У зовнішній політиці Дональда Трампа простежується дивна закономірність: там, де мав би бути дипломатичний діалог, він застосовував силу, а там, де потрібна була жорстка відповідь, він вибирав примирливі тони. Радикалізм і військова риторика щодо Ірану та його союзників різко контрастували з дипломатичними реверансами у бік Кремля. Це породжує питання, яке досі не має чіткої відповіді: чому адміністрація Трампа бачила смертельну загрозу в Близькому Сході, але закликала до "порозуміння" з Росією — навіть після агресії проти України та втручання у вибори США?
3 січня 2020 року світ прокинувся від новини, яка могла б стати початком нової регіональної війни. Американський дрон знищив автомобіль біля аеропорту Багдада, у якому перебував генерал Касем Сулеймані — фактично друга людина в ієрархії Ісламської Республіки Іран. Цей удар став кульмінацією так званої "кампанії максимального тиску" Трампа на Тегеран. Раніше американський президент вийшов із ядерної угоди з Іраном, відновив санкції, які фактично відрізали країну від світової фінансової системи, і постійно загрожував військовими діями.
Іран у риториці Трампа завжди був головним лиходієм — "найбільшим спонсором тероризму у світі", "релігійною диктатурою, що експортує хаос". Американські політики та медіа підтримували цю лінію, зображуючи Іран як екзистенційну загрозу для демократичного світу. Сулеймані був представлений як "архітектор зла", який координує терористичні атаки від Лівану до Ємену. Трамп не соромився казати, що "всі варіанти на столі", включаючи військове вторгнення.
Водночас у тому самому 2020 році Володимир Путін отримував зовсім іншу риторику з Білого дому. Попри те, що російська розвідка втрутилася у вибори 2016 року, анексувала Крим, вела війну на Донбасі і отруїла людей на території Великобританії, Трамп продовжував говорити про "можливість працювати разом". Він регулярно хвалив Путіна як "сильного лідера", сумнівався в даних власної розвідки щодо російського втручання і навіть запропонував повернути Росію до G8.
Цей контраст не був випадковим. Трамп керувався своєю доктриною транзакційності — він бачив міжнародну політику крізь призму особистих вигод і угод. Іран не міг запропонувати йому нічого цікавого — країна була ізольована економічно, не мала значних інвестицій у американську економіку, а іранські лідери відкрито критикували Трампа. Натомість Росія здавалася потенційним партнером у протистоянні Китаю, а Путін вмів грати на его американського президента, демонструючи показну повагу під час зустрічей.
Важливу роль відіграв також ізраїльський фактор. Тель-Авів послідовно лобіював жорстку лінію щодо Ірану, представляючи його як головну загрозу для єврейської держави. Потужне єврейське лобі в США, а також євангельські християни, які підтримують Ізраїль з релігійних міркувань, впливали на формування політики Білого дому. Водночас Росія не становила прямої загрози для Ізраїлю — навпаки, між Нетаньягу і Путіним склалися робочі відносини щодо Сирії.
Але найцікавіше полягало в тому, що Трамп фактично бив по союзниках Путіна, уникаючи прямої конфронтації з самим Кремлем. Американські ракети влучали в сирійські авіабази, де базувалися російські військові. Санкції проти "Хезболли" та іранських військових підрозділів завдавали ударів по сфері впливу Москви на Близькому Сході. Операції в Іраку та Сирії руйнували так званий "шиїтський півмісяць" — геополітичний проект, який активно підтримувала Росія.
Така стратегія видавалася Трампу розумною: він демонстрував силу, але не провокував пряму конфронтацію з ядерною державою. Однак насправді це був сигнал безкарності для самого Путіна. Якщо Америка готова знищити іранських генералів, але не торкається російських, це означає, що Москва може діяти сміливіше.
Результат не змусив себе довго чекати. Поки Трамп воював з Іраном, Росія готувалася до повномасштабного вторгнення в Україну. Путін зрозумів, що може діяти безкарно, поки увага Америки зосереджена на Близькому Сході. Асиметричність реагування Вашингтона — масовані атаки на Тегеран, але дипломатичні реверанси перед Москвою — стала сигналом слабкості, а не сили.
Подвійні стандарти Трампа мали і внутрішньополітичне підґрунтя. Іран був зручним ворогом — далеким, ісламським, який не викликав симпатій у американського електорату. Натомість війна з Росією здавалася складнішою і небезпечнішою. Трамп також розраховував на те, що Путін може стати союзником проти Китаю — головного економічного конкурента США. Ця ілюзія виявилася фатальною.
Сьогодні, коли російські ракети летять по українських містах, а Іран постачає Москві дрони для знищення цивільної інфраструктури, стає очевидним, що стратегія Трампа провалилася. Замість того, щоб розділити авторитарний блок, він допоміг йому згуртуватися. Іран і Росія стали ще тіснішими союзниками, а Китай приєднався до них у протистоянні Заходу.
Політика подвійних стандартів завжди дорого коштує. Коли демократичні країни по-різному реагують на подібні загрози, автократи це помічають і використовують. Трампова спроба "бити по союзниках ворога, але уникати конфронтації з головним агресором" виявилася не прагматизмом, а стратегічною помилкою.
В умовах глобального протистояння диктатурі та тиранії, непослідовність і подвійні стандарти стають слабкістю, яка заохочує агресорів до нових злочинів. Світ переконався в цьому 24 лютого 2022 року, коли Путін, відчуваючи безкарність, розпочав найбільшу війну в Європі з часів Другої світової.
Сьогодні, повернувшись до влади, Трамп намагається переписати історію. Він стверджує, що війну в Україні розпочав Байден своєю "слабкістю" і "некомпетентністю", а сам він готовий "закінчити цю війну за 24 години". Протягом кампанії Трамп понад 50 разів повторював цю обіцянку, стверджуючи, що зможе завершити війну за добу після вступу на посаду. Але після інавгурації він відступив від цієї заяви, назвавши переговори "складними".
Зіткнувшись з реальністю того, що Путін не поспішає на переговори, Трамп почав демонструвати жорсткішу позицію. Як зазначила сенаторка-республіканка Джоні Ернст: "Президент став трохи активніше протистояти Володимиру Путіну... Путін грає зі Сполученими Штатами. І президент Трамп це розуміє". Трамп відновив поставки зброї для України, які були призупинені його міністром оборони, і розглядає можливість введення "великомасштабних санкцій" проти Росії. Він навіть публічно висловив фрустрацію щодо російського президента, зізнавшись, що "втомився від брехні Путіна".
Проте і ця зміна тону демонструє все ті ж подвійні стандарти. Один із близьких до президента описав цей поворот як "зашифроване повідомлення обом сторонам конфлікту", натякаючи, що жорсткість — це лише тактика тиску, а не принципова зміна позиції. Водночас в його адміністрації досі впливові фігури на кшталт Елбриджа Колбі, який "стає впливовішим, ніж будь-який заступник міністра з питань політики за останні роки", продовжують виступати за відмову від зобов'язань щодо безпеки Європи заради зосередження на Китаї.
У цих коливаннях Трампа між м'якістю та жорсткістю простежується глибша психологічна закономірність. Для нього зовнішня політика — це продовження особистих стосунків, де емоції часто переважають над стратегією. Путін умів грати на его Трампа, демонструючи показну повагу, тоді як іранські лідери відкрито його критикували. Тепер, коли Путін "не грається" за правилами Трампа і відмовляється від швидких поступок, американський президент відчуває особисту образу. Його фраза про те, що "втомився від брехні Путіна", звучить радше як розчарування в особистих стосунках, ніж як геополітичний аналіз.
Ця персоналізація міжнародних відносин робить політику Трампа непередбачуваною і потенційно небезпечною. Коли лідер світової наддержави приймає рішення на основі особистих симпатій та антипатій, а не національних інтересів, це створює простір для маніпуляцій з боку досвідчених авторитарних лідерів, які розуміють ці психологічні механізми.
Можливо, якби Трамп застосував до Москви ту саму рішучість, яку демонстрував щодо Тегерана, цієї трагедії вдалося б уникнути. Але замість визнання помилок, він продовжує грати в ті самі подвійні стандарти, які вже коштували світу надто дорого.
