Станом на кінець квітня - початок травня 1919 року значна частина українських земель “контролювалася” більшовиками, входячи до складу УСРР, яка була проголошена на початку січня 1919 року, у Харкові.
Установлюючи та утверджуючи свою владу на українських землях, протягом цього часу, більшовики удавалися до традиційних методів воєнного комунізму, зокрема вилучали продрозкладку, яка на практиці означала неконтрольоване і не фіксоване вилучення продуктів у селян, насильно насаджували радгоспи і примусово вилучали майно, на потреби війська (коні, вози, інший сільськогосподарський реманент тощо). Водночас вони намагалися монополізувати владу та активно проводили карально-репресивні заходи, які зазвичай переростали у неконтрольований розбій, грабунок і насилля. У таких умовах напруженість на селі поступово, але невпинно зростала. Водночас означена політика викликала невдоволення селян-українців, які служили у більшовицькому війську. Таким чином, антибільшовицькі настрої наростали не тільки на селі, але й у Червоній армії, на українських землях. Означені причини заклали умови григор’євського повстання, яке вибухнуло 9 травня 1919 року, і також відоме як травнева військово-політична криза в УСРР.
“Першими ластівками”, які свідчили про назрівання майбутнього вибуху, були антиєврейські погроми у містах України, а також селянські заворушення і розлад у Червоній армії, у перших числах травня. Проте центральна влада жодним чином не реагувала на ці події, а продовжувала проводити традиційну карально-репресивну політику, яка спрямована на боротьбу зі симптомами, але не з хворобою.
У цих умовах 8 травня 1919 року, у Єлисаветграді, Никифор Григор’єв, командувач 6 дивізії Червоної армії, який на початку 1919 перейшов на бік більшовиків, проголосив Універсал «До народу України і бійців Червоної Армії», де закликав до загального повстання проти більшовицької диктатури в Україні та оголосив про цілі своєї боротьби.
Наступного дня війська отамана Григор’єва та союзних йому отаманів почали масштабні бойові дії супроти більшовиків; до повстанців, у ході виступу, приєднувалися червоноармійські підрозділи.
За короткий відтинок часу, з 9 травня до середини травня 1919 року повстанцям удалося оволодіти значними територіями центральної і південної України, зокрема було установлено контроль над таким великими містами як Єлисаветград, Катеринослав, Черкаси, Херсон, Миколаїв, Черкаси, Вінниця, Чигирин, Кременчук, Олександрія, Очаків тощо. На визволених територіях ліквідовувалася більшовицька влада та здійснювалися антиєврейські погроми, розправи з євреями. Означена хвиля антисемітизму була, значною мірою, обумовлена значною представленістю євреїв у більшовицьких органах влади, зокрема й у карально-репресивних.
Задля придушення григор’євського виступу більшовицьке командування створило три спеціальні групи військ (київська, харківська й одеська) із понад 30 тис. бійців. Командувачами було призначено Климента Ворошилова й Олександра Пархоменка. Військо мало інтернаціональний характер. Водночас у боротьбі проти повстанців брала участь певна кількість селянських загонів із Полтавщини і Харківщини тощо.
Також варто зауважити, що більшість партій лівої орієнтації (Українська комуністична партія (боротьбистів), Бунд, Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (борбистів), анархісти, російські меншовики тощо), а також махновці виступ отамана Григор’єва не підтримали.
Станом на 1 червня 1919 року повстанці витіснені з більшості захоплених територій. Наприкінці червня 1919 року загони Григор’єва на чолі з отаманом приєдналися до махновців, для подальшої боротьби, проти ворогів України, але уже 27 липня 1919 року отамана і більшість його штабу розстріляли махновці, через підозру у співпраці з денікінцями.
До основних причин поразки повстання варто віднести його стихійність, слабку зорганізованість, скоординованість, а також неузгодженість дій його керівництва (“синдром лебедя, рака і щуки”); відсутність послідовного політичного керівництва; нестійкість селянської армії, а також дефіцит офіцерів та боєприпасів.
Після придушення повстання, маховик репресій, під приводом боротьби з бандитизмом, розкручується з новою силою, водночас на селі продовжується реалізація політики воєнного комунізму. Проте більшовики більше не почуваються так упевнено в Україні. Партійне керівництво було до певної міри деморалізоване травневими подіями та зіткнулося зі значними труднощами, під час повторного формування своїх органів влади. Також відбувається “реформування”, реорганізація більшовицького війська в Україні, зокрема проведено масштабні чистки серед його командного складу тощо. Проте варто зазначити, що більшовики дещо скоригували свою політику щодо інших політичних сил.
Загалом григор’євське повстання не було окремим, ізольованим збройним виступом, заколотом. Його можна визначити як етап у розвитку селянського руху опору, що обумовлений загостренням соціально-політичної напруги на селі унаслідок здійснення політики “воєнного комунізму”. Будучи за характером загальнонародним повстанням проти більшовиків, провідною силою якого виступило селянство, він мав переломне значення для розвитку селянського повстанського руху 1919 року та призвів до важкої кризи і зміни військово-політичної ситуації у цілому.
Водночас варто зауважити, що травневі події в Україні значно виснажили “більшовицьку воєнну машину”, а тому, вона не змогла чинити належного опору Добровольчій армії Антона Денікіна, що у свою чергу спричинило відносно швидке захоплення нею українських територій. Це у свою чергу поховало плани більшовицького керівництва, щодо експорту революції, оскільки була утрачена можливість допомогти боротися за своє існування Угорській Радянській Республіці (УРС), у критичний для неї період становлення . Загалом УРС ліквідована на початку серпня 1919.
