Після закінчення Другої Світової війни кількість ув’язнених у радянських таборах значно зросла. В ув’язнення потрапляли учасники національно-визвольних рухів СРСР, включно з діячами ОУН-УПА, військовополонені, прості військові, представники депортованих народів, репатрійовані особи тощо. Левову частку серед них становили українці (близько 70%), яких зазвичай засуджували на 25 років, із найсуворішим режимом утримування. Ув’язнених примушували до непосильної, каторжної праці. Попри це українці, перебуваючи в ув’язненні самоорганізовувалися, утворюючи таємні, підпільні осередки зі взаємопідтримки і самозахисту.
Одним із найбільших таборів для політв’язнів, у СРСР, був Горлаг (“Горный лагерь”), - особливий табір № 2, із центром у м. Норильськ, Красноярського краю. До весни 1953 року у Норильську було 35 табірних відділень, 14 табірних пунктів виправно-трудового табору, а також 6 табірних відділень «Горлагу». Кількість в’язнів в останньому становила близько 20 тис. осіб.
Після смерті Сталіна, 5 березня 1953 року, у в’язнів Горлагу з’явилася надія на пом’якшення надзвичайно жорстких умов утримання, амністію, але сподівання не виправдалися. Політв’язні під амністію не потрапляли, пом’якшення не сталося. Однією з передумов повстання також було прибуття до табору, наприкінці 1952 року, групи ув’язнених із Казахстану, які уже мали досвід табірних заворушень, і бунтували супроти знущань із боку охорони. Водночас ситуацію у таборі загострювала його адміністрація, представники якої стріляли в ув’язнених, а також усіляко знущалися над ними. Власне через означені провокації, розстріли беззахисних в’язнів, які відбулися 25-26 травня і спалахнуло означене повстання.
Початково повстання мало локальний характер, і виражалося у цілеспрямованій відмові ув’язнених від виконання примусових робіт, порушення вимог табірної охорони, з метою пом’якшення умов утримування, але поступово воно ставало усе масштабнішим, а вимоги набували політичного забарвлення. Представники влади усвідомивши його розмах намагалися вести переговори, і навіть іти на поступки, але вони були удаваним, і ні до чого не призвели. Натомість в’язні активно організовувалися. У кожній із п’яти повсталих зон був свій, відмінний від інших, характер протесту – голодування, відмова від роботи, бунт, збройне повстання, свій керівник і представницький комітет для переговорів із владою, але у комплексі вони творили одне велике повстання, яким керували українці, вихідці з ОУН-УПА. Найвідомішими керівниками означеного повстання були Євген Грицяк, Данило Шумук, Степан Семенюк (Драницький) тощо.
Радянське керівництво удаючи прагнення вирішити проблему мирним шляхом, стягувало сили для того, щоб вирішити її силовими методами. Кожну бунтівну зону угамовували окремо за певним сценарієм, поступово. Найдовше протрималася 3 каторжна чоловіча зона. У ній повстання припинили 4 серпня 1953 року, коли увели 7 автомашин з озброєними солдатами.
Згідно офіційної статистики за час повстання загинуло близько 150 в’язнів, і близько 200 було поранено. Натомість згідно підрахунків самих ув’язнених загиблих і поранених було близько 1 тис. Водночас після придушення повстання почалися репресії проти в’язнів, зокрема частину з них було переведено в інші місця тримання тощо.
Норильське повстання хоч і було наймасштабнішим та найтривалішим, в історії ГУЛАГу, але не було єдиним подібним. У липні - на початку серпня 1953 року тривало Воркутинське повстання, а у травні - червні 1954 року Кенгірське.
Попри придушення означеного повстання вимоги ув’язнених частково були виконані, зокрема ліквідована Особлива Нарада, розпочався перегляд справ політв’язнів, з метою амністії, зібрані для відправлення за кордон іноземці, вивезені інваліди тощо.
Норильське повстання підважило систему сталінських концтаборів, сприяло її руйнуванню та урешті ліквідації. Горлаг ліквідовано у 1954 році, шляхом злиття з іншим виправним табором, а ГУЛАГ у 1960.
