Жіноча колонія ІК-28 у селі Березники має велике швейне виробництво, на якому в рабських умовах працюють сотні жінок-ув’язнених. Часто це зміни з шостої ранку до дев’ятої-десятої вечора, а якщо багато замовлень, то й до півночі. Адміністрація розглядає ув’язнених як ресурс, який треба вичавлювати досуха. Для цього там підтримують систему «бугрів» — бригадирок, які силами інших ув’язнених мають можливість зламати будь-який протест і змусити будь-кого працювати до повної втрати свідомості.
Через важкі перевантаження на виробництві фіксується стабільно високий рівень травматизму, коли ув’язнені пробивають собі пальці та нігті голками швейних машин. Але звертатися за медичною допомогою небезпечно — співробітники складуть акт про порушення техніки безпеки й кинуть на п’ятнадцять діб у штрафний ізолятор. Такі в них «стандарти лікування».
Непритомність прямо на робочому місці — теж поширене явище в Березниках. На відміну від інших колоній, де додаткова господарська робота, на кшталт прибирання снігу з плацу після зміни у швейному цеху, використовується як покарання, у Березниках це просто рутинна процедура після роботи.
Не додає сил і розпорядок дня, в якому, наприклад, на сніданок відводиться всього десять хвилин. У результаті багато ув’язнених весь час перебувають на межі повного виснаження і часто втрачають свідомість прямо на шикуванні. Потрапити до лікарні з цієї колонії практично неможливо — адміністрація прагне зберегти в цехах якомога більше робітниць, незалежно від їхнього стану.
З цієї ж причини більшість ув’язнених жінок навіть не мріють про звільнення за УДО — процедура, за якою за зразкову поведінку та виконання виробничих норм ув’язнену звільняють із певними обмеженнями значно раніше терміну як таку, що виправилася. Оскільки адміністрація не зацікавлена втрачати через це кваліфікованих працівниць, у хід йдуть сфабриковані порушення дисципліни, багатомісячні затримки з поданням документів на УДО до суду, «проблеми» з доставкою засудженої на судове засідання.
Варіантів ігнорувати «трудотерапію» в Березниках практично немає. За відмову виходити на роботу відправляють до штрафного ізолятора з дуже важкими умовами утримання. Там не легше, ніж у промисловій зоні — весь день жінки проводять на ногах у погано опалюваних одиночних камерах у легкому одязі та без взуття. З тими, хто продовжує чинити опір, прямо в ШІЗО або в темному місці, подалі від свідків, можуть провести «виховну роботу» руками ув’язнених-злочинниць, про що у 2017 році докладно розповідала «Медіазона».
Вони ж висвітлили кілька випадків самогубств або вбивств засуджених, оформлених під самогубства. Рабські та нестерпні умови праці провокують конфлікти й підштовхують жінок до рішення накласти на себе руки. Однак це не єдина смертельна небезпека в Березниках.
За словами колишньої ув’язненої цієї колонії Марії Альохіної (однієї з учасниць протестної ініціативи Pussy Riot) у колонії висока смертність через туберкульоз.
«Люди з відкритою формою туберкульозу перебувають поруч з іншими ув’язненими … Треба розуміти, що вісімдесят відсотків жінок, які утримувалися в ІК-28, засуджені за статтею 228, тобто пов’язані з наркотиками. Багато хто з них має ВІЛ-інфекцію. Через відсутність терапії вони дуже легко можуть заразитися відкритою формою туберкульозу, що, власне, там і відбувається. І людей виносять у чорних мішках».
Скарги на відсутність медичної допомоги, а також на гігієну в колонії можуть шокувати людину, яка не готова до цього, але насправді є типовими для російських місць позбавлення волі. Зокрема, одна таблетка анальгіну від всіх хвороб — це повсюдне явище. Як і стоматолог, що приходить раз на тиждень на пару годин, який ніколи не лікує зуби, а може їх лише вирвати.
Побутові умови в бараках традиційно погані. Як зазначила у 2012 році російська правозахисниця Олена Масюк, на загін майже у сто осіб — чотири унітази, два з яких не працюють, і чотири раковини, дві з яких теж не працюють. І так у всіх загонах, які перевірила комісія. «У лазні не працює душ. Жінки раз на тиждень миються за допомогою невеликих тазиків і черпають воду відерцями з-під майонезу. Гарячої води в загонах немає», — додає Олена Масюк. З того часу умови точно не покращилися.
Немає гарячої води й у їдальні, у зв’язку з чим використаний посуд миють у тазиках брудними ганчірками. Зрозуміло, що тарілки після такого «миття» залишаються жирними й брудними. А особливу гостроту відчуттів ув’язненим додає усвідомлення, що цим самим посудом користуються й ВІЛ-інфіковані. Спеціальна обробка посуду для цієї категорії засуджених не проводиться.
Колонія в Березниках дотримується й інших негуманних традицій російських жіночих в’язниць. Наприклад, адміністрація ігнорує рекомендації щодо розділення рецидивісток та ув’язнених, які потрапили до в’язниці вперше. Як наслідок — крадіжки, бійки, знущання та нездорова психологічна атмосфера в кожному загоні.
Також у Березники досі не можна надсилати листи за допомогою електронних сервісів. Тільки по-старому — паперовим листом, який може йти туди кілька місяців. Найчастіше ці листи так і залишаються без відповідей. Причому поганий зв’язок із зовнішнім світом активно використовують шахраї, які пропонують родичам і друзям свої послуги зі збору та передачі посилок до колонії, забирають з них гроші й нічого не передають. Все одно відправники ніяк це перевірити не зможуть.
За нещадну експлуатацію жінок і нелюдські умови вже одинадцять років відповідає начальник колонії Бармін Олександр Андрійович, 1970 року народження, який до повномасштабного вторгнення регулярно літав на відпочинок до Криму. І взагалі достаток Барміна явно вищий, ніж дозволяє зарплата співробітників ФСВП — він користується iPhone передостанньої моделі та одразу чотирма автомобілями, зокрема Toyota RAV4, Audi A3 та кросовером Hyundai. Зазначимо також внесок заступниці начальника відділу режиму та нагляду Аліси Салімгареєвої, без відома якої не відбуваються розправи над непокірними та не оформлюються поміщення до ШІЗО.
Відомо, що в рабських умовах у Березників перебувають щонайменше три українки:
Іванченко Оксана Миколаївна;
Кулик Дар’я Сергіївна;
Стрюкова Людмила.
