Вечір, найбільш непередбачувана пора доби. Місто ділиться на округи, проводяться невидимі кордони. Світло з вікон домівок тьмяно освітлюють вулиці, місто поглинає рідкий дим цигарень що змішується з надрічковим туманом. По південному боці вздовж Темзи, знаходиться округ з Офіційною назвою Осередок, проте місцеві називають його Харон. Це місце яке розмежовує багатство й злидні. Якщо хтось хоче потрапити з одного округу до іншого у нього тільки один шлях, через Харон. Не дивлячись на те що в місті є влада і головні можновладці Фрайти де Крейди. В кожному окрузі почалася формуватися так звана „Підпільна рада”, не визнана влада яка стримує округ від хаосу та беззаконня. Цьому з’явилося місце як тільки жителі зрозуміли що шляхті на них начхати. Вони вже вичерпали усе по той бік Харону. Однак у Осередку не було жодної влади, ця територія зберігала нейтралітет. Місце було настільки дивним що нікому навіть на думку не спадало що за цією місцевістю стоїть якась організація чи людина. Найбільшою відмінністю округу була валюта а валютою там є все від грошей до послуг це було зручно кожному, адже можна купити товар не маючи грошей. Решту південного міста під Хароном називають Сібельством, найбідніший округ. Після того як влада міста перестала перейматися цим місцем, Одному Богу відомо що там відбуваються. Говорять що Сібельство стало автономним і не має нічого спільного з рештою світу. Аж не віриться що по інший бік річки живуть одні з найбагатших людей Британської імперії які вважають що повністю контролюють місто і навіть не підозрюють що десь там мати промінює сина .
Дощ закінчився, краплі води й досі просочувалися в асфальт. Було чути як тверда підошва туфель билася об дорогу, відлуння лунало далеко вперед. Темний плащ відблискував потрапляючи під світло що виринало з вікон. В повітрі відчувався вогкий запах асфальту що так йому любився. Він вдихнув на повні груди та посміхаючись, повільно видихнув повітря.
- Дім, рідний дім. Як же давно я тут не був. 5 років чорти долю колихали. – Він присів
навпочіпки біля калюжі, занурив руки та почав відмивати напівзасохлу, чорну кров., - Глузували, сміялися з мене, тепер ніхто не сміється.- Він почав зшкрябувати кров нігтями.,- Тепер ніхто не сміється, усі мертві, усі до одного. Вмившись та ще раз вдихнувши він піднявся, натягнув капелюха на лоба та пішов далі.
Коли Люк вийшов у більш людне місце багато людей звертало на його увагу, подекуди западала тиша. Його ходьба була за повільна як на тутешній ритм життя. Капелюх закривав майже усели лице, роздивитися його було важко ще й освітлення мляве. Все вказувало на те що він не місцевий а це означає легка здобич для паразитів. Людей найнижчого рангу, вони тільки крадуть та лупцюють ні на щось більше вони нездатні. Ходять групами як гієни, працюють тільки у вечері, легше сховатися та тільки до півночі щоб не наткнутися на когось крупнішого. Він нінакого не дивився, раптом звершув праворуч і вже був хотів зайти в кнайпу як за руку його схопив старий сивий бородань.
- Ти б краще забирався звідси. Сібельсво помилок не прощає, - Сказав старигань хриплим
Голосом.- Не прощає!- Люк поглянув на нього в надії впізнати старого але чоловік навіть наздавався знайомим. Висмикнувши руку він увійшов у середину. Як тільки перший чоловік на нього поглянув він розвернувся та вийшов, швидко прямуючи у темний кінець вулиці. Тим часом чоловік у кнайпі ще мить витріщався на вхідні двері.
- Гей, кого ти там побачив? – Запитала дівчина яка сиділа коло нього. – Подивись краще на мене
поглянь хіба це не краще,- Проводячи руками від шиї до поясниці, пробурмотала дівка. Чоловік поставив кухоль на стіл.
- Та нікого, просто мені вже досить,- він силкувався зрозуміти чи йому здалося чи він справді
побачив старого приятеля. Зійшовшись на думці що це неможливо вирішив продовжити насолоджуватися вечором.
Темна частина вулиці це не найкраще місце для схованки адже там завжди вже хтось є, хтось хто чекає але принаймні можна було бути певним за тобою ніхто не піде. Люк всадив руку до кишені та схопив ножа. Звернувши в провулок та пройшовши кілька десятків кроків він відчув на собі погляд, зупинився та чекав. Ніхто не з’явився, він озирнувся та дістав ніж, тиша. Як би на нього хотіли напасти то вже би це зробили. Ще покрутившись кілька разів він обдивився провулок наскільки це було можливо в темноті. Вирішивши що нікого немає він сховав ніж та покрокував далі. Пара очей зі смітника провела його поглядом та продовжувала дивитися аж поки він не зник.
- Спочатку, ще раз.
- Чому?
- Ви опустили підборіддя, Сер. – Белфорд як завжди говорив без емоційним голосом.
- Боже, невже це має таке значення? – Риторично питав Мітчелл. – Ми вже третю годину тут стирчимо.
- Зі всією повагою, Сер але це ваше свято і всі будуть звертати увагу саме на вас. Приїдуть
найвпливовіші люди Британської імперії, вам потрібно показати що ви тут головний і що це їм потрібно завойовувати вашу довіру а не навпаки. Зрештою ваша родина має репутацію та авторитет яким ви маєте відповідати. Ваша матір і так не вдоволена вами, вона переймається чи зможете ви виправдати їх очікування.
- А ти жорстока людина Белфорд, не обов’язково було усе це казати.
- Вибачте якщо я вас образив, Сер.
- Ти сказав що це моє свято.
- Безперечно, Сер.
- Тоді, можу я щось змінити?
- Що саме ви хочете змінити?
- Назнаю, що завгодно. Наприклад, замінити страви в меню.
- Ні, Сер. Це неможливо. Можемо зробити перерву кілька хвилин і почнемо знову. На цей раз
будете йти з кінця коридору, середньою швидкістю та з при піднятим підборідям. – Переставши говорити Белфорд чекав наступних запитання, натомість Мітчелл сидів мовчки пропалюючи підлогу поглядом. Весь цей час Белфорд стояв два кроки праворуч та не зводив з нього погляду. За декілька хвилин він порушив тишу.
- Почнімо, Сер.
- Останнє питання, Белфорде. Як гадаєш, мої батьки добрі люди?
- Залежить про який рід їхньої діяльності ви запитуєте, Сер.
- Ні Белфорде, я запитую про наш рід. Вони хороші батьки, люди, можновладці?
- Беручи під увагу всі три перечисленні аспекти я не можу однозначно відповісти так чи ні, але порозважуючи над цим певний час припускаю що моя відповідь скоріше була би негативною і засмутила вас, тому я не буду відповідати. По надто, моя особиста думка в цьому палаці не привітна і суперечить волі короля. Не прийміть за грубість, Сер.
- Ого Белфорде, якщо тобі потрібно з кимось поговорити я завжди можу тебе вислухати. Ти тільки скажи.
- Ні, Сер. – Роздався гуркіт різко відчинених дверей.
- Закінчуйте! – Вигукнув Рудольф. – швидко прямуючи до них крізь коридор. Мітчелл розумів
що коли батько заходить з таким розмахом то справа серйозна. Сповільнивши темп він плеснув Мітчелла по плечі, заохочуючи його йти з ним. Принц похитнувся від удару та задумався що такого вагомого відбувалось останнім часом щоб батько відірвався від справ.
- Ходімо синку, потрібно обговорити чоловічі справи, - Голосно проговорив Рудольф. Здавалося
навіть в сусідніх залах було чути його голос. Прямуючи з принцом до саду він вигукнув. – Белфорде, не чекай доки ми повернемося іди займися чимось.
Вони вийшли у зелений сад під відкритим небом що знаходився в середині палацу. Рудольф зупинився та заспокоївся.
- Щось термінове? – Запитав Мітчелл.
- Не зовсім. Твоя матір хотіла щоб я провів з тобою чоловічу розмову перед твоїм балом і вона
стояла по той бік дверей коли я зайшов, тож я був вимушений додати ефектності щоб вона зрозуміла, я серйозно настроєний. Вона вважає чим голосніше скажеш тим краще засвоюється інформація. Легше на неї крикнути ніж щось пояснити. А втім, ти сам скоро дізнаєшся.
- В чому полягає розмова?
- Мітчелл, я людина пряма тож прямо і скажу. Твоя поведінка не нагадує поведінку правителя,
принца чи вельможного. Зараз ти ржаве кільце в нашому імперіальному ланцюгу. Однак, ти мій єдиний спадкоємець тож у тебе немає іншого вибору окрім як помужніти. Ти повинен стати лідером, бути найкращим стати людиною за якою захочуть йти інші. Коли ти був малий і не хотів іти в обов’язки з часом ми думали це тому що ти ще малюк але ти дорослішав і нічого не змінювалося. Ми викликали лікарів щоб вони підтвердили те що з тобою усе нормально. Всі в унісон казали, так він в порядку. Роки минали, твоя сестра ставала принцесою в той час коли ти залишався хлопчиськом. І ось настав час тобі вийти в люди а ми в тобі не певні. Не знаю що ти збираєшся робити але зроби з себе чоловіка у тебе два дні. Рудольф не чекав на відповідь Мітчелла тай не думав що вона може виявитися змістовною. Відтак він розвернувся та пішов геть, залишивши Мітчелла один на один з його роздумами. Він не був здивований, меланхолія робила його більш рівно душним до всього та всіх. Хоча він не визнати що зараз у нього серйозні проблеми. Розуміння що батько не доклав жодних зусиль щоб поговорити з ним а тільки прийшов виголосити свій монолог, було чітким натяком на повне розчарування. Решту дня Мітчелл просидів у кімнаті, гортаючи книги про богів, лицарів і героїв в надії зрозуміти що їх всіх об’єднує і він таки знайшов. Його очі засяяли а за мить охопив страх.
Отримавши пошту Белфорд мусив сповістити Рудольфу неприємні новини. Не стільки неприємні для нього як для його его. Він часом бісився що дворецький приносить сумні звістки з таким лицем наче нічого не трапилося але це була його воля. Белфорд подався в інше крило палацу де була розташована зала для фехтування. Вся родина де Крейдів займалася фехтування, це навіть не обговорювалося. Ще з малку їх привчали тримати шпаги, незважаючи на те хто які мав уподобання. Белфорд зайшов у залу. Рудольф тим часом був у спарингу, намагався покорити суперника серією ударів але всі були відбиті. Після атаки він відступив два кроки назад та приготувався захищатися, суперник готувався до наступу. Краплі поту стікали по всьому тілі як раптом одна стікаючи бровою обірвалася і потрапила до ока. Суперник затрусив головою, Рудольф зауважив що суперник дезорієнтований та використав цей момент для нападу. Його шпага летіла в напрямку печінки але суперник вже замахнувся щоб відбити цей удар та не відчув зіткнення шпаг.
- Стоп, - Крикнув суддя, - Поєдинок завершено. – Вони познімали шоломи та противник бачить Рудольфову шпагу що стирчить з його лівого плеча.
- Не погано, -Сказав він, - Дуже не погано.
- Кх – Кхе, - Награно закашляв Белфорд, - Вибачте перериваю, Сер але ми отримали усі запрошення назад.
- Що? - Гаркнув Рудольф, підходячи до Белфорда з шоломом під пахвою та шпагою в іншій руці. - У чому річ?
- А річ у тім що в Британській імперії більше не існують титули такі як: вельможний,
шляхтич, король, можновладець і тому подібне. Натомість у ваших запрошених вони зустрічаються і представники заможного класу які мають печатки не можуть ставити штимпи під титулами яких не існує.
- Мене називали королем з моменту мого повноліття а зараз ти кажеш що всього цього не існує.
- Не я кажу, закони кажуть, усі відписали що з радістю підпишуть запрошення якщо вони будуть написані згідно сучасних норм
- То займися цим!
- Так, Сер. – Злегка кивнувши відповів Белфорд, та додав. - Ще Міс Евелін написала що хоче побачитись з Містером Мітчеллом ще перед балом і приїде на два дні раніше.
- Хто така Міс Евелін?
- Дочка Меліфстонів. Вони з Містером Мітчелом добре ладнали коли їхня родина до нас приїздила, Сер.
- Так, так я їх пригадую, хороша сім’я але тоді це Мітчеллова морока, передай йому це а в мене наступний спаринг.
Величезне дякую усім за прочитання!
Буду вдячний за будь-який коментар)
