Поговоримо про цікаву, хоча і тригерну тему сьогодення. Важливість відмови від всього російського в нашому медіапросторі. Я буду намагатися оглянути тему з усіх сторін. Тобто, чому «це треба», чому може «не виходити» і що нам «треба робити». Не хочу концентруватися на якійсь конкретній ніші, типу музика, кіно, ігри… Тому поговоримо про все і потроху.
Так, питання: «Чому це треба?»
Є дві сторони медалі. Перша – фінансування агресора. О, я вже чую невдоволені промови про те, «як ви дістали», «чого мій плейліст на телефоні має фінансувати росію» тощо. Але такий момент дійсно є, хоча він не головний на мою думку. Бо, якщо бути об’єктивним – Інтернет-піратство ніхто не відміняв. Завжди є шляхи, як оминути авторські права і як не платити. Для цього не треба бути хакером чи генієм. Тут скоріше про те, як нас використовують для зростання популярності російського контенту і як ІНШІ (люди з Європи, Євразії тощо) вже платять, бо воно ж популярне. Ми для них, як «БЕЗКОШТОВНІ РЕКЛАМНІ БАНЕРИ». Звісно, це доволі грубо сказано…
Друга – ідеологічна сторона питання. Під час війни має бути лише «свій» і «чужий/ворог». Не має бути «все це неоднозначно». Ти або на одній стороні, або на іншій. Третього не дано. Це відноситься всього, що оточує нас: мови, життя, культури, поглядів, мистецтва, медіа, твоїх вподобань, політики… Але, як показує історія, контент окупанта не так легко викреслити з життя, коли ти його слухав до вторгнення:
«Релевантний для нас приклад — Друга світова війна. Тоді твори німецьких композиторів(-ок) не тільки не скасовували, а ще й грали на концертах, транслювали на радіо й також намагалися захистити. А самі німці використовували її (музику) як інструмент для катувань» - Це цитата зі статті «Слухати ворога. Як Британія дозволяла німецьку музику у Другу Світову, а німці нею катували». Рекомендую її почитати. Посилання залишу нижче.
Ми плавно переходимо до основної думки, яку я хочу вам повідати. Повна українізація потрібна в першу чергу не 30-ти річним (чи старше), а майбутньому поколінню. Зараз все поясню. Якщо ви дивитеся хоча б інколи огляди російської пропаганди, то ви неодноразово чули такий спіч – «ми один народ», «там багато російськомовних», «в нас одна культура» тощо. Все це просування російських наративів йде не перший рік і навіть не перше століття. І коли ти постійно щось повторюєш, ти починаєш в це вірити. В принципі, з відтіля всі ті неадекватні люди, які прийшли на нашу землю. Але проблема в тому, що у нас теж є такі. Якщо я вам скажу, що можна було уникнути багатьох проблем пов’язаних з війною, якби українізація дійсно була б такою, як на паперах? Не було би ждунів, тих, хто звинувачує Україну у війні, псує репутацію нашої країни на міжнародному рівні у всіх сферах життя тощо. Звісно, це трохи ідеалізовано. Але, гей, ми тут з вами для цього і зібралися аби подискутувати. І якщо в вас інша думка – діліться у коментарях. Так ось, нормальна українізація в першу чергу потрібна дітям, бо вони наше майбутнє; бо вони ті кому будувати країну в подальшому. І для того, щоб не повторилася ця війна вже в їх житті і для їх дітей, нам треба закласти «фундамент». Це всі проблеми не вирішить, але стане набагато легше.
Питання друге: «Чому в нас не виходить» ?
Відповідь банальна – лінь і звичка. Людям просто впадлу перестати слухати російське чи читати, дивитися чи розмовляти, думати. Це ж треба виходити з зони комфорту. Шукати щось нове, почати розуміти щось нове. Відкривати для себе нові сторони життя. Можливо, змінювати свою думку та признати, що ти, можливо, був не правий. А це так складно. Звісно, це не всі аспекти. Тут ще треба зазначити, що у більшості українців є комплекс «меншовартості». Що ж це таке?
«Цей комплекс характеризується певною непристосованістю особистості, що оцінює себе та людей довкола необ'єктивно та часто фокусується лише на перевагах інших людей над собою. Відчуття, що всі довкола чимось кращі за вас може бути наслідком пережитих травм, розчарувань, поразок та надто сильного тиску» - цитата з статті «Комплекс меншовартості та як його побороти».
А тепер уявіть, коли цілій нації не одне століття кажуть: «Ти хохол», «Ти молодший брат», «Твоя мова – наречєє», «Твоя культура – нічого не варта», «Твоя праця – це безкоштовна сила», «Я кращий за тебе». І це так, що перше на думку прийшло. Звісно, ці речі дуже сильно вплинули на людей. Причому, не тільки на українців, а й на європейців, яким це впарювали про українців століттями. З усіх сторін тиск, і в таких умовах взагалі дивно, як українська культура вижила. До речі, це ще одна з причин чому нам треба відмовитися від російського впливу. Усім українцям необхідно полюбити себе, прийняти себе. Як це можна зробити (в плані нашої теми) – треба зрозуміти і відчути національну ідентичність через контент, культуру, нашу історію.
Питання третє: «Що треба робити»?
Є два шляхи: радикальний і «лагідний». Все в принципі з назв і так зрозуміло, але давайте більш детально.
Радикальний шлях – впровадження різких рамок для російської мови та їх розширення для державної. Насадження цієї думки оточенню.
Лагідний шлях – поступове впровадження всього українського та заохочування.
Насправді, я за лагідну українізацію. Бо найперше, що необхідно для зміни загальної ситуації – це бажання. Без цього людина просто буде чинити опір. Навіть, якщо вона хотіла спочатку, але на неї надавили, то результат буде відповідним. Але з огляду на те, що йде вже третій рік війни, а деякі й досі споживають російський контент (я навіть не про тих, хто сам для себе це робить не заважаючи іншим, я про тих, хто в наглу просуває все проросійське), то можу зрозуміти радикалів. Але все ж таки Вам я пропоную спробувати метод лагідної українізації.
Проведіть експеримент. Хоча б тиждень споживайте виключно україномовний контент. По-перше, за цей час ви зможете відкрити для себе щось нове. По-друге, коли ви знову повернетеся до російського – порівняйте. Наприклад, я таке робила для себе. Тиждень читала українську книгу, а потім взяла на російській мові. І тут стався прикол. Російські слова я читала, як нібито вони написані українською. Це дуже класний приклад того, як мова впливає на наше сприйняття. І ця фішка працює не тільки з книгами.
Якщо після експерименту, ви все ж таки вирішите пройти шлях українізації, то ось декілька порад від мене (на собі перевірено).
1 – Все більше впроваджуйте в свій особистий медіапростір україномовний контент. Це можна зробити поступово, щоб вам було комфортно. Але суть саме в заміні одного виду на інший.
2 – Почніть вести соціальні мережі українською. І ви здивуєтеся, як через пару днів будете помічати зміну у власних думках.
3 – Якщо є така можливість спілкуйтеся українською…
Вас ніхто не змушує це робити у повсякденному житті, але на роботі – ви зобов’язані розмовляти на державній. А яка у нас державна? Правильно, українська мова. І це камінець у деяких політиків, продавців, бізнесменів, які потім роблять скандал із-за того, що їх ЗМУШУЮТЬ. Ви зобов’язані, бо це прописано в законі. І це було прописано ще задовго до повномасштабного вторгнення. Вибачте, просто це бісить. Хвилинка спонтанного хейту закінчилася.
Якщо повертатися до спілкування українською мовою у звичайному житті, то я розумію, що інколи це буває важко. Я досі повністю не перейшла на солов’їну. В житті спілкуюся 50/50. Тобто орієнтуюся на співрозмовника. Інколи я навіть питаю, якою мовою йому буде зручно зі мною спілкуватися. І це нормально. Це також і про ваш комфорт. Тому ніхто вас не змушує саме розмовляти. Головне, щоб ви думали українською. І тоді, все стане трошки краще.
Матеріал підготовлений для телеграм каналу UKR story і сайту MAZAN-INFO.
