Ось тільки повернули з асфальту на ґрунт, так одразу й почало з'являтися це відчуття – начебто тягне щось усередині. Ніби якась точка в середині тіла почала тягнути до себе всі м'язи.
Коли побачили нарешти частину, це відчуття тільки посилилося і сформувалося. Наче оселилося всередині.
Інші в автобусі з цікавістю дивилися на КПП у вигляді воріт посеред поля, жартували про те, що ні праворуч, ні ліворуч немає навіть натяку на паркан. Здавалося, цього почуття, що тягне, більше ні в кого немає.
Рома тоді подумки махнув на це почуття рукою і теж почав оглядати місце, в якому вони мали провести частину свого життя. Насичено провести, осягаючи військову науку.
Вивантаження, метушня, пошуки свого баула, заселення в казарму під окрики сержантів, все це злилося в таку грудку вражень, що про те дивне почуття Рома й думати забув. А там і перший тиждень потягнувся, ходіння строєм у їдальню, строєм же в класи і від курилки до курилки знову строєм.
Загалом нічого незвичайного, все, так би мовити, базове. Одного разу тільки ворухнулось у душі Романа те, що оселилося тоді, на КПП. Коли сержант із кумедним позивним Гамп пояснював куди їм бігти у разі повітряної тривоги і кілька разів із надзвичайно серйозним як на себе обличчям повторив, що он туди бігти не треба. Взагалі не треба. Бігти треба в цю частину окопної лінії і розосереджуватись там по бліндажах. А в ту частину заходити не треба. У жодному разі не треба. Втім, він не перший, хто докладно розжовував якісь речі і це цілком можна було списати на те, що їхні інтелектуальні здібності оцінюються не дуже високо.
Зрозуміти сержантів можна було. Склад взводів був різним і часом дуже своєрідним. Дивовижний зріз суспільства. Можна було зустріти і інститутського професора, і маляра-плиточника, і логіста міжнародної компанії, і водія-дальнобійника, і проджект-менеджера з айті. Камуфляжна форма з них робила Людей В Однаковому. І все ж часом деколи вибивалися з цього Однострію.
Як, наприклад, цей мужик, зустрінутий Ромою біля їдальні. Років так 40-а на вигляд, у брудних літніх формених штанях, але при цьому у флісцы. І на голову бувнатягнутий баф, який зазвичай має закривати шию. Дивна картина, не статутна. І при цьому на нього ніхто із сержантів не кричав. Та й солдати на нього не вирячилися. Обходили, не дивлячись, якщо траплявся їм шляхом. Мабуть, примелькався він їм, подумав Рома. І, оскільки він все одно просто стояв і чекав, коли пролунає гучна команда його взводу шикуватись, він підійшов до чоловіка.
- Доброго дня – ввічливо почав він.
Чоловік до того пониклий, стрепенувся, подався назустріч Ромі. Впився в нього поглядом і плутано, квапливо сказав:
- День не день, когда ночь забрала прочь.
"О, чортівня" - подумав Рома, - "Так він крейзі?"
- Мужику, а ти чого без шапки? Холодно ж.
Чоловік мовчки глянув на нього. А потім уже цілком нормальним, спокійним голосом сказав:
- Втратив шапку я. Але знявши голову, по шапці не плачуть. А ти дай мені свою, як не шкода. У тебе є ще одна.
Рома мимоволі опустив погляд на застибнутую кишеню бушлату. Там і справді лежала ще одна шапка. Точніше, підшоломник. Чомусь Рома тягав його з собою, хоча шоломи їх поки що носити не змушували.
Ніби підкорюючись тому самому відчуттю всередині, він дістав шапку-підшоломник і простяг дивному мужику.
- А тримай.
Той схопив шапку, підняв на Рому обличчя, що раптом просвітліло.
- Дякую! Дякую тобі, добра людина.
- Ой, та гаразд тобі, добра людина – почав було відповідати збентежений Роман, як його смикнули за плече, розвертаючи вбік.
- Оноприйчук! Знову ти десь лазиш, на тебе чекають!
- Та я тут…
- Бігом до строю!
То був їхній «затягнутий» сержант Ведмедка, з ним марно було сперечатись і щось йому пояснювати. Та й мужик, як побачив Роман, теж уже кудись побіг.
І знову потяглися дні ходіння строєм та сидіння у класі. У класі можна було поспати, компенсувати годинник сну, вкрадені нічними тривогами. Так, у бліндажах окопної лінії можна було подрімати, але виходило це не завжди.
Тривога, знову нічна тривога. З цими думками, з жалем про те, що знову не вдасться виспатися, швидко йшов Роман із товаришами по службі від казарми до окопної лінії. Не бігли, просто йшли швидко, тривога була не першою, почали до цього звикати. Думалось, що зараз вони дійдуть, розосередяться по бліндажах, посидять там близько однієї години і повернуться до казарми. Раптом все це змінив літак, що прошумів у небі над частиною. Найімовірніше, це був винищувач, який йшов на перехоплення ракет. Його не було видно, але чути було добре, і цей шелестливий звук кимось був прийнятий за проліт ракети. Пролунав чийсь крик «Бегом!» і натовп солдатів рвонув з усіх сил упереміш, добіг та влетів у окопну лінію буквально за хвилину. Швидко, мов еліта на штурмі, але зовсім не роздумливо, зовсім не як еліта.
Рома впав, підвівся, побіг, втративши напрямок та орієнтири. Ось він спуск у окопи. Тепер праворуч, ще раз праворуч. Чи ліворуч? Так, мабуть, ліворуч, а потім праворуч. А де ж усе? Втекли, поки він упав? Оце так побратими…
Темно, як на зло забув ліхтарик у казармі, Рома вічно забував щось.
Пахло гаром. Невже приліт? Але чому Рома не чув вибуху? Взагалі якось дивно зникли звуки. Що сталося? Треба добігти до своїх і спитати. Ось за тим поворотом має бути бліндаж. Рома прискорився, пробіг уперед, повернув.
Бліндаж був на місці. Біля нього, як завжди, хтось стояв і курив. Але, начебто, не з їхнього взводу пацани. Рома кивнув їм, відчинив двері і зайшов усередину. Там було темно і сильніше пахло гаром. Мабуть, хтось таки затопив буржуйку. Він протиснувся крізь мовчазних людей у темряві у свій улюблений кут, сів, привалився і затих.
Можна було б і поспати, тільки-но знову зараз розмовлятимуть і заважатимуть – подумав Рома і осікся подумки.
Розмов не було. Люди в бліндажі сиділи в темряві мовчки і, Рома ладен був присягнутися, дивилися всі на нього. Всі до одного.
- Гей, мужики, ви чого? Ваня, а чого ти ліхтарик не вмикаєш?
Люди мовчали. І дивились.
"Блін" - зрозумів Рома, - "Я не туди повернув і заліз до третього взводу?"
- Мужики, а ви з третього взводу, так? Я з другого, просто, певне, звернув не там.
Мовчання. І холод. Холод, що посилюється. Наростаючий. Ззовні та всередині.
- Блін, якщо заважаю, то я піду. Так-то все одно, де хто тривогу перечекає.
Рома сердито підвівся і почав пробиратися у бік виходу. Люди в темряві скупчилися щільніше.
- Блін, ви на приколі? Дайте мені вийти.
Він намагався знайти де поділись двері й пропхнутися крізь натовп цих чудиків із третього взводу. Головне самі замерзли, сидять крижані, а буржуйку навіть не думають топити. Хоча пахне гаром. Звідки?
У голові Романа крутилися питання, думки і все поступово запливало стиглим салом страху.
Де вихід? Що відбувається? Як вибратися з цього бліндажу? Де вихід?
І тут, коли паніка майже захлеснула його свідомість, рипнули в темряві дерев'яні двері бліндажу. І в червоному світлі ліхтаря з'явився той чоловік, якого Рома зустрів днями біля їдальні.
- Йди сюди – покликав він – Фелікс тебе проведе.
Тут ворухнулась одна з крижаних брил.
- Залишиться. Прийшов – залишиться.
Чоловік, Фелікс, похитав головою.
- Ні, Стряпчий. Я проведу і він піде. Ти мало вкрав?
Від брили в темряві потягло досадою та злістю.
- По праву моє.
- По праву наше. І моє також. Проведу і піде.
Мовчання. Холод. Страх. Злість. Рішення.
Глиби розступилися і Рома рвонув уперед, до виходу.
Знову окопи. Він майже біг за цим Феліксом. Поворот, знову, ще один. Запах гару майже зник.
І тут з'явилися звуки. Сирена. Відбій.
Рома побачив підйом їхньої окопної лінії, але не той, що біля вежі, а з іншого боку, злетів туди і зрозумів, що не бачить перед собою Фелікса.
Обернувся. Той стояв у глибині окопу і посміхався до нього. Ромі здалося, що посмішка була сумною.
- Дякую.
Рома не знав, за що саме він дякує. Та й не хотів це знати. Знав лише, що робить це щиро.
Фелікс кивнув, відкрив рота, щоб щось сказати…
- Оноприйчук! Сказали ж туди не ходити! Ану сюди!
Рома глянув – унизу стояв і шаленими переляканими очима на нього дивився Ведмедка. Обернувся назад, але в окопній лінії вже нікого не було.
Спустився, пішов до своїх, став до строю.
Коли проходив повз Гампа, той йому шепнув – «Фелікс?» Рома кивнув.
У голові була каша, всередині грудей прокинулося і не засинало те саме почуття, тягнуло та нило.
За кілька днів він почув історію про те, як рік тому в одну з тривог на їхню частину був наліт шахедів. Один із них влетів просто до бліндажу, де ховалися хлопці з попереднього набору. Був серед них мобілізований Фелікс, який зёъхав з глузду, почув Роман. Ніхто не вижив, їх більше нема, почув Роман.
Але з останнім він сперечатися не став. Звідкись була впевненість у тому, що він пройшов тієї ночі повз щось незрозуміле і страшне, у що краще не вникати.
