І болі ті, й страхи,
І шлях отой і ті розмови,
Почуття, і те, як серце вже моє боліло.
А я колись усе напевно і забуду,
І сліду від болю не буде в душі,
Колись вже і не згадаю,
Колись через роки,
Через віки,
І вже воно так стане у пітьмі,
Що я сама себе забуду скоро,
І не промовлю жодного я слова,
І більше слова не скажу,
Бо я забуду ту образу.
Колись я знову у світи піду,
З новим тим серцем і душею,
І просто я залишку все отут,
І не згадаю болі.
Життя одне, так кажуть люди,
То чому так всі із легкість боляче роблять?
Життя одне це правда?
Якщо всі вірять у одне життя,
То чи не мотив того щасливого буття,
І жити лише вже для себе,
Нікого більше не чіпати,
Не ображати, і болі вже свої не відчувати.
Бо не буду хтось один робити біль,
То світ уже на мить і краще стане.
А поки я пам'ятаю,
Пам'ятаю ті слова,
І погляди оті болючі.
Я пам'ятаю, доки не помру,
Я пам'ятаю і несу той біль,
Той страху.
Образу ні,
А може вже вину,
Бо звикла я завжди себе винити,
Можливо, то все я?
То так я і помру,
І в муках та з душею,
Яку скоріше втратили усі,
Усі ті, хто так користувався,
А потім вільно мене вже забув,
Усі ті, хто не знався,
Що я така, і світ такий,
Жорсткий,
І ті усі,
Хто так не прагнув це життя змінить.
А я така, така вже я,
Колись усі усе забудуть,
Та біль залишиться в душі,
І вже в корі землі.
То біль така,
І йде по коло,
Допоки хтось те коло так не перерве,
І біль вже зникне з існування.
Того так прагну я,
Та це лише надія,
Мрія, що немає вже кінця,
То вже колись піду вже,
І світ мене ніколи не згадає..
