Azimut - NUN (LP 2024). Рецензія

Слухати: https://songwhip.com/azimut/nun

Є кілька речей, якими Україна славиться найбільше: крім багатої історичної та культурної спадщини, наша країна потужна ще й у важкій музиці. Про харківську школу блек-металу знову, гадаю, розказувати не варто: більшість і так знає, що це - культовий спадок. Утім, живімо теперішнім і минуле залишаймо у пам’яті, адже не менш яскраві діаманти можна віднайти й у сучасному андеграунді. 

Azimut – івано-франківський постметал гурт, що утворився у 2020 році. У їх історії вже є 3 студійні альбоми, випущені видавництвом Robustfellow. Дебют відбувся у грудні 2022-го, а далі понеслося. Azimut належать до тих гуртів, чиї альбоми тепер уже точно не передбачиш у звучанні, як показала практика крайнього релізу. Вони можуть найдивніший експеримент обернути у вельми хороший продукт з власним всесвітом. 

Тематика пісень – окрема тема рецензії – глибока та об’ємна і потребує детального дослідження в контексті як релігії, так і важкої музики. Це важлива частина всього концепту, без якого не було б Azimut. Те, як відбулася трансформація їхнього стилю, неможливо не відмітити: на перших двох альбомах – це був традиційний постметал з домішками чорного металу і сладжу. За стилем - нагадує Amenra, і тексти були відповідні. Якщо вже хочеться з кимось їх порівняти, то безумовно - з вищезгаданими бельгійцями, вплив яких дуже вагомий для усього постметалу і сильно відчувається у звучанні українців. Вже тоді (на перших релізах), колектив міг стояти в одному ряді з мастодонтами жанру і конкурувати з ними в монументальних аранжуваннях. Поступово стиль розширював рамки мороку, стаючи усе холоднішим, усе більш  таємничим, усе більше занурювався у безодню чорноти.

І тут варто зауважити: декілька учасників мають академічний досвід виконання музики. Вивчивши основи класичної композиції, Назар Михайлюк каже, що хотілося перенести цей досвід на повільний метал.  Тому не дивуйтеся, якщо альбом NUN звучатиме для вас надто дивно чи дуже складно. Нічого страшного, якщо його й просто не зрозумієте: коли музику створюють інтелектуали з академічним баченням, завжди хтось почувається ніяково.

Третій альбом Azimut – крутезний як мінімум тим, що його ні з ким не сплутаєш і не порівняєш. Дідько, це настільки унікальний продукт, що лиш його існування надає йому неабиякої цінності. Ця атмосфера, ця сакральна енергетика! Мандрівка крізь тисячі років. Сповнена таїнства, Божої сили, яку важко описати простими словами, бо будь-які слова, здається, не мають сенсу і навіть близько не осягнуть глибини релігійної філософії.

“NUN” з фінікійської означає “риба”, тож навколо фінікійського письма й вибудована частина концепту. Так-так, це музика для вумних і світлих голів. Історія створення альбому – кумедна, зізнається Назар, і почалася з сильного харчового отруєння. Спершу задумувався один довгий трек, який у результаті став півгодинним. То ж на думку учасників гурту спало, що тематику можна розширити, а трек розбити на 3 окремі пісні, які врешті ви й чуєте на альбомі з новими доопрацюваннями та удосконаленими аранжуваннями. 

Альбом відкриває трек Monomyth — мій фаворит. Рецензувати альбом, де є місце для Бога, – дуже важко. Я не дуже релігійна людина, до атеїстів себе не відношу, та виріс в набожній сім’ї. Низький горловий спів Олекси викликав мурахи по шкірі, пробудив дитячі спогади. 

Шестирічною дитиною, я отримав психологічну травму і мене водили по найдивніших монастирях. Батьки свято вірили, що тільки ченці зможуть допомогти бідній дитині. На жаль, в 90-х і 00-х мешканці сіл сприймали візити до психіатрів і дитячих психологів як щось божевільне, неприйнятне. А сутулі старці, з поморщеною шкірою, горбами на плечах і з благородними обличчями випромінювали промінь добра і душевного спокою. Мені було добре. Я почувався захищеним від злого й несправедливого світу. Одні старці співали хорали, молилися і це було так невимушено, так добродушно, наче в їхні душі вселилися янголи. Відчував, як вдихали легкість у мій поруйнований  стан душі. Батьки виконували всі їхні забаганки за клацанням пальця, і я не розумів як вони це роблять, звідки така сила, чому всі такі послушні? Лише від одного погляду люди скоряються й падають на коліна, ніби собі не належать. 

Інші старці поралися навколо монастиря, виконуючи важку фізичну роботу. Брудні, пахнули землею, в чорній одежі, але з любов’ю на устах. Вони вселяли довіру більше, ніж ті, яким слухняно схиляли голови тривожні батьки. Я це запам’ятав і більше такого не бачив ніде. Духмяний запах ладану зачаровував свідомість, що мені було так затишно, що це відчуття залишило слід назавжди.

Олекса О ідеально відтворив церковно пасторальну атмосферу, яку можна відчути, лише побувавши в найтаємничіших монастирях. Лише відчувши енергетику сіл, наповнену архаїчними традиціями. Тільки тоді можливо збагнути величну містерію Олекси О. Його ортодоксальний спів виглядає напрочуд автентично. Саме такий відбиток у моїй свідомості наклали візити до ченців і священників. Це неможливо забути. Релігія – це найміцніший спогад з дитинства. Склалося стійке враження, що це не той Олекса з гурту П Р А Щ У Р, а монах, який усе життя віддав служінню Богу. У цьому альбомі — він старець-оповідач. Він – путівник в історію тисячоліть. Він пробуджує уяву, дражнить фантазію, занурює в сакрально-містичну атмосферу бездонного космосу. Тут варто відзначити космічні синти Юри Дубровського з гурту Oktopus Kraft. Завдяки його майстерності атмосфера треку витримана на найвищому рівні…

Бляха, знову ці картини у мене перед очима. Вони заважають слухати і писати про альбом. Мерехтливі флешбеки, що з’являються, як сліпуче світло. Цей альбом розблоковує чергові спогади…

Дитиною я запам’ятав селища в нульових, наскрізь просякнутих вірою, де люди споконвіку набожні та сильно богобоязливі. Старі, змучені люди виглядали страшними, занедбаними, не культурними. Але вони пахнули важкою працею. Виживання у горах – це тяжка ноша. На них було жахливо дивитися. Це дивний запах, що передає атмосферу гір. Люди втомилися жити і думали тільки про смерть. Важка біда обсіла їх. Та вони вірили у Бога найбільше з усіх попри те, що були злі, а їхні серця понівечені мільйонами ран. Для них це була єдина справжня релігія. Вони молилися кожному хресту, цитували Біблію напам’ять і говорили якісь моторошні речі. Інші виконували релігійні обряди, як вимушеність і обов’язок перед Богом.  І ці дві форми жорстко перетиналися між собою, створюючи огидний сплав гріховності, містицизму, навислих родинних проклять, ненависті та злоби. Це величезний контраст на межі сучасного та архаїчного, що зберігає жорстокі моральні кодекси, історичні традиції, яким понад сотні років. Я дитиною то все слухав і мені було лячно від розповідей про пекло і смерть. У нашому домі — це була поширена тема. Мої батьки були обрядовцями. Вони ніколи не були справжніми. Я не вірив їм.

Моє занурення у спогади перервав стукіт дверей. Аж здригнувся від несподіванки. Хтось прийшов. Хай би хто це був, але та людина повернула мене у реальний час. На альбомі грає  другий трек Logos.�

Гаразд, тоді про пісню. Logos з музичного погляду, зрозумілий. Це сладж-дум-метал. Максимально повільна музична терапія, коли хочеться відчути, як час іде. Це особливе занурення у світ рефлексії, особливо, коли викупаєш, що саме слухаєш. Logos має повільний, майже медитативний темп. Музична основа треку базується на поступовому нарощуванні інтенсивності, але зберігає свою повільність, дозволяючи слухачеві повністю зануритися в атмосферу. Проте ритм-секція змінюється після кожного куплету. І це не просто так, адже зміна характеризує нову частину складного концепту. 

Azimut, як були, так і залишаються у списку моїх улюблених гуртів, яким добре вдавалося писати повільну музику. На Logos перетинаються два світи Azimut: впізнавані аранжування минулих альбомів і релігійна тематика, що є новим досвідом для гурту. 

Термін “Логос”, якщо ви знаєте: з давньогрецької мови буквально означає «слово». Часто під логосом розуміється раціональне, логічне знання, яке протиставляється міфу як знанню ірраціональному і прийнятому на віру. У пісні це стосується слова божого і напряму відсилається до Біблії. Тут є рядки фінікійською, які промовляє Юра Дубровський – він же древній Бог. А син людський – Назарій Михайлюк (лідер проєкту), який відображає вічність. Його частина йде українською мовою. Старець-оповідач – ортодоксальний мудрець —  Олекса О. 

Тепер ви розумієте весь пазл і складність образів. Тут немає прохідних персонажів, усі важливі. Вони символізують світло, темряву і благовоління. Трек звучить так, ніби час розмивається і ти занурюєшся в нескінченний процес пізнання Бога. Він створює відчуття того, що ти перебуваєш на межі між матеріальним і духовним світом.

Дане поєднання створює особливий хтонічний контраст. Древній Бог кричить низьким гортанним гроулінгом. Син Людський — використовує фрай-скримінг. Обидві техніки розвивають відчуття тягучого, важкого звучання і додають баланс у різноманітності ритміки. У повільному темпі вокал стає більш розміреним і майже ритуальним. Чорно-метальне тремоло наприкінці пісні ніби прочиняє вхід у безформний простір, поглинає і тоді починається Kenoma…

Трек Kenoma з альбому NUN є ще однією глибокою і атмосферною композицією, яка продовжує філософську лінію альбому. Назва відсилає до терміну "кенома" (від давньогр. "κένωμα" — порожнеча), що в гностичній філософії означає порожній, безформний простір, де немає ні світла, ні справжньої реальності. Це надає треку відчуття екзистенційної порожнечі й пошуку сенсу у світі, що здається позбавленим життєвої суті.

Kenoma, як поняття у гностицизмі, пов'язане з ідеєю, що матеріальний світ — це ілюзія або порожнеча, і справжня реальність лежить за його межами. У контексті пісні можна припустити, що вокал і музика передають стан спустошеності або втрати зв'язку з реальною суттю життя. Це може бути алюзія на боротьбу людської душі з ілюзіями матеріального світу або пошук сенсу в хаосі. Мені важко це розуміти, зізнаюся, але від цього не менше цікаво копатися в релігійних течіях.

Kenoma, фактично, є продовженням Logos. Я не просто так написав про персонажів і їхню важливість. Якщо цілісно слухати альбом, то він сприймається, як моторошний фільм, який нестерпно дивитися, але й вимкнути не можеш, бо, трясця, затягує.

Kenoma поділена на частини. Вступне інтро огортає тягучою атмосферою інфернального світу. Знову чуємо старця з його величною ортодоксальною манерою. Знову у мене мурахи. Бррр! Звук тягнеться і резонує, створюючи відчуття порожнечі, наче знаходишся у вакуумі чи ізоляції. Це наче політ душі між світами, звісно, таке неможливо побачити, що додає відчуття загубленості, а це якраз гармоніює з темою кеноми — порожнього всесвіту. 

Перед моїми очима уривчасті епізоди смерті дідуся, коли мені було дев’ять. Траурна атмосфера сповнена хаосу і жалісливого плачу. На маленького хлопчика всім байдуже. Дорослі заклопотані. Старі жінки у чорних хустинах, з переляканими обличчями схожі на воскреслих з пекла. Вони мене лякали й мені було некомфортно. Уявіть їх великі сльозливі очі, що течуть по зморщеній шкірі й жалібний плач? Я справді не розумів, чому усі плачуть, кидь дідо спить.

Так я вперше дізнався про смерть. Тоді кончина старого сильно вплинула на мою слабку психіку, адже я просидів біля нього пів дня. Після чого мені було погано і в мене почалися марення. І все, що я пам’ятаю: знову опинився в церкві, хтось читає молитви і я чую низький гортанний молебень товстого священника, точно такий як в Олекси О на цьому альбомі або максимально близький до нього. Дивлюся на маму, котра вся у сльозах, і на диво спокійний тато, який тримає мене за руку.

Отямившись від пекучих кадрів з дитинства, я чую, що відбувся перехід від космічного інтро до важких інструментальних частин. Я настільки занурився у спогади, що й не помітив, як почався построковий програш. Він для мене символізує неспокій і блукання грішної душі. Далі вступає наступний блок – це гострий сладж/постметал з вокалом Назарія Михайлюка, притаманний блекметалу. Темп то нарощує швидкість, то збавляє. Інфернальна атмосфера буквально втручається у в’язкість структури. Тепер стала мерзеннішою і бореться проти густих багатошарових рифів. Це тісно переплетено з темою пісні. Кажучи простою мовою: про вічну боротьбу між буттям і небуттям, між людським і божественним, про відчай перед нескінченним і непізнаним всесвітом. Глибоке відчуття ізоляції, пошуку сенсу у порожнечі, яке супроводжується стражданнями й саморуйнуванням. Лірика говорить про те, як людство, наперекір своїм зусиллям, залишається нездатним осягнути істинну природу буття і врятувати цей світ, а не руйнувати.

Що ж, це було не просто. Доволі важкий альбом у сенсовому наповненні. Слухати теж було нелегко і зануритися в цю тягучу атмосферу Потойбіччя. Якщо музично все досить зрозуміло, то концепт було розібрати складно. Лірика поєднує гностицизм, християнство, біблійні мотиви, екзистенціалізм. Вважаю, що найкраще відповідає гностицизму, завдяки її акценту на порожнечі, матеріальній ілюзії та пошуку істинного сенсу поза межами видимого світу. 

Мені знадобилося 10 прослуховувань, щоб розтлумачити комбінування впливів. Ну, вибачте, я простий чувак з вулиці, я не народився в сім’ї вчених, хах. Точно, не претендую на звання “кращої рецензії”, але вона написана щиро. Це був складний, але дуже крутезний досвід занурення у власні спогади й перенесення їх у текстову рецензію. Дивно, що саме NUN розблокував епізоди з дитинства. Дивно, що саме NUN так тонко поцілив у ту релігійну атмосферу, яку ще можна зустріти в набожному Закарпатті.

Якщо говорити за пересічного слухача, то навряд чи комусь зайде цей альбом. Надто нішева музика. Надто складна для поверхневого розуміння. До того ж експериментальна, яку не кожен зрозуміє одразу. Я не даю обіцянок, що платівка комусь сподобається. Але якщо такий слухач знайдеться — тисну йому руку.

Цей альбом я справді не можу порівняти з жодним іншим, випущених в Україні. Azimut так занурилися в цю атмосферу, що перевідкрили себе знову. Сподіватимусь, що колись це стане класикою, а поки що Azimut стоять на рівні з Amenra i розірвали емоційно.