вона
мешкає онде,
он в тому будинку, напевне.
на енному поверсі,
вічно який у хмаренні та тумані.
гуляючи зранку, чекаю -
коли ж вона випурхне знову
з тої бетонної клітки на волю.
та, ледь торкаючись хідника,
легкою ходою підійде,
сяде у свій лімузин за кермо
та зникне в потоці машин,
в перехресті доріг метушливого міста.
…чекаю…та не впевнений я
і даремні мої ті чекання.
…а дивно складається все у світах…
може, то так увігнувся часовий простір
під вагомою кількістю літ,
що прожиті?..
і минуле явило образ мені
незнаймознайомий,
реальний для того,
щоб стати наївом надій романтичної мрії?
…вона промайнула повз мене!…
граційно сідає у лімузин за кермо.
притискає на кучерях свій капелюх рукою
з яскравим манікюром на пальцях.
озирнулася раптом,
мені усміхнулась.
мить… - і зникає хмаринкою пилу,
серпанком.
…я мешкаю поряд неї,
навпроти,
через бурхливий та гомінкий автошлях.
наші вікна - одне одному в стріч.
мої - світлі, прозорі,
як очі відчинені навстіж у захваті.
її - загадкові, в тумані,
затемнені,
завжди у хмарах,
сумні.
…я не знаю її.
та вуста, її усміх та погляд чарівних очей -
як промінь, вітання
забутого…давнього.
здивований,
вражений зустріччю із красунею,
яка раптово з’являлась нізвідки,
сідала у свій лімузин за кермо
та швидко зникала в нікуди… -
йду,
спираюсь на костур,
важкою ходою іду крізь натовп по хіднику,
цупко вдивляюсь в жіночі обличчя -
а що як ізнову зустріну її?…
перемовимось словом?…
згадаємо разом минуле?.. -
та зітхаю лише,
бо надто вагоме роками воно,
минуле те все.
і дякую долі,
що не самітний у натовпі йду.
перед себе штовхаю візок
розтрощених мрій та надії
у безліч уламків
з позначкою -
“на спогад”………
