Мені щось набридло згадувати дев’яності обов’язково прикольними. Бо хто я такий, щоб претендувати на якусь ностальгію за ними, якщо належу тому часу лише номінально - свої перші п’ять років (де три з них я ще інстинктивно хавав землю).
Ні, звісно, певні епізоди звідти і досі пестять мені пам’ять, як, наприклад, зима, мене в сутінках тягнуть на санях додому; в мені жевріє надія переглянути на відіку касету з Томом і Джері, але Кучма має на мій вечір інші плани, тож перед сном, поки матір гріє на пічці воду, щоб помитися, переглядаю я холодне світло ліхтаря (знаєте, були тоді модні такі масивні ліхтарі з вертикальною тубою всередині, їх зручно було брати за ручку вгорі, як відро). На фоні, десь в неосвітлених глибинах хати, хропить батько, який відкатав свою вахту. Може перед цим мекнув. Напевно перед цим мекнув.
Як бачите, про дебютник Korn я тоді не думав - не склалося. Тож не хочу зараз тягнути його під якимось напущеним захватом “ото тоді було музло, йобана, ото тоді неслося зле”. Хтось це зробить за мене.
Та все ж, сьогодні цьому альбому тридцятка і я бачу його жах від цього рубікону здалеку. Виходить, ню-металу стільки ж?
Та звісно ж, коріння нюхи заховане десь глибше, серед гуртів, яких ніколи не носили на руках, так як носили Корн. Здається, подібні закономірності можна знайти у будь-якому музичному стилі, бо так ця машина і прямує - шинами по хребтам піонерів, з їх прагненням перевідкривати звук.
Але, все ж, Корн своїм дебютником ню-метал, безперечно, виштовхнули на видиму поверхню. Крім того, дебютник цей виявився з досить цікавою історією і досвідом самих учасників. Якими б дев’яності не були - та точно не стерильними, на відміну від моди сьогодення.
Підпільний Циплячий Звук
Браян “Гед” Велч тільки й чекав, поки його друзі “награються з фанкухою”, щоб зрештою зібратися разом і пограти реально цікаву для нього музику. Він, Джеймс “Манкі” Шафер, Реджинальд Арвізу (aka Філді), Девід Сільверія та вокаліст на ім’я Корі (не той Корі, не той) назвалися Creep. Згодом вони потрапили на виступ групи Sexart, яка була за крок до розпаду, та зрозуміли, що їм просто кров з носу треба міняти вокаліста.
Creep перетворилися на Korn, роблячи ставку на фріковість новачка з Sexart Джонатана Девіса, котрий заради нового проєкту навіть закинув досить прибуткову для себе роботу в похоронному бюро. Майже всі учасники (крім Сільверії - оце так погляд у майбутнє) заїхали до невеликого будинку на півдні Лос-Анджелесу та паралельно орендували місце в студії “Underground Chicken Sound”, де записали ЕР з першими демками. Підтримку для запису надав такий собі Росс Робінсон - на той момент продюсер без послужного списку робіт.
Під час однієї з гаражних репетицій гурт почав збирати навколо себе увагу місцевих роззяв. Натовпу звучання банди виявилося аж трохи диким - ви бачите перед собою пацанів на спортиві, недовго думаючи просите вокаліста зачитать, той, натомість, починає щось ричати в мікро та нити, а потім замість волини бере до рук волинку.
Ті, хто знайшов в такому певний шарм, зіпсованим телефоном передавали інфу про колектив, тож незабаром Корн вже давали в своєму районі невеличкі гіги. На одному з таких групу й помітили представники лейблу “Immortal/Epic”.
Гурт пішов назустріч пропозиції лейблу, розуміючи, що ті не збираються нав’язувати їм власні творчі орієнтири. Так розпочався запис першого студійного лонгплею п’ятірки. Саме тоді Росс Робінсон віднайшов у собі певну чуйку, тож стіни “Underground Chicken Sound” змінилися на стіни “Indigo Ranch” - студії, яка вже мала на своєму рахунку видатні записи минулих років та готувалася стати колискою для ню-металу.
Мет, скінгед і Додж Дарт
Учасники Korn не були виключенням з правил, якщо говорити про дозвілля, яке вони мали, знаходячись у новій студії. Звички з “Underground Chicken Sound” плавно переїхали разом із ними - щоб тримати себе в тонусі, група бавилася метамфетаміном.
ЗМІ часто згадують цю тему по окремому відношенню до Девіса, проте, як можна почути з різних інтерв’ю, “знюхувати доріжки” тоді полюбляв не тільки він. Втім, саме Девіс дав на цю тему найбільше коментарів і зараз нам відомо, що другий з початку і другий з кінця треки піднімають проблему адикції до мету.
“Ball Tongue”, наприклад, стосується хлопця, який допомагав групі зі створенням мерчу, і разом з цим постачав учасникам свіжі кристали. Чувак захоплювався наркотиком дужче за своїх друганів, тому й отримав від них прізвище “Ball Tongue” (Викочений язик) - бо закидувався ним настільки, що потім годинами сидів, немов овоч, не контролюючи свою щелепу.
В одній зі своїх книг Гед згадав, що на фоні залежності, яка посилювалася, хлопець згодом зрадив дружбі з гуртом і вкрав у них деяку апаратуру.
Там же Гед зізнався, що одного разу гурт свідомо обдурив Росса Робінсона, через що той, не маючи й гадки, дав учасникам змогу добряче обдовбатися. Саме тоді вони записували вокал для “Ball Tongue” і відома зараз скат-манера (ту-да-тущ-тру-ра-ля-ля) співу Девіса була нічим іншим, як побічним ефектом від дози. Робінсон такому повороту подій явно не був радий.
“Helmet in the Bush”, в свою чергу, стосувалася вже метамфетамінових проблем конкретно для Джонатана Девіса, та страху який виник від усвідомлення, до чого його поступово підводить кожна втягнута доріжка. Вокаліст зізнався, що спіди зрештою відправили його біоритм в глибокий нокаут, адже тільки завдяки їм Девіс мав змогу триматися на ногах та працювати у студії. Стимулятори довели його до досить серйозних проблем зі сном, тому, вдосталь налякавшись, Джонатан прийняв рішення зупинити це, поки не стало надто пізно.
Назва ж треку посилається на пеніс. За уважними спостереженнями Девіса, його статевий орган під дією мету ставав схожим на “шолом в чагарниках”.
Де лірика оминула тему наркоти - не оминула загально-пригніченого настрою. Що також вабило розбещених слухачів, так це те, як Корн без зайвих прикрас подавали на засвоєння доволі гострі і неприємні теми.
Коли, наприклад, сієтлівський гранж міг подавати щось подібне з певною часткою романтизації, а треш-металу було властиво мати більш поетичний підхід, ню-метал кукурудзяного зразка більше брав за приклад індастріал, а особливо те, як це робив Трент Резнор, під час розквіту NIN. Хоча і тут є певна різниця - у той час, як Резнор полюбляв виставляти головного героя домінантом, який через власну самовпевненість призводить себе до внутрішнього краху, Девіс робив навпаки - співав з точки зору вже зламаного альтер-его, в якому час від часу прокидалася домінантна лють на оточення.
На дебютнику Девіса до такого підштовхували різні збудники - нерозділена закоханість до подруги (“Need To”); відчуття насолоди від уваги людини, яка раніше його ігнорувала (“Divine”); порочне коло з брехні навкруги та неспроможність зібрати себе докупи (“Lies”); увесь довбаний світ з його проблемами (“Predictable”); навіть Філді, з яким Джонатан не одразу знайшов спільну мову (“Fake”).
Якщо якимось дивом Девіс не наштовхувався на чергове підживлення для лірики, то в такому разі креативив і знаходив злий підтекст у, на перший погляд, безневинних речах. “Shoots and Ladders” слугує найкращим прикладом подібного. Окрім того, що на цій пісні Korn вперше застосували волинку, Девіс наспівує дитячі класичні віршики, занепокоєний тим, що майже всі вони були створені з моторошним підтекстом, про який зараз мало хто поміркує. Якийсь стосувався Чорної Смерті (наймасовіша пандемія чуми в історії), інший містив у собі відкрито расистські погляди, навіть пісенька про Червону Шапку вела до того, що Вовк виявився ґвалтівником-убивцею.
Цікавий факт не оминув також і композицію “Blind” - найвпізнаванішу з цього альбому.
Справа в тому, що одним з її авторів Korn вказують Раяна Шака (Orgy, Julien-K, Dead by Sunrise), який створив першу версію цієї пісні з Девісом ще за існування Sexart. Тому, де-факто, головним творцем можна вважати його, що з часом і почали відмічати Korn з новими перевиданнями альбому. Просто учасникам настільки сподобався мейн-риф пісні, що Джонатан попросив у Шака напрацювання щодо неї.
Та де Девіс зберіг найбільше злості - це в трьох ще незгаданих треках.
Почнемо з “Clown” - пісня, що повністю присвячена вечору в Сан-Дієго, коли група давала один зі своїх ранніх лайвів. Тоді до Девіса з натовпу дохитався місцевий скінгед, кидаючи прентензії про те, що гурт “не отсюдова”. На відповідь вокаліста поц відреагував досить різко і кинувся з кулаками. Девіс ухилився від першого замаху, і в цей момент його виручив вже знайомий нам Ball Tongue, поклавши буйного спати з першої подачі і виволокши його з залу.
“Clown” можна сприймати майже як діз від Девіса в адресу лисого хулігана. Вокаліст і досі згадує, як дотепно було пізніше, в розпалі лайву, бачити його в коридорі, хитаючого головою під рифи групи. “Ну і клоун”.
Можна сказати, що весь цей відеоряд відсилає до пісні “Faget” - резервуар образ Девіса на своїх ровесників, які не давали йому нормально почувати себе в шкільних стінах. З плином часу, даючи безліч інтерв’ю, Девіс констатував, що, напевно, в ті роки не мав шансу вийти сухим з води:
“Я ріс романтиком. Моєю улюбленою групою були Duran Duran, через це я носив довгі сорочки та фарбував очі. Різних мачо з Бейкерсфілду - нафтового та фермерського міста, це одразу виводило з себе. Тому я часто отримував від них копняки та образи по типу “педика” тощо. Я не був геєм, проте через цей постійний тиск почав думати, що може я насправді такий, просто ще не встиг цього усвідомити?”
Джонатан також зізнається, що “Faget” йому завжди було виконувати в кайф, адже після неї ставало легко, немов уся його лють космічними хвилями таки досягала кривдників, через яких він не міг знайти порятунок від побутових проблем серед однолітків (бо вдома вокаліст мав постійні конфлікти зі своєю мачухою).
Проте не кожна його лють з цього альбому дарувала полегшення. Було і навпаки.
Гадаю, ті з вас, хто час від часу цікавився трівіа-фактами про цей реліз, у першу чергу згадають, що собою являє закінчення треклисту - трек “Daddy”.
Травма, шрами якої суттєво вплинули на особистість Девіса. Вона вбудована в цю пісню, як епізод сексуального насилля батька над дитиною, проте прототип цього злочину має розбіжності - Джонатан постраждав не від рук когось з батьків, а від своєї няні. Він спробував розказати про це батькам, але отримав у відповідь недовіру, тож культивувати пережите йому довгий час довелося самому.
Imagine себе Россом Робінсоном в один з вечорів запису на Indigo Ranch, коли Девіс вчергове заходить до вокальної кабінки, а мужики закінчують налаштовувати апаратуру конкретно під цей трек. Що там по списку? Daddy? Ага, досить рідкісна штука, яку ти слухав тільки на ЕР, а на лайві жодного разу не спіймав.
Вже під час першого приспіву ти ловиш в голосі Девіса щось інше, незаплановане, сире. Під час фіналу це вже очевидно, але ти не можеш зупинити те, що відбувається, покликати Девіса до себе та запитати, що він хоче від цього отримати, що саме він в цьому відчуває? Всі в цьому приміщенні зіткнулися з душевним болем якогось іншого рівня, тож коли Девіс вже не приховує в голосі істерики та віддає себе афекту, ти, продюсер задрипаний, знаходишся у ступорі. Бо вже треба закінчувати запис, але палець не підіймається натиснути кнопку. Ти швидко кидаєш решті гурту жест “грайте далі”, вони, бліді, починають імпровізувати. Девіс тим часом вже в повному мелтдауні, майже задихається в прокльонах невідомо кому, а ти, нарешті, розумієш, який отримав джекпот. Чуйка Росса Робінсона, бляха. Тобі на таці принесли чисту, необроблену, нефіктивну енергію, щоб ти зробив з нею те, що мусиш.
Покажи її світові.
Після релізу альбому “Daddy” виконали наживо лише один раз, в 1995 році. Тривалий час цей трек був для сетлістів своєрідним табу, аж поки не наблизилося 20-річчя платівки. Тоді Корн анонсували, що альбом буде виконуватися під час туру повністю, включно з закінченням. Девіс на той момент зізнався, що має в собі ресурс для її виконання.
“Це вже не вплине на мене так, як тоді. Так, це про насильство, я впорався з цим, і людина, яка вчинила це зі мною, зараз мертва. Карма зробила свою справу. І, знаєте, я це поховав. Я просто зіграю пісню для людей, які її потребують.”
Ну і як же альбом того періоду міг уникнути прихованих штук? Після п’яти хвилин тиші, на платівці вмикався запис розмови якихось Майкла і Джері (імовірно пари), які з відчутним реднеківським говором палко сперечалися щодо зламаної деталі їх автомобіля Dodge Dart.
Абсолютно незрозуміла для контексту альбому частинка, яка була додана просто тому що чому б і ні? Дякувати за це знову варто Россу Робінсону, який нібито знайшов аудіокасету з цим діалогом в покинутому гаражі. Чому він там був? Навіщо її взяв? Для чого вшив до альбому?
Дев’яності…
Підкови чи леза?
Що залишається ще згадати по відношенню до цього лонгплею - обкладинку.
Це фото слугує яскравим прикладом того стилю, де “більше вдивляєшся - більше тривожишся”. Воно неприємне як контрастністю світла, так і наповненням, адже натякає на досить похмурі здогадки.
Що тримає в руках ця видовжена тінь? Хтось робить ставку на підкови, а хтось вважає, що то леза, як референс на Фредді Крюгера. А насправді, то просто гра пальцями Данте Аріоли - дизайнера обкладинки, який і домовився з дівчинкою про фотосет ($300 це 300$).
Проте що мене завжди на цій обкладинці доводить до мурах - як тінь дівчинки поєднується з логотипом, стаючи силуетом дитини, яку повісили. Це буквально foreshadowing загального підтексту платівки, який демонструє якусь нічим не обумовлену хижість, що прагне зламати на своєму шляху будь-кого, просто тому що може.
Не знаю, як для вас, але на мою думку цей артворк візуально репрезентує ню-метал чи не найкраще, хоча в ньому потім будуть і зліплені із гівна та палок маски, і просто нафарбовані пики, і зафіксовані, немов антени, зачіски, і штани за 40 грн, в яких можна безпечно десантуватися. І купа всього іншого.
Проте якщо вам захочеться відшукати в цьому не тільки фріковість, але ще й певну зловісність - крокуйте сюди і слухайте, і дивиться, як колись один гот-кід та його нові друзі знайшли спосіб подарувати мільйонам місце, в яке можна було втекти від усього світу.
Слухати KoЯn
Спеціально для МУЗОВАНО
Замкнувся у шкільній шафі Гедоніст
