Падіння.
…Небеса над тобою великим вітрилом! Полощуться під натиском буревію твого натхнення. Та насилають на землю дощі, сніги, спрагу, руйнівні стихії та…затишок.
І то все - з твого натхнення!…Бо ти — митець власного “Я”. Отже ти — володар світу. Думками сягаєш зірок, розганяєш геть усі хмари. Сяйво місяця пронизує тебе та ясніє мрією з твоїх очей. Сонце променіє у твоєму серці. Духовність твоя висока. Свідомість чиста від аморальності світу. Ти височієш над метушньою, марнотою марнот… — над хаосом людського побутового життя. Над людиною височієш, яка є руйнівник, злодій у природі.
Але ж і ти людина! І кашкет на тобі суперовий, штани на тобі ексклюзивні, туфлі рампасові…Досить!!!…Волі твоєї на крок, який оцінено в шеляг…В НІЩО………………………..
Шкірність.
Прагматизм, ідеалізація монетарного світоустрою. Турбота, подум лише про зовнішність та власне тіло — аж до самозакоханості, до егоїзму. До егоїзму великого чи помірного, визначного чи ницого, здорового чи хворобливого… - та, все ж, егоїзму. Жити тільки сьогоденням, одним днем, саме зараз, в цю лише мить. А що там далі — начхати! Плювати на долю, на цю “бліду поганку”, фантазію невдах. Адже майбутнє приховане від нас Богом. Минуле — в темряві забуття, воно дурка, вигадка слабодухих недоумків…бо існує тільки СЬОГОДНІ! І лише у цьому СЬОГОДНІ існуєш ти. Ти, який блукає по світу як негідник та праведник, як вигадник та винахідник, мисливець, жертва, загарбник, вбивця та як найгуманніша істота у Всесвіті…Ти охопив собою, сконцентрував у собі усе! Тому що ти і є увесь світ!…О! Якби не цяя шкіра……………………….
Питання.
Чом та через що мрія гасне у темряві? Взагалі, вона, мрія… — що?… Хибність? Похибка? Чи схибленість? Чи, може, звичайнісіньке ледарство — ти просто ледар мислення та чуттів? А чи вона — зосередженість на власній, лише для тебе значній, але, врешті, пустій дурниці? Чи, можливо, вона твоє глупе мавпування перед собою у собі? Страх перед непевностями? Хизування позірною сміливістю перед людством? Або ж банальний відступ перед звичайними банальностями побуту…перед самим побутом? Або ж, виправдання себе самого у власних думках? Відбілювання свого скаліченого погляду на світ та щодо людини у світі?…Абияк! Головне, що фізичний рух зупинився, сильні та якісні поривання душі — свіжі сили! — зіпсовані. Лишилася гола, беззмістовна думка — квола вона чи смілива, але сіра та квола…Думка та застить світло творчості, тягар у злеті душі, де згасла мрія…І Богом стала мить……Чому?………………………………………..
Кохання.
Коли кохання байдуже майне повз тебе, спитай себе… — а було щось гарного у твоєму житті?…Так… — даєш відповідь, ледь пригадуючи оте “щось гарне” у своєму житті.
— …А поганого?… — …О! так, звичайно… — з ентузіазмом відповіси, розлого викладаючи сповідь про все погане, що тільки траплялося на важкому шляху твого буття…що дошкуляє навіть і нині!
Негайно забуть! Не згадуй погане! Люби природу та… - мовчи…Мовчи!
…Апчхи!!!…
Звикай до забуття, до того, що не впізнають тебе і що ти не впізнаєш кого б то не було. Не роздумуй над тим, чому усі та все так швидко змінюється та раптом, не очікувано завершується ще на самому початку… — не роздумуй! Досить того, що ти все ще дещо пам’ятаєш. Не треба виголошувати вголос своє минуле — бо то нікому не потрібно! Знай — мудрість повниться минулим та мовчить вустами печалі…………………
Жалі.
Буття — безмірно глибока яма, вщерть заповнена сметаною, з якої виринають кружальця духмяної цитрини улитої смачним сиропом з вишень…Але роз’їдаюча кислотність побутового зла приховано у солодкій нудотності. Відсутнє там, не достає там всього, що хоча б віддалено уподібнювалось на позитив, на щось статечне, справжнє, ґрунтовне, солідне, вічне… — там все накрилось лядою паскудства. Воля, незалежність індивідуального, прозорливого, далекоглядного мислення — усе там сумнівне…там самі заперечення, відкидання пристойного, порядного («Ей! Ти, порядний! — я тебе не знаю!…») — і подається як вияв творчого та прогресивного. Якання, декларативність, строкатість в усьому, всюди — в картинній позі зневаги та презирства до врівноваженого та нормального («Ей! Нормальний! Ти — ублюдок, ханжа, нікчема, жлоб! Я тебе не знаю!…»). Нормальність там вважається прикутою до прози буття — а буття ніколи не буває піднесеністю думки та чуттів…і до зірок воно не причетне. Бо все у бутті — мізерність, лузер, гниль та пил!
О! Зірки…Зірки — оббирані цибулини, від споглядання яких невтримно збігають сльози з очей. Бо вони недосяжні нам — вони над нами, у неімовірній віддаленості від нас…вище! Несказанні, не реальні…як мрія. Зірки — хазяї безодні. Вони — окраса Всесвіту…У безмежності безмежні. Але… — мрію вбито! Богом нині — мить. І радіємо зневаженню, приниженню у спогляданні заблюваного, обпльованого, загаженого дива, що колись називалося мрією… — Ех! Кайросе, що ти накоїв?!!!… — і удрали рюмка ми, ридма ридаючи нишком, потай.
…Не дошукуйся істини тут і суті речей — їх не існує. Логіка — в темряві. Тут лише самі абстракції та асоціації чуттів та відчування, абракадабра думки, мислення та висловлювань того мислення. Тут лише відлуння шепоту, який лунає у порожнечі простору між тобою та мною…Тут лише примарний подих душі у Всесвіті…І все……………………………..
