Бувають моменти, коли ти перечитуєш власні, вже написані рядки, і всередині все просто завмирає. Раптом накриває усвідомленням: “Невже це написала я?”.
Цей фрагмент із моєї книги чомусь особливо сильно вдарив по серцю і закарбувався в думках:
“Скоффін торкнувся носом твого краю, наче визнаючи твоє значення, наче розуміючи, що ти - така ж сама частина нашого спільного притулку. Разом ми повільно заповзли під важку, скрипучу мостину в найглибшій тіні кутка, де жоден промінь денного світла й жоден сторожкий погляд не міг нас викрити. Тут, сховавшись від чужих очей, ми дихали в унісон у темряві, і вперше за все своє коротке і болюче життя я відчула, що маю дещо справжнє, що належить виключно нам і чого ніхто у світі не зможе в мене відібрати”.
Знаєте, писати - це не просто складати слова в речення. Це неймовірно важко. Іноді мені здається, що від цього потоку я буквально зійду з розуму. У моїй голові цілодобово вирує такий шалений, хаотичний потік ідей, сюжетних ліній, діалогів та образів. Вони народжуються швидше, ніж я встигаю фізично взяти в руки телефон чи блокнот. Вони тиснуть зсередини, вимагають простору, а розкласти весь цей ментальний хаос по поличках, коли ти один на один зі своїм натхненням, буває просто неможливо.
Останні дні я буквально жила роботою над розділами, де з’являються нові монстри. Ви просто погляньте на одного на малюнку.
Але писати його появу було неймовірно важко. Чому? Та тому що кожну емоцію своєї героїні я не просто вигадувала - я пропускала її крізь власну нервову систему. Я буквально проживала кожну секунду її страху, її заціпеніння, її відчайдушної спроби знайти тепло і захист там, де, здавалося б, є лише темрява.
Мабуть, саме тому творчість так безжально вичавлює до краплі. Все, про що я пишу - це не сухий вимисел заради гарного сюжету. Це відголоски тих справжніх, живих емоцій, які я сама колись переживала в реальному житті, і я впевнена, що цей надрив, це відчуття вразливості знайоме багатьом із вас. Цей емоційний місток робить книгу живою для читача, але для автора він коштує занадто дорого.
Зараз я перебуваю на тому етапі, коли попереду ще гора роботи. Потрібно все написати, відредагувати, вичистити, прибрати зайве і довести текст до того ідеального стану, який мені буде щиро подобатися. У мене є чітка і безкомпромісна мета на ці дні: я мушу повністю дописати цю доповнюючу книгу. Мені життєво необхідно поставити тут крапку, щоб зі спокійною душею, чистими думками та сфокусованим поглядом повернутися до написання моєї основної історії - “Анемона. Отрута в крихкій тіні”.
І, звісно, нікуди не дівається моя вічна, жахлива звичка: схопитися за кілька рукописів одночасно, заганяти себе до напівсмерті, вичавити з душі всі соки… в потім лежати з високою температурою, не маючи сил навіть підняти руку. У такі дні настає лякаюча порожнеча, коли ти дивишся на клавіатуру і відчуваєш до неї майже фізичне відторгнення. Але, мабуть, у цьому і полягає вся проклята і прекрасна суть письменницького ремесла - згорати дотла заради своїх світів, щоб потім, переродившись, знову ожити разом зі своїми героями під скрип старих мостину у темряві.
Буду вдячна тим, хто буде проживати це шлях разом зі мною. Мені надзвичайно важливо знати, ,що я не одна в цій темряві.
Скажіть чесно, як вам уривок? Чи відчули ви той самий емоційний надрив, який я намагалася в нього вкласти? І як вам наш новий монстр?
