Коли «Disney» вирішив відродити «Зоряні війни», вони потрапили в пастку. Таке уявлення, наче компанія бачить лише один шлях до фінансового успіху франшизи: нові інсталяції мають бути схожими на попередні епізоди, викликати відчуття ностальгії, брати глядача фансервісом, посиланнями та старими добрими персонажами — і щоб якнайменше ризиків, безпечніше, акуратніше!
У результаті — «Пробудження сили» майже крок у крок повторює «Нову надію», головним злодієм знову є Палпатін, серіали знімаються про Обі-Вана, Бобу Фетта, чи, — о, ти диви, невідомий мандалорець і, що це, Йода, тільки дитина? — але в жодному разі не про нових персонажів, чи нові конфлікти, чи нові теми. Ті два випадки, коли франшиза спробувала зробити щось нове — це «Останній джедай» та «Бунтар Один». Перший настільки розділив спільноту, що «Disney», жахаючись, відкотив усе назад і вдав, що так і треба; а другий був просто середнім фільмом.
Можна багато говорити про недоліки та переваги обох стрічок в межах знайомої формули, але вони на таке не заслуговують, і тому цей текст не про них.
Цей текст про «Андор».
Цей текст про те, чому «Андор» — це не «Зоряні війни».
І про те, чому це прекрасно.
Частина I. Знайти блакитне молоко
Події «Андору» відбуваються між «Помстою ситхів» та «Новою надією», у часи, коли Імперія безроздільно править галактикою, а такої фракції, як «Повстанці», ще немає — лише розрізнені групки, що безуспішно намагаються нашкодити імперському режиму. Молодик на ім’я Кассіан Андор приходить до бару в закритій корпоративній зоні планети Феррікс та питається про свою сестру. Замість сестри він знаходить проблеми на голову: двоє охоронців зупиняють Кассіана в темному провулку та намагаються пограбувати, у результаті чого той випадково вбиває обох. Намагаючись втекти з планети після оголошення нагороди за його затримку, Кассіан неохоче погоджується на пропозицію таємничого чоловіка, що нібито прилетів купити крадений імперський товар.
Був би це інший серіал за «Зоряними війнами», ми б, найскоріше, очікували, що Кассіан наприкінці саморуч або з допомогою когось зі знайомих нам персонажів розвалить чергову Зірку Смерті та тріумфально стоятиме на фоні космосу з обіцянками знищити зло Імперії раз і назавжди.
Але «Андор» робить щось нове, і показує нам це з перших кадрів. Це не героїчний епік про боротьбу добра зі злом, це політична та дуже людська драма про те, як зароджується повстання. І тому вона починається буденно, приземлено: простий чоловік випадково вбиває двох простих охоронців і намагається втекти. Він не джедай і не Хан Соло — він ще один із мільйонів жителів галактики, що опинилися під гнітом Імперії.
Тут немає знайомих нам персонажів — про Палпатіна ми лише чуємо в розмовах, але не бачимо на власні очі, — немає атмосфери казки, немає навіть музики, яку ми звикли асоціювати з «Зоряними війнами», отого бомбічного оркестру. Декорації «Андору» беруть щось із оригіналу, так, але стільки ж, якщо не більше — з інших джерел: із дикуватих глиняних домівок Балмори з «Elder Scrolls III: Morrowind» (яка, мені здається, і сама щось брала від Татуїну), із залитих дощами провулків «Того, що біжить по лезу», з напівмертвих білих із золотом зал Орокін «Warframe»-у, з сірих однорідних переходів та галерей, характерних для дистопій 20-го сторіччя. Музика — змішення сінтів та оркестру, схоже чимось на «Mass Effect» або «Cyberpunk 2077»; вона більш особиста, ніж героїчна, більш реальна, незважаючи на переважання електроніки в звучанні.
О, тут усе ще є знайомі нам елементи «Зоряних воєн», але в нас не тичуть ними, як у лінивців паличками, їх не виводять на перший план під емоційну мелодію, ніби сама їхня присутність має бути для нас катарсисом. «Андор» поважає глядачів більше, ніж його колеги-серіали, і через це відкидає те, якими «мають бути» «Зоряні війни», і стає тим, чим хоче бути сам «Андор». А хоче він бути політично-шпигунсько-викрадацькою драмою, і якщо хтось хоче вставити в сюжет Дарта Вейдера, Обі-Вана чи Чубакку — хай роблять це в іншому фільмі.
«Андор» натомість вигадує щось нове. Тюрму, де не потрібні наручники, бо підлогою можна пустити електричний струм; спільноту, що живе за натхненними ударами молоту по величезному ковадлу на вершині вежі; священне місце, де раз на рік небо заповнюється кристалами, що падають на землю, немов зірки.
Таке розширення мітології всесвіту ввижається ковтком свіжого повітря, бо, нарешті, ми бачимо щось нове, а не переварювання старого знову і знову.
І це відчувається в усьому: у декораціях, у режисурі, в операторській роботі.
Тим паче — у сценарії.
Частина II. Течія історії
Ми звикли до серіалів за двома формулами: епізодична, у якій кожна серія — окреме маленьке оповідання, та послідовна, в якій усі серії розповідають одну історію. Реальність сучасного телебачення така, що навіть у послідовній формі серії пишуться відособленими арками або главами — тобто мають власну сюжетну структуру, конфлікт, тему, щоб давати глядачу одночасно і відчуття завершеності, і бажання продовження. Наприклад, перша серія «Дому дракона» — про те, як принцесу зробили наслідницею, а друга — про те, як король обирав нову дружину. Це не добре і не погано, але це потребує певних підлаштувань наративу під структуру, і, від того, певних жертв.
«Андор» вирішив, що не хоче робити ці жертви. Творці серіалу зняли чотири арки, кожну з яких можна вважати окремим повнометражним фільмом, а потім просто грубо розбили їх на серії, щоби більш-менш підпадало під 40 хвилин. Саме тому, мені здається, тут настільки різниться хронометраж: від 35 до 50 з гаком хвилин. Саме тому деякі серії не мають кульмінації, розв’язки чи якогось логічного завершення — вони завершуються різко, на середині, ніби ми завершуємо читати сцену, але не главу. Спочатку це дезорієнтує, але згодом для мене такий підхід окупається, тому що сюжет «Андору» не виглядає підлаштованим під типову серіальну формулу, він виглядає як органічна історія, як багатосерійний фільм. І це покращує перетікання арок та сцен, відчуття напруги до самого кінця, де все, що відбувалося до цього, виривається в крещендо з подій та рішень.
Тут усе на своєму місці. Я не знаю, як взагалі «Disney» не зіпсував «Андор» своїми фансервісними пальцями, але тут немає типового для студії гумору та розбавлення напружених моментів жартами, немає дотепних перемовин між персонажами лише заради розваги глядача. Серіал ставиться до свого сценарію серйозно. Він дає нам час познайомитись із персонажами та познайомити персонажів, і йому однаково, де за законами блокбастеру має бути бійка; зараз час довгих прогулянок та розрішення особистих конфліктів — отже, будуть довгі прогулянки та розрішення особистих конфліктів. Ці сцени набагато важливіші, ніж екшн, бо творці усвідомлюють, що екшн завжди настільки хороший, наскільки хороше до нього підведення. Нам кожного разу ніби розставляють фігурки на шахівниці: умови, цілі, мотивації, наслідки; через це ми знаємо, до чого призводить будь-яка зміна в планах, через це збільшується напруга, через це, коли приходить час бійки — нам не все одно, і через це бійки завжди цікаві, завжди кліматичні.
Якщо ви молоді автори й хочете приклад того, як побудувати сюжет, то «Андор» — саме те, що вам треба. Чудова робота з деталями, арками та сценами, кожна з яких працює на головну тему.
Частина III. Зачатки повстання
Що там зазвичай відбувається в «Зоряних війнах»? Ну, там є погана Імперія, хороші та хоробрі Повстанці, злий-презлий Палпатін, Зірка Смерті, якісь ще джедаї, твілечки, штурмовики, і всі щось кажуть про чіткий антифашистський наратив…
Ну, настільки чіткий, яким він міг бути в блокбастері 60-хх. Я буду говорити про «Зоряні війни», як про фентезі, бо, давайте будемо чесними — це фентезі в космосі, з тими самими архетипами та шаблонами. І тоді, як і для типового, «класичного», фентезі, історія про боротьбу добра зі злом та команди сміливих героїв, що знищують Зірки Смерті містичними силами, була для «Зоряних війн» більш ніж достатньою.
Як і з класичним фентезі — часи змінилися. Найкраще сучасне фентезі завжди показує складність та багатошаровість своєї політики, соціальних структур чи навіть глибин людської психіки. Найцікавішими персонажами вважаються неоднозначні фігури, складні з моральної та етичної сторони, історії, де немає чіткого розділення між поганими та хорошими — такі, як «Аркейн», «Гра Престолів» (в найкращі свої часи) чи «Перший закон».
«Зоряні війни», з їхньою настановою ніколи не змінюватися, виглядають у сучасності застаріло. І, ну так, трошки ностальгії — це добре, але історія лише заради ностальгії ніколи не буде видатною.
Тому давайте візьмемо все, що ми знаємо про далеку-далеку галактику — та нарешті, нарешті поглибимо його.
Просто казати про антифашизм, коли можна тикнути пальцем та викрикнути «ось погані, ось хороші — у бій, за свободу!». «Андор» змушує нас як боятися «хороших», так і поважати «поганих». Ми бачимо, як голова повстанців руйнує життя та жертвує десятками людей заради «спільної цілі» з такими цинізмом та холодом, що на мить замислюєшся, чи не був би він ще страшнішим імператором, ніж Палпатін. Ми бачимо, як офіцерка імперської розвідки кмітливо та вперто бореться як проти повстанців, так і проти конкурентів всередині організації, і, незважаючи на її безжальність та жорстокість, нею неможливо хоч трохи, але не захоплюватись. На роботу імперської розвідки в принципі виділяють багато часу, і за цим спостерігати так само цікаво, як за будь-якою іншою сюжетною лінією; бо всередині працюють люди, працюють плідно та старанно, слухають одне одного, як справжня команда.
І тепер відповідь на питання, хто поганий, а хто хороший — усе ще проста, але вже не настільки однозначна. Імперія — погана, так, але ж у ній є достойні люди, а серед повстанців є покидьки, і чому тоді вони хороші? Чому саме Імперія — злодії, якщо на обох сторонах однакова концентрація добра та зла?
Тому, що фундаментальна проблема будь-якого фашистського режиму — не в людях. А в самому режимі.
І в цьому головна різниця між «Зоряними війнами» та «Андором». У перших — у фашизму є обличчя. Це — Дарт Вейдер. Це — Палпатін. Переможемо їх — і Імперія неодмінно впаде, треба лише команда героїв, останній джедай на ім’я Люк, який покарає зло та знищить фашизм раз і назавжди.
Відібрати обличчя у фашизму — і що тоді? Кого перемагати? Де той самий корінь зла, що, як його видрати — і все дерево впаде? Розвідниця? Та ні, вона просто робить свою роботу, і робить її добре. Офіцер корпоративної поліції? Він шукає вбивцю двох підлеглих, щоби поставити його перед правосуддям — з відколи це вважається злом? Охоронці в тюрмі? Солдати в гарнізоні? Судді? Але ж зло є, ось воно! Люди страждають, всюди несправедливість, жорстокість, то хто в цьому винний?
У фашизму в «Андорі» немає обличчя, і тому єдиний образ, який ми можемо йому дати — це сама Імперія. Система, а не люди. І через цю безликість саме системні проблеми виходять на перший план: імперіалізм, опресія, бюрократія, каральне правосуддя, байдужість до прав і свобод, масове слідкування за громадянами — усе це стає символами імперського правління замість одного злого-презлого імператора.
Ці речі невідворотні, і так само невідворотне те, що в будь-якому фашистському режимі рано чи пізно з’являються повстанці. Лише казковий герой може вступити в бій з Палпатіном, а прості люди борються проти того, що тут, вдома, що душить їх прямо зараз. Імперія давить їх повільно, рік за роком, відбирає культуру, ідентичність, надію, особистість, і в якийсь момент вони просто розуміють: «Нам не вибратися звідси». Або боротись — або померти в ненависті до самих себе за те, що дали себе пригнічувати.
«Андор» показує цей шлях через низку історій та персонажів. Більшість ми знаємо лише один-два епізоди, але кожному з них є, що сказати, і кожному є, чому навчити головного героя. Кассіан — простий чоловік, але саме це й потрібно «Андору», бо Кассіан не випромінює власні ідеали, не мотивує інших, ні — інші мотивують його. Він починає шлях із простим бажанням заробити грошей на краще життя та, можливо, знайти сестру, і кожна. Сцена. У фільмі. Рухає його вперед, до останніх кадрів та останніх реплік, які ідеально завершують сезон.
Ось так зароджується повстання — як у галактиці, так і в серцях людей.
Заключення
«Андор» — це не просто диво на фоні загального напрямку руху «Зоряних воєн», але й саме собою чудове дослідження антифашизму. Зараз, як ніколи раніше, нам потрібні подібні серіали; не про героїв, а про людей — бо саме прості люди рухають світ та скидають режими. В Ірані, в Китаї, в Шрі Ланці, та, — звісно, завжди, — в Україні.
І колись, можливо, навіть скоро, «Андор» перестане вважатися «не схожим на Зоряні війни», бо «Зоряні війни» старатимуться бути більше схожими на «Андор».
Чекатиму на це з нетерпінням.
