На театральну виставу-мюзикл “[Ти] Романтика” я сходила вже двічі. Достатньо, аби мене можна було вважати прихильницею; недостатньо, аби зараховувати до лав знавців лору, створення, імен та інших деталей, з яких будується таке явище, як фандом.
Мій другий похід у театр на це видовище відрізнявся від першого: деякі сцени вирізали, деякі вставили, деяких акторів замінили, а щось лишилося таким самим, але сприймається по-іншому; МУР підзаробили грошенят та зробили більш якісні буклети, найняли більше людей в технічну команду, зробили мерч та ще більше унікальних лотів на аукціони, які проходять у кожному місті одразу після вистави. Мою душу неймовірно тішить бачити, як в українському суспільстві створюється щось культове, бо ця вистава, — цей музичний альбом, — є культурним феноменом. Не те щоби у світі такого не було раніше (передаю палкий привіт “Гамільтону”), проте в Україні таке, мабуть, все ж вперше.
“[Ти] Романтика” — це ідеальний зразок популярної культури, який може бути перетравлений навіть маргіналами та людьми з чотирма класами середньої освіти. Не сприймайте це, як щось погане: МУР настільки якісно проводять зв’язки, висвітлюють постатей, вимальовують історичні події, що ти не можеш не захотіти дізнатися трішечки більше, стати частиною цього напів уявного-напів реального світу. Ось де криється інструмент впливу — люди, які слухають моргенштерна чи читають тургєнєва бачать українську літературу та музику зовсім в інакшому світлі, і йдуть за суспільним захватом. Це та сама “лагідна українізація”, про яку всі говорять, але майже ніхто не здатен втілити її у життя. “[Ти] Романтика” ні до чого не примушує, вона непомітно, але впевнено затягує, і ми самі не помічаємо, як стаємо частиною історії.
Звичайно, не обходиться без контраверсії: постать Тичини ніби романтизована, затерта і завуальована. З одного боку він зрадник та слуга режиму, а з іншого які ж він вірші писав… і як же він шкодує, що усе так сталося з друзями. Точка зору авторів на його життя та творчість очевидна, проте не настільки, що ти автоматично стаєш на його бік. Глядачі все ще можуть зробити власні висновки, піти почитати його біографію чи вірші, зазирнути в шкільні підручники з літератури та ініціювати дискусію з однокласниками, чи батьками, чи бабусею, яка і була однією з тих, хто казав: “Краще з’'їсти кирпичину, ніж учить Павла Тичину”.
Мушу також відмітити те, що усі головні герої — чоловіки. Не зрозумійте неправильно, я не називаю виставу мізогінною: балет наполовину складається з жінок, технічна команда також має достатньо жінок, постановниця — жінка, хореографиня — жінка, костюмерки — жінки. І це чудово, це просто неймовірно. Проте це змушує задуматись, де ж були усі мисткині у ті часи: вони були матерями та дружинами, або існували на периферії великих талантів чоловіків, ну бо так тоді велося. І якщо ж ми звернемо увагу на їх історії, то вони не отримають такого ж розголосу, як історія Хвильового, Сосюри, Тичини чи Курбаса, просто тому, що про неї мало що відомо. Будемо сподіватись, що в майбутньому світ побачить і такий проєкт, бо невідомі жінки заслуговують на увагу чи не більше, ніж відомі чоловіки.
Я є великою фанаткою прихованих символів та лірики, тому не можу не відмітити тексти пісень, які самі по собі мистецтво та, на мою думку, недооцінені. Вистава радує кількістю маленьких деталей, які змушують задоволено потирати руки і дарують відчуття приналежності до просвітлених: як шарф Сосюри змінюється з жовтого на червоний коли він повертається з війни, як пальто Хвильового наполовину червоне, бо він служив у червоній армії, і як під цим пальто ховається червона пов’язка, коли він знімає його та вбиває себе зі словами: “Слава Партії!”, як пальто старого Тичини наполовину прозоре, бо він отримав визнання за свою роботу на партію, проте під червоним матеріалом видно білий светр, який носить його молода версія, ніжна та чутлива. Для таких людей, як я, це справді неповторний досвід, бо щоразу, коли ти дивишся виставу, ти знаходиш щось нове, чого раніше не помітив. За це я низько вклоняюсь.
Я впевнена, що ми в режимі реального часу спостерігаємо за тим, як формується українська популярна культура, якою вона мала бути якщо не на початку 20 століття, то з отриманням Незалежності. Творчість МУР — щось водночас витончене та до болю просте, складне та зрозуміле, високе та приземлене. Вони змогли зробити те, що нам було потрібно, у потрібний час. Якби вони випустили цей альбом десь у 2019 чи 2021, чи навіть у 2014, він би пішов на дно, навіть не дихнувши ковток повітря. Вони відповіли на потребу суспільства, і цим самим створили запит на свій продукт, бо я хотіла би почути та побачити історію Шістдесятників, чи митців епохи Шевченка або Українки. Вектор їх розвитку прямує тільки вгору: вони виступали перед президентом, закінчили два всеукраїнські тури, мають виставу у Варшаві та успішно і впевнено здобувають авдиторію. Мене це неабияк тішить, бо якщо у нас буде такий культурний продукт, який культивує МУР, у нас попереду яскраве майбутнє.
