Ще один напівщоденниковий допис, про який взагалі довго думав, чи варто мені сідати. Полишу на правах рефлексійно-мемуарної прози, най буде.
Річ в тім, що по своїй натурі людина я геть закрита, хоча формально — той ще екстраверт-біполярник, і, якщо треба, язика маю як то кажуть “только в путь”, і підтримувати можу взагалі яку завгодно тему при бесіді, в тому числі і про себе: не так-то й важко.
Але, але.
Саме книги для мене (а з короткою формою не працюю: так і не опанував її) — то перш за все форма моно-діалога з собою та читачем, і туди я приходжу… Та, як то є, по факту: доволі часто як на щось накшталт сповіді, і говорю про те, що саме вже накіпіло. І, так ось склалося, що, хоча і особливо останні роки як для письменника з одного боку були для мене охєрєть продуктивними (так, нагадуюсь, що тут мене ніхто не зна, а кажемо про чувака, за плечами котрого вже 14ть книжок, і 15-та у роботі ось прям зараз між тим), а з другого — про дійсно болючі штуки, які мене саме протягом останніх років (особливо 19й, 20й, 21й рр.) оточували — про те все я навіть мовчав для себе, і у творах більше займався осмисленням вже колишніх, відрефлексованих споминів та вже пережитого досвіду. І на момент 22-го я зіткнувся з доволі сумним, хоча очікуваним кульбітом думалки: мозок мені сказав, що в мене тупо немає місця для нових переживань.
Усе, аллес, зачинено, хоч стріляй. Нікуди, переповнено.
І те, що я проживаю зараз — розумом-то я тут, але не емоціями, не почуттями: воно все прийде, але як завжди, у формі пережитого, обробленого та відрефлексованного рочків так за 3-5 від даного. І, як завжди, на той момент, коли для інших то вже все буде в минулому, і на той момент, коли я зможу не тільки відчувати і думати, а і відрефлексувати, що саме я можу та мушу дотати з того, чого вже не сказали та не додали інші.
До цього ж накладається внутрішня самоцензура: геть жодного бажання немає ані паразитувати на тому жасі, що стався з іншими, також друзями та близькими, ані писати про героїзм тих, про чиє життя мені знанно саме ніщо — то для мене внутрішнє прирівнується крадіжці, і не мені про таке писати: я ні військовий, ні воєнкор, ні волонтер, і мій особистий вклад, якщо то взагалі можна назвати вкладом — то переклади українською тих авторів, яким давно вже час оселитись в бібліотеках нашої країни та лунати й нашою мовою. Поки що хоча б одного з таких. Ну і самі розумієте, що по факту — то також не те, щоб щось на тлі дійсно дієвих та потрібних вчинків.
До того ж присутнє втішення, що — ті штуки, про які я зараз казати можу — так, вони не стосуються сьогодення, і від сьогодення максимально одірвані, і про мирний час, мирний Харків, і про те, що було в минулому, та, вочевидь, може статись, будуть такими же потрібними у майбутньому. І то все ще про звичайних людей, проблеми відносин, проблеми у колективах, осмислення самогубства як одного зі шляхів зробити цей світ на краще, та чому це дуже шкідливий та помилковий шлях роздумів. Питання пошуку підтримки не в інших, а внутрішнє, в нас саміх, і якими словами у собі цю підтримку хоч якось ще можна витягти, таке усяке.
Більш розгорнуто про особисту позицію (як російською, так і українською) я вже писав на своєму каналі, і там воно розкрито у окремому розділі-змісті збережених дописів.
А саме цей пост врешті решт вирішив написати, бо, бачу, що минулий напівщоденниковий текст прочитали інші, і прочитань там значно більше, ніж у моїх перекладів. Тож і думка з’явилась, що подібні штуки можуть відбуватись не тільки в мене, і цей текст, можливо, навіть комусь допоможе. Так чи інакше, завдання літератури (особисто для мене) — розважати, захоплювати, відгукуватись, та допомогати відшукувати саме ті слова, які зараз хочеться, щоб хто-небудь сказав мені.
Наостанок також додам: не мовчіть, та спілкуйтесь більше хоча б з собою. І що це взагалі нормально: забороняти собі розмовляти на якійсь теми — якщо у вас така внутрішня заборона виникла, на те у вас є підставини, і тут більш доречні питання “що саме до того призвело” і “що ви відчуваєте зараз”, і тут хоча б вже кльово, коли присутнє внутрішні злагода та порозуміння та хоч якийсь контроль над перш за все власним станом. Тоді вже і дивитись на навколишнє сили знаходяться та оточення сприймати можна.
І, так, знов все трохи сплутано, та без якихось загальних висновків.
Тепла всім та гарного дня.
