Президент США Дональд Трамп попередив, що відмова Ірану від укладення угоди призведе до «економічної війни та ізоляції безпрецедентних масштабів». Його підхід свідчить про повернення до стратегії «максимального тиску», яка застосовувалася під час його першої президентської каденції, але цього разу з додатковим елементом: реальною ймовірністю відновлення військових ударів з боку США.
Ця стратегія може з часом послабити Іран, проте навряд чи принесе миттєві результати. Нинішнє керівництво Ірану значною мірою сформоване ветеранами ірано-іракської війни 1980-х років. Для багатьох із них роки жорстоких боїв викували політичну культуру, побудовану на витривалості, відплаті та категоричній відмові здаватися під тиском.
Чому Іран продовжує чинити опір?
Протягом десятиліть західні уряди часто фокусувалися на іншому образі Ірану: молодому, відносно ліберальному населенні, яке слухає західну музику, кидає виклик правилам обов'язкового дрес-коду та виходить на антиурядові протести. Такий Іран, безумовно, існує. Але це лише одна частина країни.
Іран — це також Корпус вартових ісламської революції (КВІР), сили безпеки, релігійні інституції та політичний істеблішмент, який пережив майже пів століття заворушень і міжнародного тиску. Революційні режими можуть бути напрочуд життєздатними, адже їхні лідери чітко розуміють сили, що їм загрожують, і знають, як застосовувати репресії для захисту власної влади.
Багато з найвпливовіших іранських посадовців мають безпосередній досвід війни. Мохаммад Галібаф був командиром КВІР у віці всього 19 років під час ірано-іракської війни. Президент Масуд Пезешкіян служив солдатом і лікарем у лавах КВІР. Ахмад Вахіді, новий командувач КВІР, обіймав високу посаду під час війни, тоді як Мохсен Резаї, нинішній секретар Вищої ради національної безпеки Ірану, командував КВІР під час і після конфлікту.
Для цих лідерів виживання в умовах екстремального тиску — це не абстрактна ідея. Вони сформувалися як політики під час війни, що тривала майже вісім років і супроводжувалася застосуванням хімічної зброї, масованими атаками та колосальними людськими втратами. Той конфлікт здебільшого зайшов у глухий кут, що лише зміцнило переконання: Іран здатен вижити навіть тоді, коли перемога неможлива.
Цей досвід допомагає зрозуміти, чому Тегеран готовий нести серйозні економічні та військові втрати, замість того, щоб погодитися на угоду, яку він вважає небезпечною для режиму.
Що може остаточно послабити режим?
Найважливіше питання полягає не просто в тому, чи протестують іранці, а в тому, хто саме протестує і де.
Масштабні демонстрації в Тегерані можуть бути небезпечними для уряду, але вони не обов'язково загрожують його існуванню. Режим має десятиліття досвіду придушення протестів серед студентів, міського середнього класу та молодих жінок.
Протести в бідніших регіонах є потенційно набагато серйознішими. Економічні бунти серед робітничого класу та іранців з рівнем доходу нижче середнього можуть охопити ті верстви населення, які традиційно забезпечують підтримку уряду та його силовикам. Це саме ті люди, які зазвичай вступають до лав ополчення «Басідж» або служать у КВІР.
Якщо економічний тиск змусить ці групи втратити довіру до уряду, сам апарат безпеки може почати розколюватися. Це становитиме значно серйознішу загрозу, ніж демонстрації, зосереджені серед традиційних опозиційних груп країни.
Економічний тиск
Здатність Ірану протистояти санкціям також значною мірою залежить від його золотовалютних резервів. Тегерану потрібні долари, євро, єни та золото для оплати імпорту, підтримки національної валюти (ріалу) та фінансування своїх регіональних партнерів.
Експорт нафти є головним джерелом твердої валюти для країни, саме тому санкції, спрямовані проти енергетичного сектору Ірану та банків, що обслуговують нафтові платежі, виявилися особливо ефективними.
Міжнародний тиск на початку 2010-х років обвалив обсяги іранського нафтового експорту до позначки нижче 1 мільйона барелів на добу, порівняно з приблизно 2,2 мільйона барелів на добу у 2011 році. Цей тиск допоміг створити умови для підписання ядерної угоди 2015 року, відомої як Спільний всеосяжний план дій (СВПД).
Під час першої президентської каденції Дональда Трампа обсяги експорту іранської сирої нафти зрештою впали до позначки у приблизно 440 000 барелів на добу. Водночас золотовалютні резерви країни зазнали нищівного обвалу: якщо в період дії Спільного всеосяжного плану дій (JCPOA) вони становили близько 120–128 мільярдів доларів, то у 2019 році ця сума скоротилася до 15 мільярдів доларів. Доступні ж резерви продовжили падіння, сягнувши критичної позначки у приблизно 12,4 мільярда доларів у 2020 році.
Урок для Вашингтона цілком очевидний: економічний тиск здатен зрештою змусити Тегеран сісти за стіл переговорів, проте для цього потрібен час.
Однак сьогодні точні масштаби іранського нафтового експорту залишаються незрозумілими. Тегеран відчайдушно намагається підтримувати постачання нафти альтернативними шляхами, зокрема сухопутними маршрутами через Ірак. Утім, ці канали навряд чи здатні повноцінно замінити традиційний морський експорт.
Проблема Ормузької протоки
Переговорний процес також ускладнюється фактором Ормузької протоки — критично важливої артерії для глобального постачання енергоресурсів.
Якби розблокування протоки дозволило Ірану стягувати транзитні збори за судноплавство, проведення таких платежів вимагало б скасування фінансових санкцій. А це, своєю чергою, могло б нівелювати один із найважливіших елементів американської кампанії тиску.
Відтак Вашингтон постає перед надзвичайно складним вибором: Сполучені Штати прагнуть зберегти безперебійне постачання енергоресурсів та втримати під контролем світові ціни, але при цьому не надати Тегерану фінансового послаблення, яке здатне підірвати ширший санкційний режим.
Що буде далі?
Найбільш оптимістичний сценарій для Вашингтона передбачає одночасний розвиток трьох подій:
• Іран втрачає здатність експортувати нафту в обсягах, достатніх для підтримки своїх резервів;
• Усередині правлячого режиму та його силових структур виникає глибокий розкол;
• Гіперінфляція провокує тривалі та масові заворушення по всій країні.
Якщо ці фактори тиску підсилять один одного, здатність уряду утримувати владу може стрімко зійти нанівець.
Проте навряд чи Іран зазнає краху лише через те, що санкції стануть надто болючими. Режим уже довів свою готовність піти на ескалацію, перш ніж капітулювати. Тим часом регіональні опоненти Ірану вже готуються до більш небезпечного та непередбачуваного безпекового середовища.
Отже, головна невизначеність полягає не в тому, чи перебуває Іран під тиском (це очевидний факт), а в тому, чи сягне цей тиск тих верств іранського суспільства, які забезпечують утримання режиму при владі.
Сполучені Штати вже неодноразово стикалися з труднощами, намагаючись спрогнозувати момент падіння авторитарних урядів. Іран може стрімко ослабнути, але водночас Ісламська Республіка здатна проіснувати ще не одне десятиліття.
Наразі ж центральна логіка цього протистояння доволі проста: Іран намагається протриматися достатньо довго, аби змусити Захід піти на поступки, тоді як Сполучені Штати роблять ставку на те, що економічний тиск зрештою унеможливить подальший опір Тегерана. Чия стратегія виявиться переможною, залежатиме не лише від нафтових надходжень та санкцій, а й від того, чи почне іранська безпекова та політична система давати тріщини зсередини.
Джерело — Atlantic Council
