Вчення про типи особистості є чи не найбільш поширеною концепцією популярної психології. Про те, що існують меланхоліки, холерики, сангвініки й флегматики всі дізнаються ще в школі. Статті та книги з порадами про те, як досягнути успіху, якщо ти інтроверт/екстраверт стають світовими бестселерами. Проте, чи є в них наукове підґрунтя? Далі ми розглянемо базові припущення типологічного підходу та їх співвідношення з даними сучасних наукових досліджень.
Психологія
Коротко окреслюючи позицію людей, які розділяють типологічний підхід можна сказати, що його основою є наступні дві тези:
а) кожній людині від народження властивий ряд особистісних рис, які дуже важко, або майже неможливо змінити
б) за співвідношенням цих рис можна чітко розділити всіх людей на ряд типів, які з певною далекою вірогідність дадуть можливість описати та передбачити їх дії
Головною проблемою обох тез є їх суперечність з даними емпіричних досліджень. Дослідження проведене у 2018 році, вибірка якого склала більше мільйона респондентів (!) виявило, що кількісні показники особистісних рис особистості в конкретний момент часу більше корелюють з показниками її ровесників, ніж з показниками цієї самої людини зробленими раніше. Простіше кажучи, просто не існує рис характеру, які б кардинально не змінювалися з часом. [1]
Інше емпіричне дослідження показало, що у нас немає чіткого критерію поділу людей на екстравертів та інтровертів. Люди, яких за даними опитувальників відносили до екстравертів та інтровертів демонстрували однаковий рівень тяги до спілкування з іншими, та однаковий вплив спілкування на задоволеність життям. [2] [3]
Окрім того типологічний підхід критикується й за шкідливість. Є дані, які свідчать, що захоплення психологічними тестами, які визначають психотип негативно впливають на психологічний стан. [4]
Еволюційний підхід
Однак, крім проблеми з емпіричними даними типологічний підхід має й ряд чисто концептуальних труднощів. Інакше кажучи, типологічний підхід погано узгоджується з іншими загальноприйнятими парадигмами.
За даними еволюційної психології людський організм та поведінка формувалася ще в кам'яному віці. В той час люди перебували в малих групах й соціальна активність була ключовим фактором виживання. В цьому контексті постає питання про те, яким чином в подібних умовах міг сформуватися генетично обумовлений поділ на людей, які більш схильні до спілкування та на людей, які більше люблять самотність? Якщо останні за логікою еволюції мали б просто повільно зникати.
Нейронауки
Попри слабку емпіричну доказовість в рамках психології концепція інтроверсії та екстраверсії має певні докази в сфері нейронаук.
Згідно даних деяких досліджень система винагороди мозку на соціальну взаємодію працює по різному. Є люди, яких вона винагороджує за спілкування, чим штовхає до такої взаємодії. Тобто люди отримують задоволення в процесі, всі ці гормони, і тому шукають комунікацію. А є люди, які нічого не отримують або дуже мало отримують, що не перекриває втому. Тобто просто виснажився і все. Це підтверджує психологічну теорію, що екстраверти «заряджаються», а інтроверти «виснажуються». [5][6]
Проте ці далі не стверджують існування жорстких типів особистості. Вроджена схильність мозку до винагороди за спілкування є дуже широким спектром. Крім того вплив соціуму може робити зміни в системі нагород та покарань.
Чому ж типології наскільки популярні?
У світлі загальної критики підходу може виникнути питання про те, чому ніби-то помилковий підхід став наскільки популярним. Опираючись на дані сучасної когнітивної психолог можна сказати, що в основі віри в поділ людей на типи лежить:
а) схильність людей до категоризації дійсності
б) есенціальне мислення, тобто схильність пояснювати поведінку об'єкта його незмінною сутність [7]
