Нещодавно Electronic Arts вирішили релізнути в стімі пачку своїх старих ігор, серед яких досить неочікуваним для мене виявився “The Saboteur”, опен-ворлд 2009 року випуску про боротьбу ірландця з нацистстьким режимом у столиці Франції в часи Другої Світової війни. Про цю гру я чув багато хорошого, тому не довго думаючи одразу придбав “Диверсанта” щоб самому впевнитися у його шедевральності. При проходженні були звичайно ж позитивні моменти, але періодично спливали й такі, від яких моя срака горіла настільки сильним полум’ям, яке б могло без усяких проблем розплавити антарктичні льодовики або ж к фігам спалити москву!
Не хочу довго тягнути, тому вперед визволяти Париж!
Сюжет
У центрі сюжету гри – Шон Девлін, ірландський автогонщик і механік, який емігрував до Франції, щоб втекти від свого кримінального минулого.
Гра починається з того, як до випиваючого ірландця в паризькому кабаре підходить чоловік на ім’я Люк.
Він тутешня зірка: письменник та лідер місцевого опору проти нацистської окупації. Люк вмовляє Шона приєднатися до руху опору. Той, недовго думаючи, погоджується, бо в нього є на те власні мотиви.
Щоб ірландець зарекомендував себе як людина дії, француз призначає йому підірвати німецьку заправку неподалік, що пан Девлін успішно й робить. Не без проблем звичайно, бо йому доведеться трохи пострілятися з ССівцями та попаркурити по дахам, щоб дістати вибухівку. Ну і потім по стелсу пробратися на саму заправку. Після підриву структури ми бачимо, як чорно-біле оточення навколо змінюється та наповнюється барвами.
Ця фішка у грі буде зустрічатися не один раз, проте про це трохи пізніше.
Після успішно виконаного завдання, головний герой повертається до кабаре, де виявляється, знаходиться його помешкання. Після цього нас відкидує на три місяці у минуле.
Шон разом зі своїм наставником Вітторе Моріні, найкращим другом Жюлем Руссо та його сестрою Веронік, вирушає до німецького містечка Саарбрюкен, щоб взяти участь у гоночному Гран-прі 1940 року. Під час перебування в місті Шон зустрічає свою непостійну дівчину Скайлер Сен-Клер та починає суперництво з Куртом Діркером, сумнозвісним гонщиком і багаторазовим чемпіоном нацистської Німеччини. Під час перегонів Діркер, як останній пацюк, шахраює, прострілюючи одну з шин боліду Шона, через що той програє.
Незважаючи на попередження Скайлер, Шон і Жюль проникають на автомобільний завод Доппельзіґ, на якому працює Діркер, щоб, в якості помсти, зіпсувати його машину. Чоловіки потрапляють у полон до гонщика, який виявляється ще й за сумісництвом нацистським командиром СС, який вважає полонених британськими шпигунами.
Діркер катує Жюля до смерті, проте Шону вдається втекти. Під час втечі він стає свідком німецького вторгнення у Францію. Ірландцю вдається врятувати Вітторе та Веронік, перш ніж вони втечуть до Парижа. Головний герой розповідає родині Жюля, що з ним сталося, і присягається помститися Діркеру.
Під час сюжету “The Saboteur” нам доведеться познайомитися з іншими лідерами та учасниками опору, історію кожного з яких буде цікаво дослідити у спеціальних побічних завданнях. Завдяки своїй роботі, яка представляє з себе, очевидно, різноманітні диверсії, підриви та вбивства, Шон буде здобувати репутацію видатного учасника опору, і ним почне цікавитися нацистське командування та наш старий знайомий Курт Діркер.
Що ж буде далі – можна дізнатися, погравши у “The Saboteur”, бо я не хочу спойлерити тутешній сюжет, який дійсно цікавий та досить таки кінематографічний. Катсцени як на рушії гри так і CGI-йні виконані досить таки на рівні. У них відчувається хороша режисура та постановка. Особливо це видно в останніх місіях третього акту сюжету – атмосфера локацій та діалоги виконані в найкращих традиціях голівудських блокбастерів.
Проте що ж там з ігроладом? Бо це ж гра ;)
Ігролад
“The Saboteur” – це екшн від третьої особи у відкритому світі, який в цілому можна описати таким словосполученням — “Якби GTA та Assassin’s Creed мали дитину”. Тут ви і покатаєтеся на різноманітному транспорті, попаркурите по дахам та пам’яткам Парижу та начинете свинцем не одне нацистське рило. Також тут наявна й система ближнього бою, проте в завданнях вона майже не використовується.
Місії у “Диверсанті” чимось схожі на ті, що ми можемо побачити в серії ігор від Rockstar – тобто вони пов’язані з певними персонажами, ну і на мапі вони відображаються за схожим принципом – тобто це перша або перші літери імені персонажа.
Наявні як основні сюжетні, в також й додаткові побічні завдання. Перші відображаються як ініціали жовтого кольору у жовтій рамці, а другі як білі ініціали у чорному квадраті.
Деякі сюжетні місії поставлені та зрежисовані прям круто, особливо та, де вам треба паркурити за антагоністом гри по дирижаблю, що палає у повітрі.
Проте наявні й місії, які представляють з себе, чесно кажучи, якесь дрочиво або ж повторення того, що ми робили у інших завданнях. Іноді ж взагалі для виконання місії вам доводиться платити квестовому персонажу гроші – наприклад баризі на ім’я Сантос, для отримання підроблених документів, які дають вам можливість не тільки продвинутися далі по сюжету, а також і проїжджати без проблем на деяких КПП.
Після проходження ланцюжка сюжетних або побічних місій ви звільняєте певний район Парижа від нацистстької окупації з таким гарним ефектом, де від знищеного німчурського об’єкту йдуть хвилі, що наповнюють навколишню сірість барвами.
Продовжуючи тему схожостей з серією “GTA”, можна згадати місцеву систему рівнів розшуку, які збільшуються з кількістю вбитих вами нацистів. А щоб прибрати розшук, вам доведеться сховатися в спеціальних люках на дахах будинків, туалетах, або ж, нагородити одну з жінок на вулиці довгим поцілунком. Ці моменти схожі вже на серію ігор від Ubisoft.
“The Saboteur” – це прям максимально стильна та атмосферна гра. Тут присутній реально крутий візуальний стиль, з оцим чорно-білим фільтром а-ля “Місто Гріхів” при знаходження у окупованих нацистами районах, а також максимально насиченою кольоровою гаммою при відвідування вільних районів та містечок.
Прикольно у грі виглядає й інтерфейс, різні менюшки тут це папірці та картки, з відповідним звуковим супроводом. Одразу видно – що розробники віднеслися до створення гри з любов’ю.
Ще з цікавих моментів можна згадати нагадування про завдання від різних квестових персонажів. Під час знаходження у відкритому світі до вас може підбігти людина та передати листа від цього самого персонажа, у якому він або вона нагадує про себе та завдання. У кожного героя оформлення листа персональне — і це прям дійсно прикольна деталь, яка грає на атмосферу.
Також у “The Saboteur” мені прям конкретно зайшов і саундтрек, який грає як при виконанні завдань, в катсценах, дослідженні відкритого світу та катанні на транспорті. Музика тут досить схожа на ту, яку ми можемо почути у іграх серії “Mafia”, вона така само вайбова, якщо так можна сказати. Саундтрек тут є частково оригінальним, проте іноді грають й ліцензовані пісні, як наприклад “Feeling Good” у виконанні Ніни Сімон, яку можна назвати лейтмотивом сюжету гри.
Паркур в “The Saboteur” казуальніший ніж в “Assassin's Creed”, бо по факту, піднімаючись на будівлі, ви просто рухаєте стік вгору, або в сторону різних карнизів (які підсвічуються білим кольором) та періодично клацаєте клавішу стрибка.
Окрім стіку та стрибка ви можете натискати й кнопку для злізання вниз, або відпускання тієї поверхні, за яку тримається Шон. І якщо ви під час падіння натиснете цю кнопку знову, то ГГ зачепиться за виступ на своєму шляху.
Така фіча до речі була й у “Assassin’s Creed”. І при її використанні вся шкода та інерція яку ви отримуєете під час падіння нівелюється. Так само вона нівелюється, й коли ви стрибаєте з високої точки на стіну будинку, або кабелі, по яким тут також можна лазити.
Анімації Шона при паркурі виглядають прикольно, але не прям щоб відполіровані як в тих ж іграх від Ubisoft, проте все ж таки відчуваються краще ніж в останніх “Асасинах”. Головний герой не завжди ідеально чіпляється руками за карнизи, і іноді вони кліпаються в їхню поверхню.
Особисто на мою думку, в “The Saboteur” треба грати виключно на ґеймпаді, бо керування та розкладка на ПК – ну такі собі, якщо чесно. На жовстику вам буде і зручніше битися врукопашну, і мати більший контроль над транспортом, ну і зручніше паркурити. Єдиним плюсом грати на клавомиші можна назвати зручнішу стрільбу на відстані, бо на ґеймпаді автоприціл працює тільки при наведенні до близьких цілей.
Що ж до фізики машин та стрільби – то перша, на особисто мою думку, нормальна. Машини керуються добре, особливо якщо вони є гоночними. З автопарку у грі наявні також і танки, БТРи та навіть трактор (!)
Оце хіба що на мотоциклах важкувато їздити, бо через легеньке врізання вас може нафіг зкинути з нього, але можна звикнути.
Стрільба в цілому теж пристойна, під час перестрілок ви можете ховатися за укриттями, кидати гранати, використовувати вибухівку. У “The Saboteur” наявний дійсно великий вибір зброї: від пістолетів до протитанкових гранатометів.
Типів ворогів також багато, у них різна зброя та кількість ХП. Також ви можете елімінувати німчуру й потайки, та потім одягати на себе їхню форму задля соціального стелсу, який зустрічається тут частенько.
З активностей у відкритому світі “The Saboteur” у вас є:
Побічні завдання від персонажів, яких ви зустрічаєте по ходу гри;
Знищення нацистських вишок, заправок, антен, гучномовців тощо;
Поповнення вашого автопарку спизж… тобто запозиченими тачками;
Пошук ящиків з контрабандою та зброєю (контрабанда це внутрішньоігрова валюта, за яку ви можете купляти зброю, припаси та транспорт у торговців);
Пошук місць з гарним краєвидом, і чимось це нагадує точки синхронізації з “Assassin's Creed”;
проходження перегонів на спортивних автівках задля відкриття таких у вашому гаражі;
міні-ігри, як наприклад та, де вам треба стріляти по пташкам з рушниці.
Також у грі присутня система ачівок, за досягання яких ви отримаєте певні бонуси або нові можливості.
Наприклад, якщо ви підірвете певну кількість транспорту нацистів, то зможете закладати вибухівку прямо сидячи в ньому. Або ж якщо ви по стелсу вб'єте певну кількість німчур, то зможете виконувати тихі вбивства стоячи не тільки за ворогом, а й перед ним. Особливо мені зайшла така ачівка, де вам після доставки в майстерню контрабандистів п'яти різних машин дають мега-швидку гоночну тачку з назвою Альтаїр. Цікаво, чи є це відсилкою на першу частину “Assassin's Creed”?
Деякі апгрейди та бафи ви можете купляти й у торговців зброєю. Серед них, наприклад, збільшення магазину у різних типів зброї. Також ви можете придбати й мапи районів Парижа з відмітками інфраструктури нацистів, яку можна підірвати.
Мінуси The Saboteur
З мінусів у “The Saboteur” я можу навести необгрунтовано високу складність деяких місій (як сюжетних так і побічних). Та й в цілому вони тут не прям щоб відполіровані та допрацьовані, як на мене.
Як приклад можна згадати місію, де вам треба звільнити в'язнів з відкритої в'язниці у місті. Навіть якщо ви робите це по стелсу, у костюмі ССівця, то після відкриття однієї з камер все одно піднімається тривога, і вам доводиться файтитися з великою кількістю ворогів на землі та над нею. Вас будуть літералі поливати свинцевим дощем, і особисто я якимось дивом пройшов цю місію.
Або ж інший приклад – місія, де треба знищити різні об’єкти на нацистській базі. І тут тупо та сама проблема – вам навіть не дають нормально заховатися щоб похілитися, бо ці місії на досить таки відкритих місцях! При тому, вам навіть не завжди зрозуміло що саме підірвати, бо це може бути наприклад якась башта, яку очевидно як підірвати, так і будівля, яка знищується буквально від однієї гранати, але кинути її туди ще треба додуматися.
Ну і щодо чекпойнтів, то таке відчуття, що вони тут виставляються рандомно, бо іноді я після смерті починав ледь не всю місію заново. Одного разу в мене гра взагалі збереглася в той момент, коли біля квестової машини, на якій я повинен був поїхати, підірвалася граната. І мені доводилося їхати максимально обережно через купу озброєних нацистів з низьким ХП у машини, щоб вона не підірвалася. Я думав, що довбануся, проходячи цю місію.
Також у “The Saboteur” наявні й завдання з вибором способу проходження – тихенько прокрастися по стелсу до вашої цілі, або ж зі зброєю, наче той Рембо, напролом. І особисто я нормально так разів під час проходження завдань змінював тактику зі скрадання на перестрілку, бо стелс тут досить кривий та недопрацьований, як на мене.
Буває, що нацики навіть не помічають як ви тихо вбиваєте їхніх товаришів за кілька метрів від них, або ж незрозуміло як помічають вас, навіть якщо ви нібито були нормально заховані.
Як приклад можу навести місію де вам треба залізти на потяг та дістатися до німецького науковця в одному з вагонів. Мені здається, що пройти її за допомогою соціального стелсу ну тупо нереально, бо тут дуже велике скупчення ССівців, і шкала підозри прям швидко заповнюється, коли ви намагаєтеся пройти повз них. Я кілька разів вертався до чекпойнта та намагався пробратися до цілі завдання непомітно, проте в підсумку забив болт та пішов повз тіла німчур напролам.
Досить фігово, що у відкритому світі ви не можете зберігатися в певному місці, бо після завантаження або смерті вас все одно буде відкидувати на базу повстанців, яку ви відвідували востаннє. Через цю хрінь мені доводилося кожного разу їздити на побічні активності у місті чи поза ним, на яких мене вбивали. А їхати було ой як далеченько.
Ну і ще особисто мені не вистачає можливості фаст. тревелу між базами повстанців, бо буває ситуація, коли ви закінчили місію на одному кінці мапи, а місце запуску наступної знаходиться на протилежній. І вам так впадлу їхати туди, особливо якщо по дорозі буде зустрічатися багато КПП, мостів, об’їздів тощо!
Щодо технічної сторони гри в мене теж є претензії. Наприклад деякі анімації головного героя багаються, особливо при паркурі або лазінні по будівлях. Якщо продовжувати тему анімацій, то й самі NPC можуть періодично багати під час діалогів.
Також у мене в грі був такий прикол, що вода в деяких місцях була молочно-білою, але можливо це пов’язано з тим, що я граю на Windows 10 та новішому, за реліз гри, залізі.
Скоріш за все цих проблем не було би, якби Electronic Arts не закрила студію Pandemic – після релізу їхньої гри, вона навіть не дала можливість їм випустити нормальний патч з фіксом усіх багів.
Висновки
Хоч “The Saboteur” й має свої технічні та ігроладні недоліки, проте вона мені сподобалася, бо тут присутній достойний сюжет з хорошою режисурою, крутезна атмосфера, стиль, вайб та непоганий ігролад.
Пройшовши гру до кінця я зрозумів, що розробники робили “The Saboteur” з любов’ю та горіли цим проєктом. І трохи сумно, що він вийшов не достатньо відполірованим.
Проте, якщо ви ґеймер з досвідом, думаю, що у вас майже не буде проблем з проходженням “Диверсанта”, і скоріш за все ви, як і я, отримаєте приємний післясмак після проходження фінальних сюжетних місій, бо це, на мою думку, хороша гра, яка варта того, щоб отримати хороший ремастер з виправленням наявних проблем!
Якщо ж ви теж захотіли пограти в “The Saboteur”, то можу вам порекомендувати встановити ну просто шикарнючий українізатор від пана Кіндрата Книша, а також прочитати мій ґайд у Steam по налаштування ґеймпада, бо гра його чомусь бачить через одне місце. Хоча можливо це відбувається саме у версії гри з магазину Valve.
Або ж якщо ви вже встигли пограти у “Диверсанта”, то було б цікаво дізнатися про те – що ви думаєте про цю гру? Вважаєте її хорошим представником опенворлдів кінця 2000-х, або ж ще тим лайном? Можете написати про це у коментарях!
