміхнулася дівчина, впевнена, що має рацію, як, власне, й завжди.
Згодом я справді замовив партію схожих статуеток для моєї тодішньої крамнички з назвою «Крамниця чудес». Можливо, на розширенні асортименту все й завершилося б, та в той самий час мені трапилося цікаве оголошення: продавався чудовий будиночок у центрі сусіднього міста. Я переглянув інформацію та переконався, що те місце підійде для розширення моєї справи.
Місце й будівля і справді були неймовірні. Двоповерховий будинок у трохи старомодному стилі на одній з головних вулиць. Для моїх планів не могло бути нічого кращого. Та, щиро кажучи, таки знайшлася одна заковика. Районом, у якому розташувалася будівля, опікувалися ангели, а для мене, як спадкоємця демонів, це було вельми проблематично.
Сама проблема полягала в тому, що попри доволі прогресивні часи, в які вже мало хто із демонів займається купівлею-продажем душ, а більшість нашої братії мають куди більш легальні й навіть «світлі», так би мовити, джерела доходів, ангели нас не люблять. Можливо, річ у чомусь, закладеному на генетичному рівні, типу ворожості котів і собак, кобр і мангустів — хтозна, але факт залишається фактом.
Мабуть, інший на моєму місці й відмовився б, та я надто впертий і не маю звички відступати на середині шляху. Врешті вирішив зіграти на тому, що є все ж таки спадкоємцем не звичайного демона, а колишнього ангела. До чого це я? А до того, що маю крила. Так, звичайно, не білі ангельські, але й не з перетинками, як у більшості демонів. Досить великі за ангельськими мірками червоні крила.
І не останню роль у цій історії відіграла моя подруга, та сама, в якої я побачив статуетки. Вона займалася косплеєм…
Поговорив я з нею і дізнався, що втілення моїх планів цілком можливе. Готовий був ризикнути, та врешті-решт вирішив, що самому цим займатися не надто цікаво. Тому прикинув можливі перспективи та шляхи розвитку й запропонував декому з моїх друзів приєднатися. Тим паче, що самому не надто зручно було реалізувати задум. Нарешті погодилися двоє. Були братами й чудово підходили для мого плану. Одного всі знали як майстра на всі руки, а інший володів неперевершеним даром задурювання людських голів. Це чудово вписувалося в мій план, та й для крамнички могло бути корисним. Щоправда, непокоїв мене один нюанс: молодший мав крила з перетинками, як у кажана, на відміну від крил старшого. Та ми помізкували й тут знайшли рішення.
І ось я таки придбав той будиночок та відкрив там свою крамничку «Ілюзорні дива». Так я її назвав, даруйте: маю такий потяг до подібних назв. Спершу все йшло тихесенько й рівнесенько.
На користь крамнички спрацювало не тільки його розташування й доволі цікаве наповнення: різноманітні сувеніри з усіх куточків світу, безліч прикрас і статуеток, а також чимало колекційних речей. На додачу, в цьому кварталі часто виходили на прогулянку самотні леді, а магазин, де працюють аж троє красивих хлопців, швидко їх зацікавив. Адже завжди можна завітати й помилуватися ними, а про людське око придбати якусь дрібничку.
Якось уже так склалося, що ми уособлювали відразу три типи героїв жіночих мрій.
Старший із братів, який узяв на себе роль продавця, був із тих, кого називають «поганими хлопцями». Такий собі бунтар, при цьому зроду наділений неймовірною харизмою. Світла шкіра, вибілене волосся та дивовижно проникливі карі очі — все це зробило його мрією безлічі наших клієнток. До того ж, хитрющий хлопчисько вмів бути страшенно галантним. Це трохи дратувало, та врешті теж приносило таку-сяку користь.
Його молодший брат, навпаки, належав до тих, кого попри всі його капості вважають милим. Щиро кажучи, брати мало були схожі між собою. Єдине, що було в них спільного, — це очі. Молодший мав доволі смагляву шкіру й темне волосся. Старший постійно носився з портфелем: майстер, завше мусить мати при собі інструменти. Інколи він сідав у якомусь кутку крамниці, де ми поставили диванчики, й починав щось майструвати. Зазвичай тут-таки з’являлася безліч дівчат, які зачаровано за ним спостерігали.
Що до мене, то я належу до тих, на кого дивляться здаля та думають: «Красунчик, але вдача в нього — просто жах». Я здебільшого грав роль мовчазного, трохи дивакуватого власника крамниці, який інколи дає прочуханки своїм працівникам, при цьому завжди мило посміхаючись клієнтам. Я постійно вдягаюся в діловий костюм і міг би здатися серйозним підприємцем, але така вже моя доля — народився з рудим, майже червоним волоссям. Звичайно, я міг його перефарбувати, та колись так і робив, але то було раніше. Зараз я прийняв себе таким, який я є: зеленооким, рудоволосим диваком, який завжди має на думці щось своє. До речі, волосся відростив майже до лопаток і останнім часом лише збираю його в хвіст, і знову ж таки це робить мене досить дивним, та дарма.
Попервах, як я й казав, усе йшло на подив добре й навіть тихо. Та всі ми розуміли, що так довго тривати не може, аж поки таки не сталося лихо. До нас завітали двоє ангелів. Назву їх М. та О., за першими літерами їхніх імен. З радістю сказав би, якої вони статі, та… Ангели — це ті самі гади, дивлячись на яких, ніколи не вгадаєш, хлопці вони, чи дівчата. І ніби замало того, що у них така андрогінна зовнішність — на додачу вони ще й відрощують довге волосся. Навіть голоси у них… Ет, скажу просто: ангели — це ще та перевірка вашої витримки, адже попри свою приємну зовнішність вони неабиякі сноби й провокатори.
Навідалися вони до нас із ввічливими манерами, й уже саме це свідчило, що ангели поки не здогадалися, хто ми насправді. Інакше не обійшлось би без певних природних катаклізмів, до яких ці крилаті вельми ласі. Ну знаєте: грози, суховії, торнадо і безліч всякого. Влаштовують це все вони, а винять потім… Ех, знову відійшов від теми.
— Вітаємо в нашому кварталі. Я М., а це О., ми представники місцевого самоврядування, — з такими словами ці двоє пафосно розправили свої крила. Добре хоча б, що люди вже всі пішли, бо… Ет, не вчили їх конспірації…
— Я Дар, власник цього магазину, а ці двоє братів — мої працівники, — я й собі розправив крила, старший з хлопців зробив те саме, а молодший просто повернувся до гостей спиною, демонструючи крила на рюкзаці, який нерідко використовували молодші ангели в період, коли їхні крила линяли.
— Зрозуміло. Сподіваюся, ми з вами знайдемо спільну мову, — М. поправив окуляри й вони на мить засяяли від спалаху світла.
— Я також, — посміхнувся я — До речі, у вас таке красиве волосся, ніколи не бачив, щоб…
— Нам час іти, — стала між нами О.
— Що ж, дуже шкода, — схиливши голову набік, сумно сказав я. — Якщо буде час, заходьте.
Коли вони пішли геть, хлопці розсміялися. Щиро кажучи, я й сам не вірив до кінця, що ця наша афера з перефарбовуванням крил вдасться, та вона таки вдалася. Звичайно, тепер нам ще доведеться поморочитися, аби повернути своїм крилам природний колір і вивести з пір’я всю ту білу фарбу, якою вони замазані, та ми таки змогли перехитрувати двох ангеликів. Отже, зможемо й далі торгувати тут.
Ось так і з’явилася наша компанія демонів торгового кварталу, як нас врешті почали називати. Та тоді ми навіть гадки не мали про те, як далеко зайдемо, не здогадувалися, що ось такою маленькою аферою зможемо змінити багато чого у відносинах ангелів і демонів.
Зараз, оглядаючись назад, я розумію, що, певно, саме з тієї крамнички на вулиці ангелів і почалася нова епоха, але все це вже зовсім інша історія.
До речі, ви так і не відповіли на моє запитання.
А у вас є мрія?
