Європа передбачала, що цей момент може настати. Протягом кількох тижнів лідери спостерігали, як Сполучені Штати нарощують військову присутність на Близькому Сході, і слухали застереження адміністрації Трампа, яка вимагала від Ірану відмовитися від своїх ядерних амбіцій. Але відтоді, як США та Ізраїль розпочали атаки по Ірану, Європа виглядає розгубленою, роз’єднаною і практично без впливу, не встигаючи за стрімким розвитком подій.
Багато європейських урядів насамперед турбуються про безпеку своїх громадян у цьому регіоні. Якщо конфлікт ще більше загостриться, десятки тисяч європейців можуть потребувати евакуації. Водночас лідери стурбовані економічними наслідками у своїх країнах. Ціни на енергоносії та продукти харчування вже зростають, а європейські ціни на газ підскочили до рівнів, яких не було з часу повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році.
У політичному плані Європі важко було дійти єдиної позиції. Франції, Німеччині та Великій Британії вдалося опублікувати спільну заяву, в якій вони попередили Іран, що готові вжити «захисних заходів», якщо Тегеран продовжить ракетні та дронні атаки. Але крім цього координація була мінімальною. Велика Британія дозволила США використовувати дві свої військові бази для оборонних ударів по іранських ракетних об’єктах, хоча Вашингтон критикував Лондон за те, що той не відіграє більш активної ролі. Франція посилює свою військову присутність на Близькому Сході після того, як іранський удар вразив французьку базу в Об’єднаних Арабських Еміратах, тоді як Німеччина заявляє, що її війська залишаються готовими до оборонної реакції у разі нападу.
Примітно, що жодна з трьох провідних європейських держав відкрито не поставила під сумнів законність американо-ізраїльських ударів з точки зору міжнародного права. Європейські лідери побоюються прямого протистояння з Дональдом Трампом, бо вважають, що напруженість у відносинах з Вашингтоном може відвернути увагу США від підтримки України — конфлікту, який залишається найгострішою проблемою безпеки для Європи.
Проте такий обережний підхід також викликає незручні запитання. Європейські уряди часто наголошують на своїй відданості міжнародному порядку, заснованому на правилах, але коли вони уникають обговорення законності суперечливих військових дій, критики задаються питанням, яке значення ці правила насправді мають на практиці. Прем’єр-міністр Іспанії Педро Санчес висловив одну з найчіткіших позицій, стверджуючи, що можна виступати проти іранського режиму, водночас відкидаючи військове втручання, яке порушує міжнародне право.
На рівні Європейського Союзу координація була неузгодженою. Міністри закордонних справ ЄС уникнули закликів до зміни режиму в Ірані, тоді як голова Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн зазначила, що в Ірані потрібна термінова «надійна передача влади» — підкресливши відсутність єдиної європейської позиції.
Ці розбіжності виникають у той момент, коли Європа намагається пристосуватися до більш небезпечного глобального середовища. 2026 рік уже ознаменувався серйозними кризами у Венесуелі, Гренландії та Ірані. Водночас Європа стикається з експансіоністською Росією, більш наполегливим Китаєм та дедалі непередбачуванішими Сполученими Штатами.
Ця невизначеність поновила дебати щодо власних оборонних можливостей Європи. Президент Франції Еммануель Макрон нещодавно оголосив про плани розширити ядерний арсенал Франції та переглянути її ядерну доктрину, аргументуючи це тим, що глобальні умови змінилися. Кілька європейських країн, зокрема Німеччина, Польща та Швеція, вже звернулися до Франції з проханням поширити її ядерний захист на інші європейські держави.
Макрон давно стверджує, що Європа має стати більш стратегічно автономною в питаннях оборони. Однак досягнення цієї мети залишається складним. Системи оборони Європи дуже роздроблені: тоді як США використовують приблизно 30 різних систем озброєння, у Європі їх налічується близько 178, причому можливості часто повторюються в різних країнах. Як зазначає голова Європейського парламенту Роберта Метсола, це призводить до неефективного, дорогого та повільного процесу.
Національні пріоритети та історичний досвід також визначають підхід країн до питань безпеки. Наприклад, Німеччина через свою історію залишається обережною щодо військового втручання. Навіть сьогодні багато німців не сприймають ідею участі в наступальних військових операціях. Проте Берлін різко збільшує видатки на оборону і планує створити найбільшу армію звичайних військ у Європі.
Італія стикається з іншою дилемою. Голова уряду Джорджія Мелоні рішуче підтримує Україну та має тісні зв'язки з Дональдом Трампом, але багато італійських виборців виступають проти збільшення військових видатків та втручання у закордонні конфлікти. Скептицизм громадськості щодо військового втручання має глибокі історичні корені в політичній культурі Італії.
Через ці відмінності Європа дедалі більше покладається на менші, гнучкі альянси, а не діє як єдиний блок. Серед нещодавніх прикладів — оборонний пакт між Великою Британією та Норвегією для відстеження російських підводних човнів та «Коаліція добровольців», що підтримує Україну. Ці партнерства часто виходять за межі Європи й охоплюють такі країни, як Канада, Японія та Південна Корея.
У міру того як у світовій політиці встановлюється все більш жорсткий баланс сил, Європа намагається зміцнити співпрацю між партнерами, що поділяють спільні погляди. Проте завдання залишається тим самим: зрозуміти різні пріоритети кожного союзника та визначити, чи справді вони зможуть діяти спільно у разі виникнення кризових ситуацій.
Джерело — ВВС
