Бо хочу знати,
Що в мені так світить,
Мені набридло шукати недоліки ті,
Та ті слова, що не сказала,
Мені набридло замикатись,
І вже отак себе ту справжню забуватись.
В мені багато є всього,
Я ніби море те велике,
Тече ота вже думка-слова,
І мрії ті мої, немов те небо у душі.
А очі ті мої показують мені правду в світі,
І я вже бачу так, як роблю це я,
Та більше вже ніхто у світі,
Не зможе це отак зробить,
Побачить так, як бачу я,
Бо то моя є особливість,
І всі мої світи,
То лиш мої,
І вже тече ота ж дума,
І є вона лише моя.
Я маю у душі безмежні гори,
Світлі, білі, золоті,
І вже не можу більше я тримати біль серці,
Бо врешті я жива,
І маю я можливостей багато,
І можу я творить,
Писать вірші, книжки читать,
Кудись іти і навіть не спішить,
Бо є попереду оте життя велике.
Та не кажіть мені, що час так швидко плине,
Дайте ж миттю насолодитися враз,
Вона вже не повториться ніколи,
А спогади будуть на все життя.
Я знову повертаюся до серця,
Яке так пошепки співа мені пісні,
І дозволя бути собою.
Ніхто у світі і знать не буду,
Якою моду бути я,
Тож ту таємну особистість,
Я буду ховати довго ще,
Але колись я точно хвилю цю зловлю,
І вже я буду так собою,
І буду я радіти миті цій,
А поки я просто повертаюсь до душі,
З бажанням знайти відповіді всі.
