Вашингтону слід почати розглядати Чорне море, Кавказ і Каспійське море як один цілісний регіон.
Війна, яку Росія розв’язала проти України у лютому 2022 року, вже давно вийшла за межі локального конфлікту. Вона стала ключовим чинником, що трансформує євразійський безпековий простір. Її тривалість і розгалужені вторинні наслідки змушують уряди, ринки та армії діяти з довгостроковою стратегією — у межах років, а не місяців. Страхові ринки переглядають ризики, логістичні маршрути змінюються, ланцюги постачання перебудовуються, а санкційні режими стають дедалі більш укоріненими, навіть попри те, що способи їх обходу ускладнюються.
Історія показує, що війни такого масштабу рідко завершуються простим поверненням до статусу-кво. Після Першої світової війни з’явилася Ліга Націй; Друга світова війна призвела до створення ООН і НАТО. Кінець Холодної війни у 1991 році перекроїв карту, створивши нові держави у Європі, Центральній Азії та на Кавказі. Сьогоднішній конфлікт також є трансформаційним. Він виявив недосконалість європейської системи безпеки, що склалася після 1991 року, і прискорив формування нового геополітичного порядку. Все очевидніше, що розгляд Чорного моря, Кавказу та Каспійського моря як окремих стратегічних «папок» уже не відповідає дійсності.
Настав час, щоб політики застосували ефективнішу аналітичну рамку: розглядати цей дуговий простір як єдину взаємопов’язану систему — Чорноморсько-Каспійський регіон (ЧКР). Йдеться не про зміну карт, а про точніше аналітичне уявлення. Географію тут слід сприймати не як сукупність країн, а як мережу вузлів і коридорів — портів, проток, трубопроводів, залізниць, цифрових кабелів і гірських перевалів, функціональність яких визначає стабільність євразійської сполучуваності.
У класичному геополітичному сенсі цей регіон є євразійським Рімлендом, де контроль над «вузькими місцями» та транзитними коридорами часто визначає ширше стратегічне протистояння. ЧКР — не периферія. Це вузол, який поєднує Європу, Росію, Туреччину, Близький Схід, Центральну Азію й дедалі більше — Китай. Контроль навіть над одним вузлом може мати ефект доміно далеко за межами регіону, впливаючи на безпеку, глобальні торгові потоки й енергетичні ринки.
Теорія Рімленду (англ. Rimland Theory — теорія дугової землі, також теорія периферії) — геополітична концепція, яка каже, що ключовим регіоном для керування світом є Рімленд: дуга з країн, що розташовані між серединою Євразії і країнами Північної Америки, Південної Африки й Австралії.
Щоб зрозуміти, чому це важливо, географію потрібно сприймати як інфраструктурну систему. ЧКР складається з трьох взаємопов’язаних площин. Чорне море — це морський хаб, де перетинаються військово-морська динаміка, портова інфраструктура й ризики морських перевезень. Кавказький перешийок одночасно є мостом і бар’єром, визначаючи маршрути трубопроводів, залізниць і дата-кабелів. Каспій, багатий на нафту й газ, значною мірою залежить від зовнішніх виходів для своєї економічної життєздатності.
Якщо розглядати ці елементи окремо, можна не помітити важливі взаємозв’язки, які формують ситуацію в регіоні. Але якщо дивитися на них у комплексі, стає зрозуміло, де виникають проблеми в логістиці, як змінюється рівень ризиків і де можна ефективно впливати на ситуацію.
У цій системі особливо вирізняється Північний Кавказ — важливий, але часто недооцінений елемент. Це не просто віддалений регіон чи внутрішня справа Росії, а ключовий «вузол» у Чорноморсько-Каспійському регіоні. Поки Північний Кавказ перебуває під контролем Росії, повний потенціал цього регіону не може реалізуватися. Тому важливо враховувати, які геополітичні наслідки має такий контроль. Саме тут перетинаються три ключові процеси: можливість Росії впливати на ситуацію в Чорному морі, зв’язок між Каспійським і Азово-Чорноморським басейнами через внутрішню інфраструктуру, а також питання внутрішньої стабільності самої Росії.
Західні політики часто розглядають Північний Кавказ як виключно внутрішню проблему Росії. Це помилка. До завоювання Росією у 1864 році цей регіон протягом століть мав власні народи, правителів і політичні утворення — зокрема чеченців, черкесів, дагестанців та інших. Ще до появи Москви він перебував під впливом Османської та Перської імперій. З історичної точки зору, російське панування тут — не норма, а виняток. І якщо історія чомусь і вчить, то винятки рідко бувають тривалими.
Сучасна присутність Росії в Чорному морі залишається ключовим фактором європейської безпеки. Саме звідси військові спроможності безпосередньо перетворюються на економічний тиск — впливаючи на судноплавство, страховий ринок і критичну інфраструктуру. Водночас Росія використовує Каспійське море як простір для посилення своєї стратегічної глибини, що суперечить інтересам Заходу. Під час вторгнення в Сирію задля підтримки Башара Асада та у війні проти України звідси запускалися крилаті ракети. Каспій також є важливим транспортним коридором для постачання допомоги з боку Ірану.
Кавказький перешийок ще раз показує цей дисбаланс. Південний схил гір є одним із найважливіших торговельних і транзитних коридорів Євразії, який з’єднує Центральну Азію з європейськими ринками. Натомість Північний Кавказ залишається закритим для надійного регіонального транзиту й фактично контролюється місцевими елітами, залежними від фінансування Кремля. Він буквально нависає над Південним Кавказом, як дамоклів меч, дозволяючи Росії у будь-який момент зірвати чи перервати ключові маршрути.
Регіон також може стати джерелом різких і непередбачуваних політичних та соціальних змін на місцевому рівні. У разі кризи зміна політичного керівництва, внутрішні заворушення чи нестача ресурсів здатні швидко змінити загальну стратегічну ситуацію. Тому події на Північному Кавказі потрібно розглядати як чинники з великим впливом, а не як другорядні проблеми.
Нові політичні ініціативи в регіоні підтверджують цю тенденцію. Посилення політичної активності серед народів Північного Кавказу — це вже не припущення, а реальність. Яскравий приклад — Третій Конгрес народів Північного Кавказу, який відбувся 8 листопада 2023 року у Європарламенті в Брюсселі. У ньому взяли участь представники черкеських, чеченських, дагестанських та інгуських спільнот, які прагнули створити спільну політичну платформу для відновлення державності в регіоні та просування права на самовизначення. Учасники прямо посилалися на історичні прецеденти, наприклад, короткочасну Гірську республіку Північного Кавказу (створену у 1918 році після розпаду Російської імперії). Вони обґрунтували свої вимоги міжнародно-правовими нормами й заснували координаційний орган — Комітет з відновлення державності народів Північного Кавказу для просування своїх цілей дипломатичними та політичними засобами.
Зусилля щодо формування рамок самовизначення та регіонального врядування поки що не вилилися у створення нових інституцій чи реальні зміни на місцях. Водночас вони вже задають мову, якою описують можливі майбутні сценарії, і можуть стати значно важливішими у разі послаблення чинного політичного порядку.
Два основні сценарії показують, що саме поставлено на карту в Чорноморсько-Каспійському регіоні (ЧКР). За одного з них Росія зберігає жорсткий контроль над Північним Кавказом і стабільний доступ до Чорного моря. В такому разі вона зберігає здатність проєктувати силу, підтримувати надійні лінії постачання та зберігати високий рівень ризиків у спробах відновити регіональні зв’язки.
Альтернативний сценарій — істотне послаблення російського контролю. Це зменшить можливість Росії використовувати Чорне море як стратегічний важіль і послабить її вплив в регіоні. Згодом це може переорієнтувати фокус Росії на інші напрями, відкривши простір для нових гравців і політичних конфігурацій. У підсумку це може посилити вимоги до самовизначення та місцевого управління, особливо якщо центральна влада в Москві ослабне. Такий момент, за своїм геополітичним значенням співставний із 1991 роком, може стати унікальною можливістю переосмислити ЧКР як цілісну систему — вже без тих обмежень, які сьогодні стримують її розвиток.
Війна в Україні прискорила формування нового євразійського порядку. У цій реальності здатність ідентифікувати, захищати й інтегрувати ключові вузли та коридори визначатиме не лише стійкість регіону, а й майбутнє європейської та трансатлантичної безпеки. Відтак політикам потрібно замислитися над цим регіоном вже зараз, не відкладаючи.
Джерело — The National Interest
