Вступ
Історія Боснії та Герцеговини сьогодні набуває ще більшої актуальності на тлі українсько-боснійських зв’язків, які проявляються в підтримці України боснійським народом в її спротиві російській агресії [1]. З Боснією ми маємо чимало спільного в минувшині, в плані політичного становища та цілей. Боснія, як й Україна від Росії, перетерпіла серію трагедій, викликаних її сусідкою – Сербією. В свою чергу Сербія є традиційним близьким союзником РФ не лише в міжнародній площині, а й у відношенні імперського менталітету, шовіністичних стремлінь та марень по «великому минулому». Тому боснійська історія для нас є цінним передусім як приклад балканського досвіду спротиву зовнішній агресії «південнослов’янських росіян» (сербів), що єднає українців та боснійців в один табір.
Особливий інтерес до Боснії окресленого періоду полягає у вивченні тутешніх економічних процесів, ролі краю в міжнародних відносинах та націєгенезу, який був куди складнішим, аніж, скажімо, в Україні тих самих часів, чому сприяла відмінність в географії, численність та близькість осередків, вороже настроєних до національного злету боснійського народу. Складність історії Боснії, порівняно з Україною, також полягає в її нестабільному розвитку, що протікав то в контексті Османської імперії, то у складі Австро-Угорщини, які мали різний підхід до управління регіоном.
Загальна ситуація в регіоні. Боснія та Герцеговина в контексті міжнародних відносин
Боснія та Герцеговина в своїй сукупності є найбільш нестабільним регіоном Балканського півострову в кінці ХІХ та початку ХХ століть. Відсутність спокою тут пояснюється строкатим етнонаціональним обличчям країни, оскільки тут існував стик трьох народів та трьох конфесійних груп одночасно: православних сербів, боснійців-мусульман та хорватів римо-католицької віри. Етнічна більшість належала саме боснійцям, якими не обов’язково могли бути саме мусульманами, а й також католиками чи православними. Наприклад, відомий боснійський гусляр Філіп Вишнич («Боснійський Гомер») був православної віри, й разом з тим він ідентифікував себе як босняк за етнічною ознакою, а не конфесійною [2, с. 83]. Для нас важливо розрізняти самоідентифікацію та спрощені етноконфесійні категорії, якими зазвичай послуговувалась офіційна влада.
Загальна картина соціально-економічного розвитку краю ще при володарюванні османів довгий час не віщувала перспектив для прогресу капіталістичних відносин. Вітчизняного виробництва попросту не існувало, бо перші позиції тут займали сербські та хорватські еліти, які володіли підприємствами мануфактурного типу. Це свідчило про те, що Боснія аж до 1890-х знаходилась поза процесами промислового перевороту (переходу від ручного до машинного виробництва). Село було бідним й здебільшого складалося із дрібних землеволодінь кметів (кмет – це архаїчний соціонім, який був успадкований ще з часів Середньовіччя та спочатку позначав особисто залежних селян, а згодом ця назва стала синонімом до поняття «селянин»). Основною особливістю соціально-економічного життя Боснії наприкінці ХІХ століття стало її номінальне підпорядкування османському аграрному законодавству: зокрема, навіть під австро-угорською владою тут продовжували діяти Саферска наредба 1859 р. та інші османські закони, які регулювали відносини між поміщиками та селянами. Земельна аристократія зберегла своє привілейоване становище, однак першість в економічному ансамблі регіону тримали багаті купці та торговці, що диференціювались за релігійною приналежністю: мусульмани та християни не мали рівних прав та можливостей, платячи різні податки, окрім відомої усім хараджі [3, с. 603].
В силу того, що боснійська етнічна ідентичність асоціювалась передусім з ісламом та мусульманським культурним контекстом, Османська імперія вважала Боснію своєю територією аж до 1909 р. До цього моменту номінальний суверенітет над регіоном належав Порті, однак, починаючи з 1878 р., Боснія фактично підпадала під австро-угорську окупацію, що відповідало вимогам Берлінського конгресу. Берлінський трактат, корегований дипломатами Німецької імперії та Австро-Угорщини, відкидав ідею щодо надання Боснії автономного статусу у складі Османської імперії. В свою чергу це викликало суперечку між Санкт-Петербургом та Портою. Тобто вже на цьому етапі ми спостерігаємо наростаючий антагонізм між Росією й Австро-Угорщиною навколо боснійського питання – двох імперій з різними стратегіями поведінки. Як нам відомо, Росія підтримувала національно-визвольні прагнення народів Балкан, аби саме їхніми руками ослабити Османську імперію зсередини. Австро-Угорщина, як імперія, що мала у своєму складі в тому числі й південнослов’янські народи, протистояла деструктивним російським впливам.
Отже, окрім внутрішнього етнічного фактору, ми маємо зовнішній фактор зростаючого напруження. Цікавим фактом є те, що напруга навколо Боснії в 1880-х рр. актуалізувала й інші територіальні претензії росіян та німців один щодо одного (наприклад, питання Галичини та Волині). Таким чином під впливом цього загострення німці стали звертати увагу на український національний рух, що, на їхню думку, міг послужити в якості одного з інструментів розчленування Російської імперії. Зокрема, в січні 1888 р. вперше заговорили про проект Київського королівства, себто української держави під зверхністю німців й австрійців, яка мала відіграти роль чинника ослаблення імперії Романових [4, с. 145].
Своєрідною прелюдією великої кризи стала домовленість в Бухлау від 16 вересня 1908 р. між Росією та Австро-Угорщиною (в уособленні їхніх прем’єр-міністрів – О. Ізвольського та Алоїза фон Еренталя). Дві сторони домовились про те, що Росія схвалює анексію Боснії австро-угорцями, яка відбудеться тоді, коли Франція та Британія не зможуть відреагувати на цю акцію. Австрійці в свою чергу в обмін на цей дозвіл допомагають росіянам добути гегемонію в Чорному морі, чий нейтральний статус в подальшому мав бути знятий. Одразу після завершення переговорів 6 жовтня Еренталь оголосив анексію Боснії, порушивши положення домовленості в Бухлау [5, с. 146-147]. Така легкість переступлення австрійцями через договір пояснюється його неформальністю, тобто австрійці формально нічим не були зобов’язаними перед Санкт-Петербургом, який нещодавно потерпів поразку від Японії: дипломатична вага Росії у світі значно просіла й тому з нею менше рахувалися.
Таким чином, остаточна анексія Боснії відбулась 7 жовтня 1908 р., згідно зі спеціальною прокламацією. Це сталося на тлі таких подій, як Перша російська революція та младотурецька революція в Османській імперії, тому другорядні зовнішні чинники теж мали місце бути. Слід звернути увагу, що згадані нами революційні виступи об’єднані конституційним характером: в Росії внаслідок цих виступів прийняли Маніфест 17 жовтня 1905 р. та створили Державну думу, а в Османській імперії – встановилась конституційна монархія. Також треба було зважати на радикалізацію населення Боснії, яке переслідувало різні цілі, однак усе йшло до одного – до послаблення присутності Австро-Угорщини в регіоні. З огляду на це влада здійснювала усе, аби поглибити свою присутність й зламати антигабсбурзький опір сербів, боснійців та хорватів.
Міжнародний резонанс з приводу анексії породив різні точки зору та викликав неоднозначну реакцію. Росія, звісно, протестувала проти цього рішення ледь не найпершою, зважаючи на порушення договору в Бухлау. Ноти протесту були відправлені Османською імперією, Сербією, Чорногорією, Францією та Британією. Західноєвропейських держав непокоїло укріплення Австро-Угорщини, а Сербія з Чорногорією вважали Боснію й Герцеговину своїми історичними землями. Міжнародні протести були фактично припинені протягом березня 1909 р.: тоді анексію визнали Росія та Сербія. В наступному квітні місяці це ж саме зробили Британія та Франція. Розуміючи, що у разі застосування сили почнеться велика війна, Росія ініціювала спеціальну конференцію країн-учасниць Берлінського трактату 1878 р. Османська імперія також визнала анексію й в 1909 р. погодилась на суверенітет Відня над Боснією, отримавши за це компенсацію розміром в 2,5 млн фунтів стерлінгів. Боснія в результаті перетворилась на коронний край імперії Габсбургів (такий же статус мала й Галичина), й це не випадковість: таким чином влада підкреслила важливість цього краю для корони, оскільки Боснія в ХІІ столітті перебувала під впливом Угорщини. З метою придушення радикальних настроїв по всьому регіону в 1909 р. запроваджувалось релігійно-культурна автономія усіх трьох народів, а в лютому 1910 р. – запроваджена регіональна Конституція.
Боснійська криза, хронологію назрівання якої ми сміло можемо починати з 1878 р., в підсумку оголила наступні тенденції: 1) Османська імперія остаточно втратила статус великої держави, що призвело до сприйняття європейцями османських володінь як джерела для свого геополітичного утвердження; 2) міжнародні відносини стрімко нагрівалися, що призвело до серій Балканських війн 1912-1913 рр. й остаточного перетворення півострову на «порохову діжку Європи», на якій, власне, вибухнула Перша світова війна.
З цієї частини можна зробити висновок, що Боснія та Герцеговина – складний регіон з неоднозначними проблемами. Ентоконфесійна неоднорідність на кшталт цієї на практиці підживлювала національно-визвольні рухи. Економічна відсталість Боснії, як ми далі побачимо, в результаті перетворила край на периферію Балканського півострову та джерело дешевої сировини для австро-угорської промисловості.
Соціально-економічний розвиток Боснії та Герцеговини. Роль країни у складі Австро-Угорщини
Австро-Угорський період економічної історії Боснії почався у 1878 р. після її окупації інтервентами. Віденський окупаційний режим спочатку діяв у відриві від місцевого населення, тобто без участі його представників. Інколи робились виключення, але лише з метою утворити видимість того, що окупація не нехтує кадрами з місцевого населення. Порядок підтримувався централізованим поліційно-бюрократичним апаратом – Обласним управлінням. Начальник Обласного управління підпорядковувався безпосередньо міністру фінансів імперії й мав повноваження військового коменданта в Боснії. Місцеві органи адміністративного управління залишалися такими же, що й за часів Османської імперії (зокрема, меджліси ідаре, які являли собою регіональні ради) [3, с. 617-618].
Основною задачею Обласного управління була підтримка порядку в регіоні, допоки держава не інкорпорує Боснію в лоно свого економічного вектору. Врешті-решт Боснія була попросту перетворена на майданчик можливостей молодої генерації австро-угорських підприємців, які принесли сюди машинне виробництво й торгово-грошові відносини. Протягом 1879-1880 рр. були видані два закони – про включення та Боснії та Герцеговини в митну систему імперії Габсбургів та санкціонування вільної економічної діяльності німецьких та угорських підприємців. Саме за Австро-Угорщини першість в економічному житті краю переходить до прошарку промисловців, які скерували тенденцію до згасання мануфактурного й ремісничого виробництв, що процвітали ще за турецької влади.
Процес інтеграції пройшов доволі швидко й без заворушень, що можна певною мірою пояснити недавньою переорієнтацією Боснії на загальноєвропейський ринок, чому посприяло відкриття консульств європейських країн у місті Сараєво ще в кінці 1850-х рр. Особливо контакти пожвавились із Австро-Угорщиною, яку цікавив місцевий сільськогосподарський товар: наприклад, в 1874 р. (ще до окупації) до імперії Габсбургів було вивезено 400 тис. голів великого та дрібної худоби, 60 тис. кубічних метрів деревини й майже 2 тис. вагонів із іншими товарами [3, с. 602]. Завдяки розширеній торгівлі із Віднем низка боснійських міст здвинулась з «мертвої точки» й продовжила розвиватись за рахунок дрібної та великої торгівлі. Мостар та Сараєво були ключовими містами краю. Мостар славився своїм виробництвом вина, а Сараєво – фактична столиця Боснії та Герцеговини.
Більшість населення традиційно становили селяни. Земельне користування ділилося на два види: спадкове (власність кмета – чифтлік) та орендоване (кмет орендував земельну ділянку поміщика). З метою зміцнити прошарок селянства влада вдалась до прямої регламентації стосунків між поміщиками та селянами, прийнявши закон 1896 р., який значно звужував правове поле великих землевласників в справі вигнання кметів зі своєї землі (беглук). Через матеріальну скруту викупи селянами поміщицьких земель проходили дуже повільно: в період з 1879 по 1910 р. було викуплено всього 28 481 кметське господарство. Попри зникнення панщини та поступове розчинення пережитків феодальних відносин, кмети усе ще залишались соціально-економічним джерелом поповнення робочої сили на поміщицьких маєтках: станом на початок ХХ століття з 14 742 поміщицьких господарств 10 463 використовували кметську працю. Влада не була зацікавлена в задоволенні інтересів місцевої земельної еліти (як це було з польською шляхтою в Галичині), а тому задля зміцнення позицій селян з 1895 р. влада втручається у викупи земель, які внаслідок цього ставали повноцінними приватними володіннями. Порівняно з першим десятиліттями (1895-1904) в період з 1905 по 1914 кількість викуплених кметських маєтків виросла більш ніж в 3 рази [3, с. 616]. Становище боснійського селянства повільно, але поступово, покращувалося в бік укріплення індивідуального господарства, чиї розміри дорівнювали між 2 та 5 га, що є дуже маленькою площею для ведення успішного землеробства, однак тут треба також зважати на перенаселення регіону. Кількість людності регіону стрімко зростала: 1885 – 1 336 090, 1900 – 1 737 000 осіб [6, с. 344]. Офіційні дані можуть не відображати реальний демографічний стан, оскільки боснійці нерідко вдавались до ховання членів своєї родини з метою запобігти надмірного оподаткування, тому я зважуюсь припустити, що кількість населення Боснії на момент 1900 р. могла сягати до 1,9-2 млн осіб [7, с. 28].
В означений нами період остаточно занепали традиційні промисли боснійців, оскільки австро-угорські економічні еліти збували свою продукцію саме в цьому краї. В 1892 р. виникає лісопромислова фірма Отто Штайнбайса, а в 1897 р. в місті Яйце було засновано Боснійське електричне акціонерне товариство. Також пожвавились іноземні інвестиції. Значна кількість робітників була задіяна на лісопильних підприємствах в Добрлині та Дрварі – близько 7 тисяч осіб станом на 1914 р. Лісопильний матеріал вивозився як сушею, так й морем: до країн Середземномор’я (Греція, Італія, Османська імперія), Нідерландів та Німецької імперії. Лісопильні підприємці на торгівлі швидко багатіли та інвестували кошти в подальший розвиток бізнесу (що є, до речі, ознакою капіталістичних порядків). Загалом уряд прихильно сприймав інтереси та потреби вітчизняних виробників, зважаючи на промислову відсталість країни (Австро-Угорщина по суті мало чим відрізнялась від Російської імперії в цьому відношенні). Про це говорить митна політика уряду: наприклад, станом на 1913 р. фірма Штайнбайса платила за кубометр експортованого дерева 2 крони, в той самий час як ринкова ціна за кубічний метр дерева дорівнювала 12-14 крон. На 1904 р. в Боснії та Герцеговині діяли більше 100 великих підприємств, на яких працювало 31 тис. робітників. До початку ХХ століття в Боснії було збудовано 1684 км залізниці, яка з’єднувала передусім решту частину Австро-Угорщини із Боснією та Герцеговиною, що було обумовлено підготовкою до можливих війн із Сербією чи Османською імперією [3, с. 613-615]. Загалом це суттєво не змінило становища регіону, який усе ще мав периферійний характер.
Чому ж край був таким занедбаним в соціально-економічному відношенні? На мою думку, тут справа полягала в статусі Боснії та Герцеговини як звичайного ринку збуту австро-угорських товарів. Окрім того, доля Боснії у складі Австро-Угорщини була суголосною з долею Галичини, теж занедбаним й «недоглянутим» краєм. Їхня спільність полягала в тому, що як Боснія, так й Галичина розглядалися владою передусім як резерви людського ресурсу у разі масштабної війни (про що нам свідчать особливості розташування залізничної системи в регіоні) [4, с. 48].
Боснійське національне відродження
Поняття «національного відродження» в контексті нашої розвідки є умовним позначенням процесу, який в науці зветься націєгенезом. Як й в усіх інших країнах Європи, в Боснії національна ідентичність кристалізувалася протягом ХІХ сторіччя. Однак тут мали місце бути вагомі регіональні відмінності, як-от в джерелі натхнення національної ідеї (наприклад, в Боснії не були такими поширеними романтизм та масонство), але основними чинниками пробудження боснійської ідентичності послугували: а) каральна політика турків; б) усвідомлення культурної та етнонімічної відмінностей; в) антагонізм між сербами та босняками в першій половині ХІХ століття. Протягом 1791-1875 рр. Боснією прокотилась ціла низка різноманітних повстань: найвідоміше з них – виступ Гусейна Градашчевича (1802-1834), який був проголошений візиром Боснії. Повстання мали соціально-економічний характер (повстанці були незадоволені великими податками та військовою повинністю), однак як й у випадку з козацьким етапом українського націєтворення боснійські повстання сприяли самоусвідомленню населенням того, хто є ворог, і що є Батьківщиною.
Зазнавали боснійці також утисків й від сербів: наприклад, під час повстання Карагеоргія 1804-1813 рр., коли сербські повстанці переслідували боснійців (їх ідентифікували за ісламським віросповіданням), вбиваючи, грабуючи та проганяючи їх з місць проживання. Більшість з 20 тисяч боснійців Белградського пашалику в 1807 р. були або знищені, або вигнані (так сербські повстанці «позбувались від турків»). Також мала місце бути практика насильної християнізації. Гоніння продовжувались й в 1860-ті рр.: в 1862 р. в Сербії був виданий наказ про загальне виселення мусульман з країни, для забезпечення прихистку яких османська влада заснувала два нових поселення на р. Саві – Горнє та Доньє-Азізі. Сучасники подій так описували емоційний стан людей:
Всі вони пішли плачучи… [7, с. 51]
Отже, склалися усі підстави для національної електризації боснійського етносу: залишилось тільки вирішити, яка з трьох ідентичностей – боснійської, сербської та хорватської – переможе та очолить націєтворчий мейнстрім.
Рупором національного відродження боснійської народності стали діячі Францисканського ордену. Один з них, отець Анто Кнежевич, вступився в диспут із сербськими та хорватськими опонентами на тему питання «Чия ж Боснія»? Розпал цієї полеміки в 1871 р. призвів до наступних висновків церковника:
Мені шкода угорців, але мені більше шкода […] єдинокровних братів сербів і хорватів. Деякі з них розділили Боснію й боснійців, сказавши, що Боснія до Врбаса це Сербія, а босняки – серби; від Врбаса – то Хорватія й хорвати; інші, що пишуть кирилицею – то серби, а хорвати – латиницею; треті – що в цій Боснії вони серби; четверті заявили, що вони суто хорвати.
Тобто в кінці ХІХ століття доля Боснії вирішувалась схожим чином, як вирішували між собою росіяни та поляки долю України в 1850-60-ті рр., яку вони трактували як частину своїх культурних просторів.
Культурний діяч Йосип Любіч під псевдонімом Уд Богданов у 1895 р. написав показову брошуру «Суперечка між сербами і хорватами», в якій говориться наступне:
Чому б нам, коли ми говоримо, як вони, не бути “третім народом”? Коли серби і хорвати кажуть, що не можуть бути одним народом, бо вони мають «дві» назви, чому б нам, коли наша назва відрізняється від їхньої, не бути “третім народом”? Коли серби й хорвати кажуть, що вони не можуть бути одним народом, бо ними в минулому не правили ті самі королі, чому б і нам, коли ми мали своїх королів, не бути “третьою нацією”?
Подана цитата є цінною для нас, бо тут яскраво розкривається концепт німецького філософа Гегеля про «історичні» та «неісторичні» народи, або якщо пояснити інакшими словами – «державні» та «недержавні», бо Гегель розглядав державу як вищий прояв Духу нації-народу [8, с. 266]. Отже, під «королями» слід розуміти державницьке життя, що, як й у сербів та хорватів, теж було в історичному минулому боснійців. Таким чином, через використання дихотомії «державних» та «недержавних» народів Любіч обґрунтовував право боснійців на самостійність. Також це говорить про запізнілий прихід до Боснії європейських етнополітичних ідей, які остаточно доєднали край до контексту філософських та політологічних течій Європи.
Одночасно не згасав й радикальний сербський націоналізм, а навпаки усе підсилювався як завдяки своїм політичним діячам, так й певним маніпуляціям австро-угорської влади, що прагнула тримати тутешні народи в розбраті. Младобоснійський сербський ідеолог Перо Слієпчевич у 1910 р. писав:
Молода національна праця повинна знати лише два імені корінного населення: серби та хорвати.
Францисканське духовенство рішуче виступало проти подібної імперської риторики, заявляючи, що вони боснійці, а не хорвати:
…будучи боснійцями вони мають більшу славу, аніж якби вони були хорватами.
Право на самовизначення боснійців не визнавали також й хорвати: наприклад, найбільший ідеолог хорватського націоналізму Анте Старчевич (1823-1896) називав боснійців «квітами хорватської нації» [7, с. 17, 29]. Попри популяризацію подібної риторики, боснійці залишалися вірними своїй ідентичності. В цьому випадку є показовими спогади хорватського чиновника Івана Радича, який занотовував враження під час поїздки Боснією:
У корчмі я пив каву, коли прийшов маленький хлопчик. Я відразу помітив, що він хорват. Я запитав його, хто він? Він відповів, що католик [7, с. 18].
Отже, підростаюче покоління початку ХХ століття вже відокремлювало етнічну та конфесійну приналежності: за релігією вони могли бути ким завгодно, однак за національністю залишалися боснійцями.
Завдяки роботі національно свідомої інтелігенції та боснійського францисканського духовенства самобутня ідентичність народу поступово «прокидалася» й врешті-решт показала свою зрілість в часи Першої світової війни.
Культурне життя регіону
Більшість населення регіону сповідувало іслам сунітського типу. Боснійське мусульманство відрізнялося своєю сприятливістю до християнських традицій: це проявлялося в шануванні боснійськими магометанами християнських святих Петра, Іллі та інших. Християни та мусульмани обмінювались дарунками на Дванадесяті свята: наприклад, християни дарували мусульманам писані яйця на Великдень тощо.
Тривале панування османів в Боснії позначилось на побуті й культурі населення краю: усе дійшло до того, що навіть планування міст та селищ робилися за східним типом. Традиційним одягом босняків були шаровари, феска, чалма, а для жінок – чадра для прикриття обличчя. В родинній сфері існувало багатоженство, яке хоч й було вкрай непопулярною практикою, однак проіснувало аж до 1931 р. Сусідство із римо-католиками та православними призвело до ментальної адаптації до цих реалій, що вилилось в безперешкодні міжконфесійні шлюби, які не вимагали від подружжя зміни релігії. Таким чином, формально встановлені закони Османської імперії фактично тут вже не діяли.
Що ж стосується літератури, то тут народна поезія боснійців ґрунтувалась на прославлянні героїв з ісламського світу. Серед них – Ходжі Насредіна, персонаж зі Сходу, який відомий не лише мусульманським, а й християнським народам [9, с. 25].
Тутешня релігійно-культурна автономія була одразу придушена після окупації, що зблизило деякі кола боснійських та сербських інтелігентів до більш тісної співпраці в захисті своїх культурних прав. В 1902 р. в містечку Славонскі Брод серби та боснійці домовились сприяти сепаратистським тенденціям в Боснії й Герцеговини, аби після приєднати область до Османської держави. Так, серби й боснійці не лише ворогували (до певного моменту). Це дало свій ефект, оскільки вже в 1905 р. боснійським сербам була повернута церковно-освітня автономія, а в 1909 р. – релігійно-культурна автономія усім народам краю.
Усе йшло до пом’якшення влади Обласного управління: очевидно, це робилося для того, щоб згодом безболісно анексувати регіон. Разом з тим пожвавлювалось суспільно-політичне життя, яке вилилось в створення різних політичних партій та організацій на кшталт «Сербської Народної Організації» та «Мусульманської Народної Організації». Ці об’єднання були покликані не стільки на плекання відродженої культурної волі, скільки на протистояння австро-угорським планам анексії Боснії та Герцеговини, яка все одно врешті-решт відбулась [10, с. 51-52].
Висновки
По-перше, Боснія неодноразово ставала «яблуком розбрату» для таких великих держав, як Османська імперія, Австро-Угорщина та Росія, що врешті-решт призвело до Боснійської кризи 1908 р. Росія не мала принципового погляду на цей регіон: спочатку Санкт-Петербург підтримав ідею щодо автономії Боснії за Сан-Стефанським мирним договором 1878 р., однак з часом Росія вже за Миколи ІІ встала на позицію компромісу з Австро-Угорщиною, запропонувавши їй безперешкодну анексію краю в обмін на допомогу в скасуванні нейтрального статусу Чорного моря.
По-друге, життя селян та їхня господарська діяльність протягом 1890-1900-х рр. повільно набували капіталістичного характеру, чому сприяли заходи влади з обмеження впливу земельної аристократії, а також викупи земельних маєтків кметами.
По-третє, на прикладі діяльності боснійських інтелектуалів, розкритті культурних особливостей та повстання 1831-1832 доведено, що боснійська національна ідентичність існувала окремо як від сербської, так й хорватської національностей.
Список використаних джерел та літератури
1. Гуманітарна, політична та військова допомога Боснії й Герцеговини. URL: https://t.me/rbih1992/1867
2. Bosna podatci o zemljopisu i poviesti Bosne i Hercegovine / Poucna knjiznica «Matice Hrvatske». Zagreb, 1878. 222 str.
3. История Югославии / під. ред. Бромлея Ю., Достяна И., Карасева В. Москва: Издательство Академии наук СССР, 1963. Т. 1, 731 с.
4. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної нації ХІХ-ХХ століття. Київ, 2022. 656 с.
5. Іляшко О. Анексовані території у світі у ХХ ст. крізь призму історичного досвіду. Юридичний вісник. Зв'язок часів: сторінки історії. Одеса, 2018. с. 145-154
6. Дорошенко Д. Слов’янський світ у його минулому й сучасному. Київ: «Темпора», 2010. 784 с.
7. Imamović E. Porijeklo i pripadnost stanovništva Bosne i Hercegovine. Sarajevo, 1998. 62 str.
8. Палько О. Еволюція концепції «історичних» та «неісторичних» народів у європейській соціалістичній думці. Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2012. Вип. 1. С. 263-285
9. Зан П. Боснійці: етноконфесійна, етнополітична чи етнічна спільнота? Етнічна історія народів Європи. 1999. Вип. 1, С. 24-27
10. Рудько С. Історія Центрально-Східної Європи (кін. XVIII - поч. XXI ст.). Острог, 2010. 220 с.
