на смак відчуваю тільки соплі, тільки соплі відчуваю я на смак які в моєму носі. горло дере від тих, хто ховається у моєму дикому особистості виносі. кричущий шепіт мої вушнії дири наповнював своєю розливною рідиною якогось кольору безпомічного своїм сенсом чутливості. щоки червоні й очі мої плачуть без плачу і не буду платити я за те, що я мовчу дивлячись на кудрявих злом чудернацьких ідей. щось бракує мені у моєму зачиненому вікні, певно якихось непотрібних мені людей, та бракує браку зробленого спеціально для того щоб померти в собі екзістенціально. навкруги треба чути, навкруги треба ходити по тим дешевим і зовсім знеціненим місцям синім, купляючи на останнє печалі мішок для того щоб почути щось, окрім мявкання милих кішок. діагноз поставили галасно мій, як окропу склянку, склянку яку на мене розливають і присвоюють нікчемнії лікарі без професії їм даної. я догорю у тому моменті, у смакоті свого гіркого на смак життя смаковитого почую щось солоне на моїх від ножа ран і стане мені якось по-рожевому солодко від образу дівчини моєї. добре, я вікно відчиню навстіж і чаю чорного випити треба буде, позаяк охолов він, як тіло кинутого якось в озеро біля дороги в темнії пори нічного відриву. рятуватись треба не мені, а тим виродкам у погонах, тим, хто відчуває долі власного щастя і тим, хто відчуває влади справедливої, позаяк я забув, що такеє та людина. я забув спати і кинувся у розпач під впливом високої, як секвоя десь у сша, температури вигаданої, бо хто я? бо що я є на світі сім кінському ходіння? почитаю книги я, почитаю статтей про життя відомих людей, а чому б ні? а чому, всі ж практично ховаються? я добра людина і неважливо, що бежевої голови моєї зрізали на гільйотині, а потім пішов я до магазину шукати їжі людської для чорта без параної іллюзії. це не істина з уст, це як порох після вистрілу до свого рта, це як те, що можна програти борячись за щось...
осточерт
11.27
01.05.2026
