Військовий призов стоїть на порядку денному в багатому світі
Лежачи долілиць у багнистому голландському лісі, Сабріна ван ден Ґорберґ стріляє холостими з штурмової гвинтівки Кольт С7. Студентка третього курсу медичного факультету бере участь у Dienjaar - новій програмі, яка дозволяє молодим голландцям записатися на річне випробування у збройних силах замість звичайного чотирирічного терміну служби за мобілізацією. Програма є успішною, на кожне місце претендують по три кандидати, і уряд планує розширити її з 625 до 1000 учасників наступного року.
Але навряд чи він може почати вирішувати проблеми з набором в армію. Збройні сили Нідерландів налічують 49 000 військовослужбовців, що становить менше п'ятої частини від їхньої чисельності за часів холодної війни, і кожна десята посада є вакантною. Минулого року регулярний призов приніс лише 3600 з очікуваних 5000 нових солдатів. І це в той момент, коли перед обличчям найбільшої війни на континенті з 1945 року багато європейських країн насправді хочуть розширити свої збройні сили, а не просто утримувати їх. До 2030 року Німеччина сподівається збільшити чисельність своїх військ з 182 000 до 203 000, а Франція - з 240 000 до 275 000 (див. графік 1). Польща планує до кінця цього року збільшити чисельність зі 197 000 до 220 000, а згодом - до 300 000.
Проблема полягає в тому, що сучасна індивідуалістична молодь, орієнтована на кар'єру, неохоче йде в армію. І не лише Європа бореться з проблемою рекрутингу. У гарячих точках конфліктів у світі і навколо них питання про те, як залучити більше людей до військової служби, є життєво важливим. Деякі країни переглядають старе рішення: обов'язкова військова служба для молоді (або юнаків), часто для випускників шкіл. Термінологія варіюється. Призов зазвичай означає примус цивільних осіб до вступу в збройні сили, в той час як військова служба часто означає підвид призову - примус молодих людей до служби в збройних силах.
На початку 20-го століття близько 80% країн мали ту чи іншу форму призову; до середини 2010-х років цей показник становив трохи менше 40%. Ця практика досягла свого піку під час світових воєн, і багато країн продовжували покладатися на неї протягом усієї холодної війни. Після цього Захід зосередився на високотехнологічних кампаніях проти повстанців, таких як в Афганістані та Іраку. Армії масового призову в основному були замінені меншими за чисельністю професійними добровольчими формуваннями. З 1995 року 13 членів ОЕСР, клубу переважно багатих країн, відмовилися від призову. Усі, окрім восьми, з 32 членів НАТО також відмовилися від призову. Натомість авторитарні країни, такі як Іран, Північна Корея і Росія, подвоїли свої армії.
Найгостріші дискусії навколо обов'язкової військової служби та призову точаться в країнах, які стикаються з серйозною загрозою війни або вже перебувають у стані війни. Візьмемо Україну. Понад два роки після російського вторгнення тисячі чоловіків тікають через кордони країни або переховуються, щоб уникнути отримання повісток до армії. 2 квітня через нестачу війська уряд України був змушений знизити мінімальний призовний вік з 27 до 25 років. Росія кинула сотні тисяч примусово мобілізованих чоловіків у м'ясорубку своєї війни.
В Ізраїлі військовий обов'язок є одним з основних елементів громадянства. Після терактів 7 жовтня близько 300 000 ізраїльтян залишили цивільне життя і поспішили приєднатися до своїх підрозділів. Ізраїль хоче подовжити термін служби призовників-чоловіків до трьох років (зараз дівчата служать 24 місяці, а юнаки - 32) і збільшити призовний вік для резервістів до 45 років. Водночас, звільнення від служби ультраортодоксальних євреїв є предметом запеклої політичної боротьби.
Тим часом в Азії Тайвань намагається підготуватися до можливої війни з Китаєм, оскільки китайсько-американська напруженість зберігається. У 2022 році Тайвань продовжив військову службу з чотирьох місяців до року. Але острів все ще може похвалитися лише 169 000 активних солдатів (у Китаї - близько 2 млн). Південна Корея, де військова служба має брутальну репутацію, намагається зробити її більш привабливою. Термін служби скорочено до 18 місяців, зарплати зростають, а сержантів-садистів, які займаються муштрою, скоротили. Уряд також хоче наймати більше жінок (призов лише чоловіків викликав обурення чоловіків і антифеміністичну політику).
У багатьох країнах вербувальники збройних сил стикаються з проблемою зміни цінностей: молодь не бажає воювати навіть в оборонних війнах. Десятиліттями академічний дослідницький проект World Values Survey (wvs) ставить людям по всьому світу одне й те саме запитання: "Чи були б ви готові воювати за свою країну?" В останньому раунді опитування, що проводився між 2017 і 2022 роками, лише 36% голландців віком від 16 до 29 років відповіли "так" (див. графік 2).
Вербувальники намагаються протистояти риториці патріотизму, самореалізації та спільних цінностей; виразним гаслом збройних сил Німеччини, Бундесверу, є Wir. Dienen. Deutschland. (Ми. Служимо. Німеччині.) Вони також проводять кампанії з інфлюенсерами в TikTok та Instagram. Але, схоже, цього недостатньо, щоб досягти поставлених цілей.
Частково цього можна було очікувати. Коли країни стають багатшими, їхні громадяни, як правило, стають менш готовими жертвувати собою заради нації. Герфрід Мюнклер, німецький політолог, назвав західні демократії "постгероїчними" суспільствами, в яких "найвищою цінністю є збереження людського життя та особистого добробуту”. Історія, безумовно, відіграє певну роль. У країнах, які програли Другу світову війну (Німеччина, Італія та Японія), готовність воювати є низькою. В Іспанії та Португалії десятиліття військової диктатури призвели до того, що багато громадян з підозрою ставляться до збройних сил.
Але все може змінитися, коли конфлікт наближається. Згідно з майбутньою статтею Вольфганга Вагнера і Александра Зорга з Амстердамського університету Ву та Міхала Ондерко з Університету Еразма в Роттердамі, близькість до війни робить громадян більш готовими воювати. У Європі це допомагає пояснити, чому країни, близькі до Росії, є менш "голуб'ячими".
Політична орієнтація є поганим провісником готовності брати до рук зброю. "Радикальні праві не надто прагнуть воювати", - каже пан Вагнер, принаймні в Німеччині та Нідерландах. Минулого року він і його колеги замовили дослідження в цих країнах, яке показало, що мало хто з тих, хто планував голосувати за крайні ліві чи крайні праві партії, був готовий воювати за свою країну. Ті, хто підтримував центристські партії, такі як німецькі соціал-демократи і християнські демократи, були більш готові до цього.
Окрім зміни цінностей, військові вербувальники стикаються з економічною перешкодою: молодь сьогодні має багато роботодавців, які претендують на їхні послуги. У більшості заможних країн покоління Z має свій вибір робочих місць. Минулого року рівень безробіття серед молоді віком від 15 до 24 років в Європейському Союзі становив 14,5%, тоді як у 2015 році він складав 22,4%. У Німеччині цей показник становив лише 5,8%. На таких вузьких ринках праці армії важко конкурувати з приватним сектором. До того ж, сидіти за столом набагато приємніше, ніж повзати по багнюці.
У деяких заможних країнах, однак, готовність молодих людей воювати залишається високою. У Франції ця частка становить 58% серед військовослужбовців. Цей показник ще вищий у Сінгапурі, Тайвані та Південній Кореї. У Данії, Фінляндії, Норвегії та Швеції, чотирьох найбагатших і найбільш мирних країнах світу, дві третини або більше громадян заявляють про свою готовність(Всі вони знаходяться поруч з Росією). Їхні збройні сили, що розширюються, також не мають проблем з пошуком солдатів: у всіх чотирьох країнах існує обов'язкова військова служба для молодих людей.
Швеція фактично скасувала цю практику в 2011 році, але повернула її в 2018 році після того, як не змогла виконати план набору. Це інтригуючий приклад для інших. Щойно вступивши до НАТО, вона збільшує чисельність свого війська з 69 700 до 96 300 солдатів, що вимагає близько 10 000 новобранців на рік. Всі 19-річні громадяни країни (чоловіки і жінки) повинні заповнити анкети для проходження служби; трохи менше третини проходять відбір, а десята частина в кінцевому підсумку призивається.
Замість того, щоб відштовхнути молодь від збройних сил, у Швеції обов'язкова служба, схоже, викликає у них більший ентузіазм. За даними опитувань, проведених наприкінці служби, "близько 80% призовників рекомендували б іншим молодим людям пройти військову службу", - каже Пал Йонсон, міністр оборони. Близько 30% повторно призиваються на військову службу в якості солдатів або резервістів. Оскільки молодих людей більше, ніж потрібно, лише найкращі кандидати потрапляють до армії, а військова служба добре виглядає в резюме.
Такий призов допомагає зберегти армії скандинавських країн як плавильний котел для різних класів і запобігає політичній поляризації. (Добровольці в збройних силах мають тенденцію до правого ухилу; в Німеччині в Бундесвері були виявлені неонацистські осередки). На Близькому Сході багато держав також розглядають військову службу для молоді як соціальний клей. Об'єднані Арабські Емірати запровадили її у 2014 році частково для того, щоб сформувати у молоді почуття спільної ідентичності. Марокко, Йорданія і Кувейт наслідували цей приклад.
Не можна гаяти часу
Дефіцит кадрів у багатьох демократичних державах свідчить про те, що кращі стратегії рекрутингу можуть зробити не так вже й багато для збільшення чисельності війська. Мало хто зі студентів-медиків має таке прагнення, як пані Ван ден Ґорберг, як проходити піхотну підготовку на стороні. У ліберальних суспільствах значна частина населення сприймає службу в армії як чужу роботу. Відновлення обов'язкової військової служби для молоді може бути політично і практично неможливим з тієї ж причини, з якої не вдається набрати достатню кількість призовників: громадяни відчувають себе відчуженими від збройних сил.
Проте скандинавська модель, схоже, допомагає подолати цей розрив, гарантуючи, що військова служба залишається природною частиною суспільного життя, і підштовхуючи більше випускників шкіл до розгляду пов'язаної з нею кар'єри. Інші молоді люди все ще можуть приєднатися до армії лише під час кризи. "До дії спонукає страх", - каже Андрій, колишній телевізійний продюсер, який зараз воює на сході України. Він записався в армію наступного дня після вторгнення Росії. Більшість українців також не вірили, що їм коли-небудь доведеться воювати за свою країну.
Першоджерело: The Economist “Would you really die for your country?”
