У контексті вже багаторічних подій ми все частіше чуємо фразу:"Крим—це Україна". Ми настільки часто це чуємо,що,можливо,навіть і не задумуємось:а чому це так? Як так сталося, що Крим є Україною? Відколи він є таким? Адже ніяка територія України не є ані випадковою, ані подарованою:вона формувалася зусиллями тисяч людей протягом усієї історії нашої країни. Тим не менш:чому Крим—це Україна? На це та інші питання я спробую дати відповіді.
Варто почати з того,що Крим,як би не вигадували свої міфи московські імперіалісти,ніколи не був безлюдним. Ба більше:територія півострова завжди була тісно пов'язана з рештою українських земель. Власне,корінне населення Криму—таври,що жили в горах,сусідили на півночі півострова зі скіфами,котрі навіть заснували там свою державу—Малу Скіфію, чия столиця, Неаполь скіфський, розташовувався безпосередньо на місці сучасного центру АР Крим—Сімферополя. Однак тут важливий іще одним факт:таври займали на півострові настільки сильне місце,що навіть давні греки його називали не інакше,як Таврида. У свою чергу,назва цього регіону поширювалася не тільки на сам Крим:Таврією згодом почали називати також суміжні землі Північного причорномор'я—саме те місце, де скіфи сиділи на наших землях аж до Великого Переселення народів. Відтак,греки,що були там колоністами,віддавали так данину пошани своїм могутнім сусідам,заявляючи на всю тодішню ойкумену про те,хто є насправді володарями цієї землі.
Коли ж згадати за місце скіфів у Таврії,то тут треба також роз'яснити і про стратегічне значення цього півострова у давні часи. Чи не спроста всі імперії Степу та Чорного моря прагнули контролювати Крим? Генуезька та Венеційська республіки билися зі самою Золотою Ордою за право контролю над півостровом,де перші зуміли отримати перемогу і сиділи на узбережжі аж до середини ХV століття,поки їх звідтам не вибили турки-османи. Не варто забувати, що через наш Степ проходила Північна гілка великого шовкового шляху,за котрий в боролися всі великі держави сходу Європи. До цього часу там зуміли отримувати колосальні прибутки від торгівлі царські скіфи,а згодом і сармати. Поміж них сиділи на узбережжі греки,що також прагнули скористатися золотою жилою цієї землі.
У середньовіччі не лишень чужинці воювали за контроль над цим півостровом:геніальний полководець,і,разом із тим,не менш геніальний геостратег Святослав Хоробрий,вертаючись після розгрому Хозарського каганату,зумів підкорити також і Керченську протоку,по обидва боки котрої розташувалось Тмутараканське князівство,що проіснувало аж до кінця ХІ століття. Ця територія,населена переважно іраномовними пленемами ямів та касонгів—предків сучасних осетин,з одного боку,заклала початок русинській колонізації Криму,з іншого—давала солідні прибутки та стратегічну перевагу через повний контроль над протоками Азовського моря та Донського торговельного шляху. Однак русичі сиділи лише на землях теперішнього сходу Криму,тоді як південь іще з середини V століття тримали під собою візантійці,де існувала окрема херсонська, а також окрема готсько-кафська єпархії. Остання була створена для залишків германського племена готів,що, бувши розгромлені гунами,покинули терени України,де у вони мали свою велику державу Оюм,і аж до кінця ХVIII сторіччя жили у горах півострова. Це ще одне підтвердження того, що Крим має безпосередній зв'язок з усіма іншими землями України. Через Крим нам передано право бути катехоном: у горах Криму впав останній оплот ромейської цивілізації,князівство Дорос,і саме тоді ми стали новим катехоном. Початки цього процеси вбачаю ще в тому,що своє хрещення святий князь Володимир прийняв саме в Криму,на тій частині,де і були ромеї,у місті Херсонес. Тому ми не тільки історично,а й духовно маємо право вважати Крим своїм. Власне,Крим є повноправною частиною українського степу,тому відмовляючись від історичного спадку Криму,ми відмовляємо себе у праві на свій степ. Підтвердженням цього є той факт, що всі кочовики,що тільки селилися на землях України,мешкали також і в Криму. Свій слід у генофонді кримців залишили як хозари,так і печеніги та половці. Тут криється ще один міф російських псевдоісториків: кочовики не були однозначними ворогами Русі,а були повноцінними сусідами,котрим помагали у спільних походах на ворогів,а також активно торгували та обмінювались товарами. Половці були рідкісним прецедентом для історії:їхнє кочове об'єднання русини ділили на три групи:переяславських половців,що селилися безпосередньо коло земель Русі, руських половців,котрі селилися на землях українського степу та подоння,та диких половців,котрі жили за Доном. Половецькі хани та руські князі активно родичалися між собою:траплялися випадки називань дітей половецьких правителів руськими іменами,таким як Ярополк. Свідченням такого добросусідства між Руссю та половецьким степом стала битва на Калці: Юрій Кончакович приїжджає в першу чергу до свого свекра,князя Мстислава Удатного у пошуках союзників у боротьбі з монголами,що насувалися на землі Північного причорномор'я. Сліди залишків кочової топоніміки ми помічаємо на сході України:міста Охтирка,Чугуїв,Торецьк—від назви іншого кочового племені—торків,Узин—від назви кочовиків огузів,а також Харків,що,за однією з версій,походить від переінакшеного імені половецького хана Шарукана. Такі приклади не можуть означати нічого іншого,як те,наскільки тісною та глибокою була взаємодія наших предків русинів з народами степу,що мешкали на теренах і нашого Криму також.
Навіть з приходом Золотої орди на наші землі Крим не ізолювався від загальної маси усіх інших земель України. Як було зазначено вище,за контроль над торговими шляхами,що пролягали через Крим,свої війни вели Золота орда та італійські морські республіки,одна з яких—Генуя,заснувала тут чимало своїх факторій,де їх об'єднали у колонію під назвою Газарія,на спомин про колишніх жителів півострова хозар,що,за однією з версій,саме від них пішли корінні народи Криму,відомі як караїми та кримчаки,що наразі,на жаль,є майже асимільованими та їхня загальна кількість налічує лише кілька десятків тисяч людей. Менше з тим,а разом із генкезуями у тодішніх горах Криму жили також і греки,що,після падіння Константинополя 1204 року від рук хрестоносців,поступово виокремились в окреме князівство,що називалося Феодоро або Олекса. Власне,разом із греками у цій невеликій державі основну масу населення складали також і кримські готи. Однак,цьому різноманіттю культур та цивілізацій поклало край османське завоювання півдня півострова,коли він аж до середини ХVIII століття опинився у руках турок-османів.
Власне, прихід до влади в Криму кримців,що ми їх іменуємо кримськими татарами,не був аж ніяк випадковим процесом. Вони є автохтонним населенням цих місць:сліди їхнього генофонду ведуть нас аж до часів таврів,про котрих і було згадано на початку цієї розповіді. Їхня мова має у своїй основі кипчацьке,тобто половецьке коріння,на відміну від турків,що належать до іншої гілки тюрків—огузів. Тенденції до сеперпації Кому від інших земель Золотої орди стали найбільш яскраво вираженими у першій половині ХV століття,коли там почав правити хан Єдигей. Коли ж півострів зумів вибороти собі незалежність,то тут кримці вчинили цілком демократичним шляхом,запросивши на ханський престол сина свого колишнього правителя—Хаджі Ґерея,що тоді мешкав у Литві. Загалом,кримці не були носіями традиційної для азійських народів деспотичних звичаїв правління. Вони були справжніми європейським народом,де владу правителя обмежували народні збори,звані курултаєм. Так стався дивний для сходу приклад відносно демократичної держави. Так,хан не міг просто за власним бажанням розпочати похід,а повинен був це узгодити із радою старійшин. У цьому,можливо,також були і відголоски давніх,ще родо-племінних порядків,однак у цьому також проглядається і відмінний від інших народів сходу демократизм влади.
Коли ж говорити про кримців які стали найбільш яскраво вираженими у першій половині ХV століття,коли там почав правити хан Єдигей. Коли ж півострів зумів вибороти собі незалежність,то тут кримці вчинили цілком демократичним шляхом,запросивши на ханський престол сина свого колишнього правителя—Хаджі Ґерея,що тоді мешкав у Литві. Загалом,кримці не були носіями традиціцної для азійських народів деспотичних звичаїв правління. Вони були справжніми європейським народом,де владу правителя обмежували народні збори,звані курултаєм. Так стався дивний для сходу приклад відносно демократичної держави. Так,хан не міг просто за власним бажанням розпочати похід,а повинен був це узгодити із радою старійшин. У цьому,можливо,також були і відголоски давніх,ще родо-племінних порядків,однак у цьому також проглядається і відмінний від інших народів сходу демократизм влади.
Коли ж говорити про кримців як про господарів цього півострова,то тут ми не можемо не оминути свою увагу питанню їхньої взаємодії з українськими козаками. Варто одразу роз'яснити,що,попри ще одним придуманий москвою міф,кримці не були кочовиками. Ними були їхні васали—ногайці,що також належали до кипчацької гілки тюркських народів,однак вони були принципово іншим народом від них,що козаки чудово розуміли. Також іще одним поширеним міфом,що,як і попередній,укорінився і в голови наших співвітчизників,—це те,що кримське ханство нібито жило виключно на прибутки від торгівлі ясиром, тож ця держава відтак є нашим давнім історичним ворогом,що доклала свої руки до геноциду українського народу. Набіги за ясир дійсно були, і ми повинні про них пам’ятати, особливо походи 1575 та 1617 років, оскільки в дійсності вони спричинили десятки тисяч жертв та скалічених доль. Одначе, і приводити їх в абсолют економіки Криму було б неправильним. Кримське ханство було за своєю суттю аграрною державою,і основу його економіки складало сільське господарство,а також видобуток солі,у чому встигли себе проявити з далеко не найгіршої сторони українські чумаки,чий промисел залишався вагомою жилою аж до першої третини ХІХ століття,коли початок промислового перевороту,а відтак і машинізації ліквідували саму потребу в існуванні такої вже невигідної та застарілої галузі як чумацтва. Що ж стосується торгівлі людьми,то її найбільший сплеск бере свій початок від кінця ХV століття,коли криці стають під васалітет Османської імперії. Попри те,їхня васальна залежність кардинально відрізнялася від подібної в інших залежних від турків держав, таких як Волощина або Молдавія. Османи сприймали кримських ханів Ґераїв не просто як рівних,що було ледь не прецедентом для тієї імперії,—вони були довіреними особами для династії. Так, навіть деякий час,коли імпервєю правив султан Мурад ІV,що не мав нащадків чоловічої статі,був запропонований план передачі влади саме до династії Ґераїв,чого, однак,не склалося через передачу трона братові султана Ібрагіму. Проте навіть без того кримці були відданими союзниками Османської імперії у її численних війнах у північному причорномор'ї. Їхня держава відігравала роль "солдата на континенті",водночас,він міг бути і цілком самостійним гравцем на політичній арені,що,до прикладу,гарно демонструє нам національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького,у якій його найвідданішим союзником стало Кримське ханство в особах хана Ісляма-Ґерея ІІІ та мурзи джамбуйлицької орди, ногаєць Тугай-бей. Їхній союз був на диво результативним, хоча і не завжди ідеальним. Так,завдяки підтримці з боку кримськотатарського війська гетьман у своїй боротьбі дійшов у перший рік війни аж до Замостя. Разом із тим,кримці не у всьому підтримували українців. Вони не надто бажали створення сильної держави на землях України,що нею була Гетьманщина, що можна побачити на прикладі битв під Берестечком та Зборовом. Часто й до Національно-визвольної війни під проводом Хмельницького відбувались взаємні напади татар на козаків і навпаки. Повинні ми й пам’ятати походи Петра Конашевича - Сагайдачного, козацька флотилія якого визволяла рабів з Кафи та інших міст Криму. І попри все, їх завжди об'єднувала спільна мета: боротьба із завойовниками,такими як Річ Посполита або васал кримців московська "держава". Загалом,відносини між українським та кримськотатарським народами були чимось більшим,аніж просто військовим об'єднання м:це був союз двох народів,двох спільнот, об'єднані не мовою чи вірою,а спільною землею та боротьбою за власне життя. Це не були просто ситуативні союзники,—це була продумана геополітична стратегія,де один сусід доповняв іншого. Цей союз був настільки міцним та сильним,що навіть ходили чутки про те,як Богдан Хмельницький разом із кримським ханом Іслямом робили спільний намаз. Звісно,ми не можемо достовірно підтвердити правдивість таких свідчень,однак це слугує тільки доказом того, наскільки потужним за своєю суттю був українсько-кримськотатарський союз. Союз кримського хана з українським гетьманом був єдиним антиімперіалістичним варіантом у тодішній геополітиці східної Європи. Так Україна могла залишатись не залежною як від польського короля,так і від претензій з боку московських князів. Відтак,це був єдиний по справжньому ефективний вихід для української держави,коли вона намагалася зберегти відстояти свою незалежність. Це було навіть природньо, оскільки інакший союзників український народ просто тоді не мав,а союз із кримцями ставав єдиним можливим гарантом безпеки у тодішніх умовах. Тому розрив українсько-кримськотатарського союзу був нетривалим. Уже наступник Богдана Хмельницького на гетьманській посаді Іван Виговський відновив союз двох народів. Так,у його війні проти московії його союзником став хан Аділь-Ґерай. Це дуже непокоїло як московських,так і турецьких еліт,тому після перемоги під Конотопом лівобережні полки за безпосередньої підтримки москви розпочали повстання під проводом Полтавського полковника Мартина Пушкаря,що те ж саме вчинив і кошовий отаман Яків Барабаш,котрого змусили віддати наказ Івану Сірку пройтися походом по тилах кримців, де османи,у свою чергу,замінили непокірного їм хана на свого більш слухняного ставленика,у результаті чого всі політика гетьмана зазнала краху. Поміж тим,навіть незважаючи на такі поразки,цей союз залишався у своїй силі аж до середини ХVIII сторіччя,коли було ліквідовано автономну область українських козаків на землях Кримського ханства,що мала назву ханської України. Її заснування було наслідком політики іншого гетьмана Війська Запорозького—Петра Дорошенка. Його гетьманування прийшлося на неспокійніші часи існування гетьманської держави—добу Руїни. Починаючи як гетьман правого берега,він,у своїй боротьбі проти іноземних окупантів та за об'єднання держави,заручився підтримкою Кримського ханства,як єдиної можливої для здійснення своїх державницьких планів зовнішньої сили. Результативність цього союзу була наглядною. Так,після перемоги над поляками під містом Браїлів Річ Посполита змушена була визнати незалежність гетьманської держави,кордон котрої розташовувався по річці Стир. Цей союз був вигідний обом сторонам так само,як це було і за часів Богдана Хмельницького:українці отримували сильну підтримку,тоді як кримці могли вільно брати ясир зі спустошуваних війною земель. Згодом,Петру Дорошенку навіть вдасться об'єднати,хоч і на короткий час,землі Війська Запорозького. Для того ж,щоб забезпечити своє становище на власних землях,йому,проте,довелося стати під протекторат Османської імперії. Поміж тим,навіть після того запорожці залишаться вірними своєму союзу із кримцями,які надали їм землі на власній території ,де надали їм право на самоорганізацію. Згодом,за їхнім прикладом учинять уже запорожці,що після розгрому під Полтавою, знайдуть притулок у гирлі Дніпра,де побудують Кам'янську та Олешківську січі відповідно. Так триватиме аж до 30-х рр. ХVIII сторіччя, коли козаків змусять силою перейти на бік росії у її війні з Туреччиною,і вони повернуться знову на Запоріжжя,де побудують останню січ на території України—Нову Січ на річці Підпільній.
Варто відмітити,що українсько-кримськотатарський союз почав формуватися ще задовго до часів Хмельниччини. Сліди кримського впливу на Січі ми можемо помітити на прикладах доволі відомих особистостей. Так, знаменитий кошовий отаман Тарас Федорович за однією з версій був за походженням кримцем на ім'я Хасан. Проте такі приклади переходів кримців до козаків не були поодинокими. Про це може свідчити як один із ватажків національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Філон Джеджалій,що також був кримцем,так і деякі прізвища кримськотатарського походження,такі як Кочубеї або Ханенки,що були поширені серед деякої частки козацької старшини. Усе це тільки ще краще засвідчує те,наскільки тісним був союз між українцями та кримцями,сліди котрого ми можемо помітити вже навіть і після завершення козацької доби в Україні. Після переходу українських козаків на сторону російської імперії для українсько-кримськотатарського союзу наступили важкі часи. Важко не помітити,чому росіяни перевели козаків на свій бік. Вони діяли за давнім правилом усіх імперій,що його суттю була "поділяй і володарюй". Московія намагалася нацькувати давніх союзників одне на одного,щоб усіх їх окремо було легше знищити. Козаки брали участь у всіх наступних загарбницьких війнах,у тому числі взяли участь у штурмі Очакова. За це своїм вірним слугам вона дала тільки ілюзію прихильності,створивши на завойованих землях бузьке козацьке військо,котре згодом швидко ліквідувало з тією ж легкістю,як і створили. Про взаємозв'язок між українською козацькою республікою,що ми її звемо Запорозькою Січчю,та Кримським ханством указує і той факт,що однією з причин її ліквідації стало зникнення небезпеки ймовірності набігів кримців по ясир як наслідок укладеного 1774 року Кючук-Кайнаджирського мирного договору,за яким кримське ханство було виведене з-під османського васалітету та переведено в російське підпорядкування. Про його маріонетковий статус свідчить те,ким був останній правитель Кримського ханства—Шагін-Ґерай. Він був цілковитою маріонеткою російської імперії,і його реформи,що були, вочевидь, сплановані за прямою вказівкою з Петербурга,тільки посилили народне невдоволення окупаційною владою. Зрештою,його було скинуто,от тільки росія йому в поверненні на трон допомагати не спішила,швидко анексувавши півострів та заснувавши на її землях таврійську губернію,що проіснує наступні півтори століття.
Після анексії кримського ханства російською імперією 1784 року для кримськотатарського народу почалися,як вони це самі називають,темні роки. Утрата своєї державності для них була непоправною втратою. Тисячі кримців тікали від окупантів,шукаючи порятунку в Туреччині. У цьому не було нічого дивного,оскільки з цією державою у них протягом кількох століть склалися гарні відносини. Туреччина для них стала опорою на шляху до відновлення власної держави,чого, однак,не стало бути здійсненим. Подібні туркофільні симпатії загалом були характерні для поневолених Росією тюркських та просто мусульманських народів,оскільки панівною ідеологією Османської імперії був спершу панісламвзм,а на початку ХХ століття—пантюркізм. Зрештою,великий вклад у розвиток останнього зробив саме кримець Ісмаїл Гаспринський,що розпочав велике за своїм розмахом національне відродження кримськотатарського народу. Він це зробив не силою маніфестів чи прокламацій,але дав своїм співвітчищникам те,чого їм треба було найбільше—осввти. Саме з просвіти розпочався поступовий відхід темної доби Криму. Почала формуватися модерна нація кримців. Вони заявили про себе на все світ,коли Ісмаїл Гаспринський почав видавати свою газету «Терджиман» («Перекладач»),першу на території величезної російської імперії періодичне видання тюркською мовою,а його революційні методи у галузі педагогіки,що отримали назву джадидизму почали застосовувати по всьому тюркському просторі,що був поневолений Росією. Саме він першим проголосив концепцію пантюркізму—об'єлнання всіх тюркських народів. Окрім того,мурза Ісмаїл був ще й відомим письменником,багато творів якого,на жаль,тепер призабуті.
Не слід також і вважати,що під час своєї російської окупації Крим став відірваним від решти земель України. Це не так. У ХІХ сторіччі українці стали панівним народом півострова,що їх було лишень трохи більше від,власне,кримців. У Криму свого часу мешкали та творили відомі українські поети доби романтизму та реалізму Амвросій Метлинський та Степан Руданський.
Як би там не було, однак для Криму настали тоді дійсно важкі часи. Окупанти,що,завоювавши півостров,бажали підняти свій прапор ще й над Константинополем,під виглядом грецького проекту поклали початок знищенню питомої топоніміки. Так,місто Ахтіяр було перейменовано на Севастополь, а Кефе—на Феодосію. Московити мали прагнення твердо осісти на землях Криму,повністю нівелюючи історією цього півострова. Для них кримці були тільки ворогами,котрих треба було знищити. За той час цей край опустів. Так,як було до того депортовано ногаїв під безпосереднім керівництвом Олександра Суворова,з півострова насильно перемістили на узбережжя Азовського моря всіх християн,що жили на землях Криму,а саме греків та вірмен. Тут ми знову вимушені зіштовхнутися зі ще одним імперським міфом про Крим:кримське ханство буцімто забороняло християнам сповідувати свою релігію,до того ж ще й проводило політику жорсткої асиміляції тих народів. Насправді ж кримці були доволі терпимими щодо релігії народом. На строкатому за культурою півострові вільно та невимушено існували як мусульмани кримці,так і християни греки та навіть юдеї кримчаки. На землях півострова,як було сказано вище,існувала давня готсько-кафська єпархія,що вільно існувала впродовж до знищення кримського ханства. Звісно, християни були змушені платити,окрім усіх інших,також і особливий податок для невірних,однак це не є чимось дивним для мусульманських держав:подібна практика існувала ще з початку існування арабського халіфату як держави ще в середині VII століття. Також варто зазначити,що не останню роль у депортації греків з півострова відіграла і православна церква. Останній єпископ прямо закликав до переселення,потураючи окупантам. Московити,як і це вони подібним чином провернули під час свого повномасштабного вторгнення,виправдовували війну та загарбання півострова захистом місцевого християнського населення,котре самі допомогли і знищити. Їхня мета була проста та безжальна—знищити економічну міцність Криму. Християни були насправді навіть вигідні для кримців,оскільки ,живучи в горах,займалися скотарством та ремеслами,що були вельми важливими галузями економіки півострова. Коли ж вони їх звідтам депортували,то для них утворився вільний демографічний простір. Московити оголосили ці землі безлюдними ,попередньо знищивши корінне населення як у Степу,так і частково у самому Криму. Це створило небезпечний процес поглинання росією півострова,наслідки якого ми повною мірою відчуваємо зараз. Ця політика імперії зводилася до колонізації цих земель росіянами,котрих з кожним роком ставало дедалі більше. Ще сил нашим цей процес став у радянські часи,коли напередодні війни 40% населення півострова складали росіяни. Це була спланована операція по повній ліквідації окремішності Криму від усієї іншої росії та його повної інтеграції в імперію.
У новому ХХ столітті Крим продовжив залишатися яблуком розбрату між державами північного причорномор'я. Передумовами цього стала кримська війна,що показала небезпеку для влади росії над Кримом та засвідчила те,що півострів ще досі є стратегічним тереном для всього чорноморського регіону. Тому не дивно що в часи визвольних змагань однією з найзапекліших ділянок протистояння став саме цей півострів.
Скинення самодержавства став каталізатором до остаточного піднесення національно-визвольного руху кримців. Звісно,що спершу їхні претензії обмежувалися лишень прагненням національно-ккльиурної автономії, однак швидко цей процес став рухом за відновлення кримської національної держави. Тому від рішень,що були прийняті на першому з'їзді мусульман Криму, котрий стався у квітні 1917 року,рух за незалежність Криму прийшов до проголошення самостійної національної республіки,що склався на курултаї у грудні того ж року. Поміж тим, він не був повноправним органом державної влади,оскільки він виключно належав кримцям,чиїм завжди і був. Дійсну владу отримали народна збори. Там були зібрані представники від усіх партій та народів,що тільки були на півострові. Вибори до нього стали безпрецедентним явищем. Кримська народна республіка стала першою мусульманською країною,де жінкам надали виборчі права. Це може свідчити про те,наскільки прогресивним був національно-визвольний рух у Криму,що був насправді дуже далекий від будь-якого фундаменталізму. На чолі держави постала директорія на чолі з Номаном Челебіджіханом. Однак,ця держава не змогла проіснувати довго:у січні наступного року її було знищено більшовицькими загонами,що проголосили на півострові свою квазідержавну радянську республіку Тавриди,що також проіснувала зовсім недовго. Уже в березні,у розпал німецького наступу на українські землі проти більшовиків,їх було відрізано від решти України,а в квітні загін під командуванням Петра Болбочана зайшов до півострова,котрий було з блискавичною швидкістю взято. Варто помітити той факт,що армію УНР у Криму зустрічали як визволителів. Чи не було це відголосом тих давніх часів українсько-кримськотатарського союзу? Поміж тим,ця операція не змогла переломити хід подій на півострові того року. УНР ще на момент заснування у Криму своєї окремої держави оголосили про те,що вони не будуть приєднувати півострів до себе,бо вони визнавали право кожного народу на самовизначення Німці ж обґрунтовували своє небажання приймати до складу України Крим тим фактом,що він не входив на момент підписання договору у Брест-Литовську до неї. Їх більше влаштовував військовий режим колишнього російського генерала Сулеймана Сулькевича, котрий не ховав своїх планів по приєднанню півострова до Росії,за що його зненавидів гетьман Української Держави Павло Скоропадський. "Україна не може бути без Криму —це був би якийсь тулуб без ніг"—заявляв тоді очільник України. Перший крайовий уряд,що він і очолив був не більшим,аніж німецьким сателітом,котрого, однак,планували включити до складу України на рівні з Кубанню у якості автономії. Проте,як нам відомо,цьому не повинно було статися:у жовтні 1918 року гетьманат скидають,а на місце першого приходить другий крайовий уряд на чолі з багатим землевласником та громадським діячем Соломоном Кримом,який за своїм походженням був кримчаком. У своїй зовнішній політиці цей уряд нічим не відрізнявся від свого попередника,спираючись на багнети російської білої гвардії. Разом із тим, його діяльність була результативною. Так, наприклад,було відкрито таврійський університет,що тепер носить ім'я Володимира Вернадського.
Зрештою,перемогу у громадянській війні отримують більшовики,і після свого невдалого другого вторгнення на півострів,коли не надовго було проголошено маріонеткову кримську соціалістичну радянську республіку,після розгрому останнього спротиву білого руху в Криму на чолі з бароном Петром Врангелем у листопаді 1921 року,на півострові міцно встановилася комуністична влада. Було створено окрему кримську автономну радянську соціалістичну республіку,початком існування котрої став 1923 рік. У плані кадрів у Криму більшовики зробили все на диво грамотно. Усі основні державні посади було надано кримцям. Це не означало виклику прихильність нової влади до місцевого населення. Більшовики,услід за тим,як це робили їхні попередники російської імперії на тому ж місці,намагалися розсварити народну спільноту на різні табори,щоб потім їх було легше знищувати. Дійсно,з початком радянського періоду в історії Криму відбувався національний підйом. Культура та мистецтво могли тепер відносно вільно розвиватися,хоча це швидко закінчилося щ початком репресій та нової хвилі русифікації. Доконечним акордом політики більшовиків по зниженню кримців стала депортація 1944 року. Півострів,що і без того був адміністративною частиною Росії,тепер остаточно ввійшов до її складу як проста,нічим не відмінна від інших область.
Депортація кримськотатарського народу була дійсно безпрецедентним явищем у новітній історії. Лише двом народам радянського союзу не було дозволено повертатися на свою батьківщину—це волзьким німцям та кримським татарам. Це була цілеспрямована акція геноциду,спрямована на повне знищення цього народу як такого. Ба більше:з Криму було депортовано також представників усіх інших народів, за винятком росіян та українців,а процес зросійщення топоніміки було завершено. Крим став пустелею,де вже ніщо не могло сказати про те,якою насправді була ця земля. Перетворення Криму у всесоюзну курортну територію стало останнім кроком до прокляття пам'яті цього півострова. Він перестав бути тим,ким він був протягом усієї своєї історії,а став просто ще одним черговим російським анклавом на величезних просторах радянської імперії.
Однак навіть далеко від Криму національно-визвольний рух кримців не зник. Поступове,через багато труднощів та перешкод,їм усе ж вдалося надати собі право повної реабілітації та повернення на свою Батьківщину,що сталося наприкінці 1980-х рр. Наступним етапом до відновлення своїх позицій у Криму стало відновлення їхньої автономії 1991 року,спершу—як відновленої радянської автономії,а з 1992 року—уже як демократичної АР Крим. Але навіть попри те,що Крим став повноправною частиною України,його проросійськість була бомбою сповільненої дії,що спрацювала на повну 2014 року,коли росія незаконно анексувала Крим,а меджліс кримськотатарського народу об'явила незаконним,приговоривши його голову до заочного тюремного ув'язнення. Така ситуація на півострові залишається актуальною в донині. У Криму переслідуються та знищуються корінні народи,а їхні права пригнічують. Разом із тим,москва не соромиться показово вдавати свою прихильність до культури та традицій Криму,будуючи там мечеті,хоча сама ілюзорність таких дій очевидна.
Як висновок можна сказати те,що на підставі аналізу всієї історії Криму було доведено те,що протягом усього історичного розвитку півострів був тісно пов'язаний з усією іншою територією України,тому ми маємо повне не лише конституційне,але й історичне право на те,щоб називати Крим Україною,а свого спадок—своїм.
Статтю підготував Ілько Товтритянин
