Коли Ісус вийшов із човна, назустріч Йому підійшов чоловік, опанований нечистим духом. Він жив серед гробниць. Його багато разів намагалися зв’язати кайданами й ланцюгами, але він розривав ланцюги й трощив кайдани. День і ніч він блукав серед гробниць і по горах, кричав і бив себе камінням. Ніхто не міг його приборкати.
Цей епізод усі більш-менш знають. Потім з’являються свині, нечисті духи входять у них, а стадо кидається в море. Розповідь дуже дивна, навіть неймовірна. На перший погляд вона нагадує легенду. Але це не легенда. Як і в багатьох інших місцях Євангелія від Марка, перед нами символічна розповідь. Треба лише крок за кроком розібратися, що означають її образи.
Насамперед згадаймо, що таке «нечистий дух» у Марка. Дух — це сила, яка спонукає людину діяти. «Нечистий» означає неприйнятний для Бога. Якщо Святий Дух, Божий Дух, є силою любові й життя, любові, відкритої для всіх і такої, що нікого не відкидає, то нечистий дух є протилежною силою: ненавистю, насильством і винятковістю, спрямованими проти певної групи людей.
Ця сила приходить до людини ззовні — з культури, суспільства, панівної ідеології, — але людина засвоює її настільки, що вона починає керувати всім її життям. Людина перестає міркувати й діяти як вільна особа: вона лише реагує за приписами свого фанатизму. У цьому й полягає символ нечистого духа. Йдеться не про маленьку невидиму істоту, яка літає довкола й раптом у когось входить. Ідеться про ідеологію ненависті й насильства, яка заволодіває людиною та позбавляє її самої себе.
Святий Дух — це любов, нечистий дух — ненависть. Святий Дух — мир, нечистий дух — насильство. Святий Дух — життя, нечистий дух — смерть.
Отже, чоловік із розповіді охоплений несамовитою ненавистю до когось і прагненням насильства. Марко далі пояснює, звідки це береться. Чоловік живе серед гробниць, тобто в місці смерті, поза людським суспільством. Він відокремлений від усіх. Його не раз зв’язували кайданами й ланцюгами, а це знаряддя, якими передусім сковували рабів, особливо полонених на війні. Перед нами суспільство, поділене на тих, хто панує, і тих, кого намагаються втримати в покорі. Тому герасинський одержимий є образом рабів, які збунтувалися проти своїх господарів.
Євангелист часто зображає цілу людську групу в постаті однієї анонімної особи. Він не називає імені цього чоловіка, так само як не називав імені одержимого в синагозі чи паралітика. Коли в такій розповіді людина не має ані імені, ані докладної біографії, це підказує, що вона представляє не лише себе. Цей чоловік уособлює багатьох — розпорошених рабів і пригноблених, чиє невдоволення вже переросло в бунт, але які ще не утворили організованого руху й не бачать перед собою жодного шляху.
Ісус уперше переходить із юдейської землі до язичницької. І першою великою несправедливістю, з якою Його послання зустрічається в язичницькому світі, є узаконене рабство. У юдейському суспільстві теж були раби, але його економічний лад не спирався на рабство так, як лад Римської імперії. Натомість римська економіка значною мірою жила працею людей, яких узагалі не вважали особами. Раб був річчю, власник міг розпорядитися ним як завгодно і навіть відібрати в нього життя, не відповідаючи перед жодним судом.
Ось величезна несправедливість, яку підкреслює Марко: людські істоти вважаються не людьми; їх експлуатують і кривдять безкарно, наче предмети. Звичайно, раби бунтуються. Але це не організоване повстання. Окремі люди розривають пута, втікають і живуть поза суспільством у відчаї. Вони вирвалися з безпосередньої неволі, проте здобута ними свобода виявилася безплідною і руйнівною. Вони блукають горами, кричать і самі себе калічать.
У біблійній та язичницькій культурах гора була місцем перебування або явлення божества. Цей чоловік — язичник, тому його крики на горах можна розуміти як волання до його богів: нехай вони визволять його з нестерпного становища. Але відповіді немає. Його бунт не веде до свободи, а лише до відчаю і самознищення. Перед потугою політичної та економічної системи одинаки безсилі. Їм здається, що єдина можлива відповідь на насильство гнобителя — ще більше насильство. Проте ця відповідь поступово робить їх подібними до тих, проти кого вони повстали.
Саме такий чоловік вибігає назустріч Ісусові. Він падає перед Ним, визнаючи Його перевагу, й водночас кричить: «Що Тобі до мене, Ісусе, Сину Бога Всевишнього? Заклинаю Тебе Богом: не муч мене!» Тут є явна суперечність: чоловік визнає Ісусів авторитет, але сприймає Його як противника.
Чому? Тому що Ісус говорить нечистому духові: «Вийди з цього чоловіка». Інакше кажучи: «Відмовся від фанатичної ненависті й насильства. Цей шлях тебе не визволить».
А чоловік не бачить іншого шляху. Він і ті, кого він представляє, вже чули про Ісуса. До Нього раніше сходилися люди не тільки з Галилеї, а й із язичницьких околиць — із Тиру, Сидону та Десятимістя. Пригноблені могли побачити в Ньому майбутнього вождя, який об’єднає їхні розпорошені бунти, стане на чолі насильницького руху і допоможе скинути систему. Вони ніби кажуть: «Ми самі нічого не можемо. Але якщо Ти очолиш нас, ми переможемо».
Ісус відмовляється бути таким провідником. Він не очолить рух руйнівного насильства. Він пропонує визволення, але іншим шляхом: «Відмовся від духа ненависті».
Саме тому чоловік протестує: «Що Тобі до мене?» Він думає: якщо я зречуся насильства, то мені залишиться тільки знову підставити шию під ярмо. Якщо переді мною стоїть могутня гнобительська влада, хіба її можна подолати інакше, ніж створивши протилежну силу, яка її повалить? Тому Ісусова вимога здається йому не визволенням, а поверненням у рабство. «Не муч мене» означає: «Не змушуй мене знову скоритися. Не відбирай у мене єдину зброю, яка, як мені здається, ще залишилася».
Є тут і ще одна суперечність. Чоловік називає Ісуса Сином Бога Всевишнього. Для язичника «Бог Всевишній» — це Бог юдеїв, Бог, який, згідно з оповіддю про вихід, визволив рабів з Єгипту за допомогою страшних кар і загибелі фараонового війська. Цей чоловік уявляє собі визволення саме так: Мойсей був вождем насильницького виходу, отже й Син цього Бога повинен діяти подібно.
Треба, однак, розуміти мову давніх біблійних оповідей. Коли вони приписують Богові вбивство єгипетських первородних, жахливі кари чи потоплення війська, то проєктують на Бога уявлення давньої людини про силу. Для первісної свідомості могутній — це той, хто здатний перемогти і знищити ворога. Так оповідачі звеличували силу свого Бога. Але ми не можемо залишатися на цьому дитячому етапі розуміння.
Герасинець цього ще не розуміє. Він ніби каже: «Бог юдеїв визволив рабів силою, а Ти, Його Син, наказуєш мені зректися сили. Як це можливо?» Йому здається, що Бог і Ісус не цілком згодні між собою, тому він навіть заклинає Ісуса ім’ям Бога, щоб Той не відбирав у нього насильства.
Тоді Ісус запитує: «Як тобі на ім’я?» — «Легіон мені ім’я, бо нас багато».
Ім’я стосується водночас чоловіка й нечистих духів, бо насправді їх неможливо відділити одне від одного: це люди, цілковито опановані фанатизмом. «Легіон» — військовий термін. Він виражає войовничість, ворожість і прагнення насильницького зіткнення. Але він також показує, що за образом однієї людини стоїть численна група. Це не один нещасний хворий, а безліч пригноблених, якими керує той самий дух ненависті та насильства.
Під дією Ісусового слова вони зрештою відмовляються від цього шляху. Євангеліє подає це дуже стисло й образно: Ісусове послання переконує рабів, що насильницький бунт не дасть їм справжньої свободи. Але вони просять не висилати їх із краю. Старий вихід означав покинути Єгипет і перейти до іншої землі. Ці люди не хочуть нового географічного виходу; вони прагнуть стати вільними у власному краї.
І це важлива риса Ісусового визволення. Воно здійснюється всередині суспільства, у якому ми живемо. Ісус не створює альтернативи десь поза світом і не виводить людей у безпечне місце, де вони могли б сховатися від дійсності. Втекти — не означає визволитися. Нова людина має постати саме тут, усередині цього суспільства.
Після цього сцена змінюється. Біля підніжжя гори пасеться величезне стадо — близько двох тисяч свиней. Духи просять Ісуса: «Пошли нас у свиней, щоб ми ввійшли в них». Ісус їм дозволяє. Нечисті духи виходять із чоловіка, входять у свиней, і все стадо кидається з кручі в море та гине.
Що означає цей дивний образ?
Для юдеїв свиня була нечистою твариною. Крім того, в одному з псалмів Ізраїль зображений як виноградник, який Бог виніс з Єгипту й посадив у новій землі, але згодом його почав топтати дикий кабан. Кабан тут є образом чужоземної влади, що поневолює народ. Юдейські вчителі застосовували цей символ до панівної сили свого часу: спершу до елліністичних володарів, а за Ісуса — до Риму. Тож свиня стала образом римської окупаційної влади. Образ був особливо промовистим у краї, що перебував під римським управлінням; свиня була також одним із військових знаків легіону, розташованого в Сирії.
Але Марко переносить цей символ у язичницький край. Тепер свиня топче не Ізраїль, а язичників. Отже, для Бога немає народів, чиє пригноблення можна було б виправдати. Будь-яка влада, яка топче людей — юдеїв чи язичників, — є нечистою, тобто нестерпною для Бога. Все людство є Його вибраним народом.
«Легіон» і «стадо» — два збірні образи: кожен позначає численну цілість. Дві тисячі свиней — величезне багатство. Тому стадо представляє не тільки римську політичну владу, а цілу систему «гроші — влада»: суспільство, багатство якого спирається на експлуатацію рабів. Те, що стадо спокійно пасеться біля гори, може також натякати на релігійне виправдання цього порядку: система перебуває під захистом своїх богів і почувається цілком безпечно.
Між нечистими духами та нечистими тваринами існує спорідненість. Насильство пригнобленого було реакцією на насильство гнобителя. Воно народилося в тій самій системі й засвоїло її логіку. Пригноблений хотів перемогти, користуючись тією самою зброєю і тими самими цінностями, що й гнобитель. Тому, коли чоловік відмовляється від фанатичного насильства, духи повертаються до свиней.
Важливо, що Ісус не посилає духів у свиней: Він лише дозволяє їм увійти. Марко хоче показати дві речі. По-перше, загибель стада пов’язана з визволенням людини й не є випадковістю. По-друге, руйнування гнобителів не є окремою метою Ісуса. Він не приходить знищити їх насильством. Крах системи стає неминучим наслідком того, що пригноблена людина здобуває свободу, гідність і самостійність. Ісусова стратегія полягає не в тому, щоб силою повалити гнобительську владу, а в тому, щоб зробити людину незалежною від її несправедливих структур.
Поки раб сам жив цінностями системи — ненавистю, силою і прагненням панувати, — система могла спокійно процвітати. Його розпорошений бунт не становив для неї справжньої загрози: вона знала, як його придушити, а сам бунтівник зрештою нищив себе. Але коли пригноблений приймає Ісусову альтернативу свободи й життя, влада втрачає людську основу свого панування. Якщо більше немає кого підкоряти й експлуатувати, багатство перестає бути владою.
Звичайно, це не миттєвий суспільний ефект. Марко не описує всіх проміжних етапів, а відразу показує остаточний наслідок. У міру того як пригноблені відмовляються від насильства, стають особами, ростуть у свободі, відповідальності та людській зрілості, несправедлива система втрачає ґрунт під ногами. Вона не може встояти перед вільною, самостійною та солідарною людиною. Загибель стада — це образ кінцевого краху ладу, заснованого на грошах, владі, експлуатації та рабстві.
Свині кидаються в море так само, як у морі загинуло військо фараона. Образ виходу з’являється знову, але з важливою відмінністю. У давній оповіді загибель війська приписано безпосередньому Божому втручанню. Тут гнобительський лад руйнується тоді, коли пригноблений приймає Ісусове слово й співпрацює з ним. Боже Царство не будується без людської участі. Справжній ворог людини — не лише один фараон чи один імператор, а суспільно-економічна система, яка живе з експлуатації. Саме вона має втратити силу.
Свинопаси втікають і розповідають про все в місті та по маєтках. Вони лише служать системі; вони бачили загибель стада, але не розуміють її зв’язку з переміною чоловіка. Звістка розходиться не до одного власника, а по всьому місту й околицях. Це означає, що стадо уособлює багатство панівної частини всього суспільства. Зруйнувалася не чиясь приватна дрібна власність — похитнулася економічна структура, від якої залежить влада багатьох.
Коли ці люди приходять до Ісуса, вони бачать колишнього одержимого: він сидить, одягнений і при здоровому глузді. Кожна подробиця важлива. Раніше він блукав серед гробниць і по горах — тепер сидить, а його поза виражає спокій і сталість. Раніше він був позбавлений власного обличчя — тепер одягнений; у тій культурі одяг виражав особисту ідентичність і гідність. Раніше він кричав і калічив себе — тепер володіє собою, мислить і діє як урівноважена людина. Він уже не тікає від колишніх господарів і не нападає на них. Він почувається вільним.
Недостатньо кричати на горах. Недостатньо відокремитися від суспільства. Людина має зрости. Коли зростає її людська якість, несправедливому ладові дедалі важче існувати. Ми й самі живемо не в таких політичних режимах, як давні імперії, де хвилинна примха володаря ставала законом для всіх, саме тому, що люди стали освіченішими, вільнішими й більш свідомими власної гідності. Звичайно, наші суспільства ще дуже далекі від досконалості. Вони й далі багато в чому нас обмежують. Але їхня людяність залежить також від нашої зрілості та готовності брати відповідальність.
Ми часто кажемо: нехай це зробить уряд, адміністрація, профспілка, хтось інший. Але хіба ми самі не відповідаємо за суспільство? У міру того як люди перестають ухилятися від відповідальності, співпрацюють і усвідомлюють себе одним солідарним тілом, простір несправедливості звужується. Вільна людина не тільки не підкоряється злу — вона бере участь у творенні іншого способу спільного життя.
Тому власників стада охоплює страх. Здавалося б, вони мали б зрадіти: людина, яка жила як дикий звір і була небезпечною для себе та інших, стала спокійною й здоровою. Але вони не радіють. Поки цей раб лише кричав, трощив кайдани й бив себе камінням, його не боялися по-справжньому. Його ізольований бунт не створював альтернативи й не загрожував економічній владі. Тепер перед ними стоїть особа. Ось такої людини система боїться.
Очевидці пояснюють прибулим зв’язок між двома подіями: чоловік став вільним, а стадо загинуло. Тоді панівна частина суспільства опиняється перед вибором: зберегти свої гроші та владу чи погодитися на відновлення людини. Якщо раби стануть особами, власники втратять можливість ними розпоряджатися. Вибір виявляється однозначним: вони обирають капітал, а не людину.
Це та сама дилема, яку Марко вже показував у синагозі. Там релігійні провідники мусили обирати між збереженням своєї влади та відновленням людини — й обрали владу. Тут язичницькі можновладці обирають між економічною владою та визволенням пригнобленого — і теж стають на бік влади. Усі панівні системи схильні ставити власний інтерес вище за людське благо.
Таке трапляється й тепер. Наприклад, підприємству пропонують витратити більше коштів на безпеку праці, щоб урятувати життя робітників. І відразу постає вибір: що важить більше — людина чи заощаджені гроші? Може виникнути цинічна думка: робітників багато, якщо одного не стане, знайдеться інший. Опір поліпшенню умов праці показує ту саму логіку: прибуток ставлять вище за життя.
Мешканці Гераси не застосовують проти Ісуса відкритого насильства. Вони визнають Його силу, але наполегливо просять залишити їхню землю. Це ще не переслідування, але вже спроба нейтралізувати християнське послання. Вони зрозуміли його наслідки й не хочуть, щоб воно діяло далі. Послання свободи та рівності несумісне із суспільством, яке живе з рабства. Ісус та їхня система не можуть мирно співіснувати, бо Ісус ставить людину вище за капітал і владу.
Коли Ісус сідає в човен, колишній одержимий просить дозволити йому «бути з Ним». У Марка цей вислів має особливий зміст. «Бути з Ісусом» — це не просто супроводжувати Його в дорозі, а цілковито приєднатися до Нього, прийняти Його особу, Його спосіб життя і Його шлях. Саме «щоб були з Ним» Ісус покликав Дванадцять. Отже, визволений просить прийняти його до кола учнів.
Проте Ісус не бере чоловіка із собою. Він каже: «Іди до свого дому, до своїх людей, і розкажи їм, що зробив для тебе Господь, проявляючи до тебе своє милосердя».
Спочатку чоловік, імовірно, думає, що, приєднавшись до Ісуса-юдея, повинен буде також увійти в юдейське середовище й певною мірою прийняти його спосіб життя. Але Ісус не долучає його до Дванадцятьох, які представляють новий Ізраїль. Ісус не виводить чоловіка з язичницького суспільства. Визволений має залишитися серед своїх і стати там присутністю нового життя. Він не отримує готового набору доктрин, які повинен нав’язати іншим. Його звістка починається з власного досвіду: він має розповісти, як Бог поставився до нього з милосердям і повернув йому людську гідність. Саме людина, яка пережила визволення, стає першою здатною звіщати його іншим.
Чоловік іде й починає розповідати по всьому Десятимісті, що зробив для нього Ісус. Так він стає першим посланцем, якого Ісус скеровує в неюдейський край, — ще раніше, ніж на проповідь вирушать Дванадцять. Ісус сказав йому звістити, що вчинив Господь, а він звіщає те, що вчинив Ісус. Так євангелист показує: в Ісусовій дії він пізнав дію самого Бога. Йому не потрібно покидати свою землю, щоб бути учнем. Його місія відбувається саме там, де він був рабом, бунтівником і вигнанцем.
