U Kronakh - Archaic Dance of the Winds (LP, 2025). Рецензія

Слухати:https://linktr.ee/ukronakh

Поезія пам’яті й боротьби: новий альбом U Kronakh

На Закарпатті легко загубитися — і так само легко залишитися надовго. Особливо в розпал літа, коли туристи рвуться в гори за пригодами на свій страх і ризик. Карпатські вершини приховують безліч таємниць. Містика тут живе вже не одне століття — у прокляттях, випробуваннях, легендах, що передаються з покоління в покоління. У цих горах справді легко втратити орієнтир, збитися з маршруту, довго блукати в один бік — а то й опинитися на межі двох світів. Містичний дух Карпат — річ регулярна.

Кажуть, тут траплялися випадки, коли люди буквально зникали або губилися без сліду. Тут могла б бути ваша проплачена реклама, але замість цього я просто рекламую свою область у рецензії на блек-метал, ггг.

Парадоксально, але саме блек і постметал у мене найсильніше асоціюються із Закарпаттям — горами, лісами, буйними вітрами та дикою порою року. Літо тут прекрасне, але водночас, і проблемне, зокрема в моєму селі: з постійними катаклізмами, грозами, відсутністю світла, інтернету через ці штормові атаки. Можливо, тому що я цю атмосферу відчуваю глибоко: в мені давно вкорінилася гіпнотична енергетика гірських вітрів із нотками загадковості. Моє місце сили — теж гори. І щоразу, коли я туди піднімаюсь, у навушниках грає блек.

Навіть якщо новий альбом Archaic Dance of the Winds зовсім не про Карпати, в мене він усе одно викликає саме цю асоціацію. Можливо, така підводка більше пасувала б до нового альбому Drudkh, але U Kronakh не менш важливі.

Це відносно молодий гурт, що з’явився під час пандемії, хоча у моїй бульбашці про нього заговорили після виходу дебютника Stonewounds у 2021-му. Лірика альбому чудово лягає на мою закарпатську інтродукцію. Це монолітна плита атмосферного блеку, звернена до сил природи. Такі треки, як “Мова моя мохом поросла”, “Подихом чорних небес” і “Він малював туманом гір” я досі дуже люблю. Stonewounds став чудовим стартом і отримав теплий прийом, який дав гурту імпульс рухатись далі.

Наступним релізом став мініальбом Crows Above the Wild Field (літо 2022-го), що подобається мені найменше — звучить він найслабше. Іронічно, але тоді, в розпал повномасштабного вторгнення, коли я активно волонтерив, він узагалі пройшов повз мене. По суті, це був не надто обов’язковий реліз — такий собі блек для галочки. Зате я дуже полюбив сингл “Співало гілля вітрам крижаним”, що вийшов у жовтні 2022-го і увійшов до наступного альбому. Рекомендую слухати його взимку, десь високо в горах — так краще відчується аура композиції. Тоді зрозумієте, до чого тут мій пролог: я ж нічого не пишу просто так.

Другий повноформатник Night Devours Being гурт випустив у серпні 2024-го. На мій скромний погляд, це один з найкращих альбомів U Kronakh (принаймні поки що). Саунд почав формувати впізнаване обличчя, усе чіткіше асоціюючись саме з ними. Але тоді реліз якось пройшов повз широку увагу — і по-справжньому я відкрив його для себе лише в лютому, щоб краще зрозуміти контекст. А тим часом львів’яни вже готували третій альбом.

Архаїчний танець вітрів поєднує звичну для гурту тематику зв’язку з природою і життям, але вперше центральним мотивом у ліриці стає пам’ять. Тексти сповнені образів предків, видінь, примар, похованих пісень і мовчазних душ. Ідея втрати звучить тут не трагічно, а скоріше метафорично. Особливо це відчувається в “Night Visions Fade” та “About Those Who Are Silent Now”: предки зникають «сивими птахами», а пам’ять про них зберігають вітри. Ще однією сильною перевагою — є поетична лірика, повна глибоких образів і відтінків історичної пам’яті.

“Річка, на ім'я Опір” буквально вшановує сам опір як силу, що вростає в географію. Цей мотив присутній і в інших композиціях: боротьба проти царських катів, забуті, страчені покоління, криваві ріки, пролиті у жорстоких війнах. Такий опір не подається як героїчний акт, а як щось глибоко вкорінене — у пам’ять, у мову, в сам ландшафт нашої історії існування. Це опір, що існує навіть тоді, коли ніхто не бореться відкрито чи фізично. Боротьба полягає також і в збереженні історії, у дбайливому ставленні до пам’яті — хоч би у фрагментарних документах, хоч би у піснях, фільмах чи словах.

У цьому сенсі боротьба — це не лише дія, а й спосіб не зникнути, не розчинитися в чужому. Особливо зараз, коли одна 404-країна всіма силами намагається стерти, знецінити й знищити все наше значуще. Тому тут в моєму розумінні, боротьба містить різне значення, яке може кожен пояснювати на свій розсуд.

Текст «Чорної Гори» — це насичене й атмосферне полотно, що через символ гір передає зв’язок із давниною, природною пам’яттю й таємничістю часу. Головне не подія, а відчуття простору, який «бачив» багато — і, можливо, пам’ятає більше, ніж будь-хто з людей. Текст побудований на переліках образів, що творять не сюжет, а настрій. Альбом U Kronakh більше про уяву художнього осмислення, ніж про відкрито пряме трактування. У ньому немає лінійного оповідання, зате є шари часу, які накладалися один на одного, як мох на старих деревах.

Форма текстів наближена до вільного верлібру: без рими, з нерівномірним ритмом, але з добре витриманим темпом і внутрішньою напругою. Це не розповідь про конкретну подію, а радше про колективну пам’ять, що зберігається у географії. Чорна гора тут — умовна точка на мапі України, швидше за все Карпат, де природа не забула того, що давно стерлося з людської свідомості.

Що мені особисто подоабється в цьому тексті: те, що немає моралі чи чіткого меседжу — лише спроба спостерігати крізь час, уловити присутність чогось давнього. Іноді таке мовчазне споглядання промовистіше за пряме висловлення. Повірте, якщо побуваєте у карпатських горах, просто подивитесь у безкрайній горизонт, трішки задумаєтеся, дуже відчуєте цю енергетику чорного металу.

Тексти альбому балансують між поетичним і ритуальним. За обрієм тліє вершина. Вітер проходить між каменів, немов пам’ять. Тіні зриваються й тануть у невідомому. Так, все стоп, Іване, вертайся в реальність, ти за робочим столом пишеш огляд. Звісно, в площині лірики даної платівки повно слів, що несуть у собі «минуле»: мольфари, шабаші, вітри, знелюднені землі. Стільки всього абстрактного, що я сам заплутуюся у цій художній поетиці. Просто тут ще й на додачу багато звукових образів: шепіт вітрів, спів птахів, звуки грому і блискавки,  тріск, свист. Водночас — насичена палітра світла й тіней: сірий, багряний, срібний, чорний. Візуально лірика — це мерехтіння між світлом і темрявою або реальністю й спогадом. Кому як зручніше уявляти.

Це дуже красива поезія — її хочеться декламувати на квартирниках, ставити як основу для театральної п’єси. У ній є відчуття цілісності, і водночас — фрагментарності, як у хроніці, що просочена крізь десятиліття української історії. Відчувається, скільки праці вкладено в ці тексти, скільки таланту сконденсовано, щоби вони звучали так влучно.

Текст пісні Into Lightless, Uncharted Depths — один із найпохмуріших на альбомі. У ньому відсутня конкретна географія чи подія, але відчуття вигнання, втечі, постійного зсуву — дуже сильне. Сприймайте це як притчу про втрату дому: не як фізичного простору, бо будинок можна відбудувати, землю відновити, а як внутрішньої опори, ґрунту, на якому людина могла б стояти впевнено. Умовні землі — знелюднені, знеособлені, позбавлені сенсу. А коли відчуття дому знищено в середині душі, то і сил на опір немає.

Я схильний бачити в цьому алюзії на сучасну війну, на баталії, що знищили села, міста й лишили по собі лише руїни. Ті, хто йшов звідти, не завжди прямували до кращого — вони вірили, що зможуть повернутися. Але, найімовірніше, вже ніколи.

Окремо хочу виділити образ “мовчання, захованого десь у глибинах”. Тут воно не про спокій, а радше про відсутність відповіді — глухий простір, у якому немає за що зачепитися. Усі спроби дії тут — безплідні, їхній результат зводиться до праху й кривавих слідів. Це пісня про людей, що втратили напрям. Вони не просто рухаються в темряві — вони самі стали її частиною. І якщо в «Чорній Горі» природа пам’ятає, зберігає сенс і тяглість, то в Into Lightless, Uncharted Depths усе навпаки: пам’ять стирається, а простір, у якому це відбувається, — байдужий і позбавлений світла.

Лірика About Those Who Are Silent Now справді особлива — спокійніша, ніж інші, але водночас глибока й зворушлива. Тут немає чіткої оповіді чи сюжетної лінії, але є інтуїтивно зрозумілий жест — спроба доторкнутися до тих, хто вже не говорить, і водночас зберегти їхню памʼять, навіть коли вона зникає в головах людей. Центральний образ — вітер, що уособлює мольфарське знання, голос предків, носія памʼяті. Але цей голос — не гучний. Він “мовить думи”, проходить “між каменів прадавніми мовами”, звертається до тих, хто вже не відповість. Наша редакторка Галя вважає цю лірику однією з найпоетичніших у чорному металі за останні роки — і сама долучилася до її короткого аналізу.

Цей текст — рефлексія над тим, що зберігається в історії поза нашою свідомістю. Це історії людей, чий голос залишився нечутим, чиї страждання не стали частиною офіційного наративу. У ньому наголошено на безмовному, але все ще присутньому голосі — тому, що не все можна зафіксувати словами чи документами, але який живе у природі, вітрах, стихіях. Важливою темою є мовчання як форма памʼяті: саме через нього ми продовжуємо шукати й шанувати втрачене, навіть якщо не можемо цього висловити чи повернути.

І я радий, що цей альбом вийшов. Не буду казати, що він «монументальний для сцени» й наливати пафосу, як те інше медіа. Але однозначно: це найкращий реліз у дискографії U Kronakh. Насамперед тому, що лірика тут досягла свого апогею — вона справді зачепила, пробрала до мурах. Якщо на попередніх альбомах тематика більше будувала навколо себе образи природи, а тексти не сильно вирізнялися з-поміж інших блек-метал проєктів, то тут поєдналися нові сенси, які дозволили гурту відійти від умовного напрямку Burshtyn-подібних патріотичних чорнометалевих формул. І водночас — зберегти той самий зв’язок із природою.

У плані текстів гурт ніби стоїть посеред моста — між історичною памʼяттю й поетичною абстракцією. В інструментальних рішеннях — майстерно поєднує атмосферність блеку з важчим звучанням дезметалу й специфічним тембром екстрим-вокалу. Третій альбом львівського гурту акумулює попередній досвід і помилки, перетворюючи їх на результат, що перевершує очікування. Аранжування не грішать клішованістю, натомість зберігають меланхолійну й мелодичну площину. У них багато деталей, звуків, шарів. Щоб розгледіти їх усі — доведеться послухати цей конструктор не один раз. А вже потім з’являться й мінуси… Утім, це інша історія, яка не має стосунку до того, що я хотів донести у цій рецензії.