Дивні сни

1 частина

Попередження до частини:

Клуб танців чи то художньої гімнастики… Щойно закінчилися тренування, де готувалися до участі в конкурсі. В гардеробній галасно від кількості голосів, що там лунають. Невеличке приміщення, відведене для зберігання речей під час занять та перевдягання, зараз зайняте втомленою групою. По обидва боки від входу стіни підпираю шафки, навпроти яких тягнуться довгі лави створюючи ніби коридор до вікна навпроти входу. Справа біля вікна в кутку стоїть комод, а в притул до нього невеликий стіл. На комоді стоїть ялинка, здається це остання репетиція перед виступом у новорічній виставі.

За традицією я як завше закінчила переодягатися першою. Тому поки всі закінчують складати речі, вирішую дістати тортик, який спекла власноруч. Так співпало, що нам поставили тренування саме в мій день народження, тому чому б не пригостити всіх.

Зліва від мене є стіл, згадуваний раніше, ось на нього я і поставила коробочку з тортом. Та повернувшись глянути на дівчат і запросити їх скуштувати, краєм ока помічаю як вони стовпилися в іншій частині кімнати навколо ще однієї нашої одногрупниці. Точно(!), сьогодні не лише мій день народження. Вона також іменинниця, тому всі й стовпилися навколо неї вважаючи за обов’язок привітати це сонечко. Така красива картина всі її вітають, хто дарує подарунки, хто просто каже теплі слова та побажання, а вона дякуючи у відповідь посміхається та стискає в обіймах.

По приміщенню лунає радісний сміх, а в повітрі вітає святковий настрій. Споглядаючи такий прекрасний момент, я теж щиро посміхаюся розпростертій картині. Напевно тим, хто мене не знає, здасться така ситуація образливою. Але розкрию маленький секрет, мені ані трохи не сумно, через те, що навідміну від неї мене не привітають. Все ж серед них, нема моїх друзів, а пусті вітання з вічливості мені недовподоби. Тим паче день народження не настільки грандіозне свято аби про нього пам'ятали всі навколо.

Одногрупниці потроху починають розходитися залишаючи на останок свої вітання сонечку. Я, все ще посміхаючись, махаю їм до зустрічі та бажаю безпечного шляху додому. За вікном вже темно і починає сніжити. Видно вночі буде хуртовина, треба встигнути додому до її початку. Ну що ж, треба теж вже йти. Складаю останні речі в сумку на лаві, треба тортик теж забрати раз пригостити не вийшло…

Але піднявши погляд від сумки я помітила перед собою наше сонечко. Я гадала, що вона вже зібралась і пішла разом з іншими, адже сьогодні моя черга закривати приміщення.

Та вона стоїть навпроти ховаючи руки за спиною тепло посміхаючись мені. Та варто лиш повернутись до неї повністю, як вона з щирою радістю дістає з-за спини пакуночок зі словами “З Днем народження!”. В неї в руках невеличкий гарненько запакований подаруночок, а сама вона світиться щастям. Точно як мале сонечко. Вона і справді єдина чиїх вітань я чекала, тому я геть не здивована цьому ентузіазм в її очах. Нема в світі того, щоб могло трапитися аби вона забула про моє день народження.

Тихий сміх виривається з моїх вуст, коли я спостерігаю, як вона трохи по дитячому чекає з сяючими очима моєї реакції. Я бережно приймаю її подарунок. Я відкрию його пізніше, це я можу пообіцяти, бо мені самій дуже цікаво, що там. Але й у мене теж є подарунок для неї.

Діставши невеличку коробочку я обходжу лаву, яка стоїть між нами, і обіймаю її попутно вітаючи навзаєм. В її очах іскриться здивування, здається хтось не чекав, що й він не лишиться без подарунку. Та здивування швидко змінюється всеосяжним щастям. З яким вона розглядає подарунок у себе в руках. Вона ще раз налітає на мене з обіймами і обіцяє подивитися, що ж там одразу як прийде додому. Погляд падає на торт і я пропоную зробити перерву на святковий десерт.

Спілкуючись і сміючись час від часу, ми куштуємо торт, який так і не був схований назад до сумки.

Схоже він їй сподобався. Настільки, що вона не перестає хвалити мої кулінарні навички та питає чи можна забрати останній шматочок. Така мила і добра, вона й справді схожа на сонечко, яким її кличуть.

Видно я трохи зависла дивлячись в сторону тортика, бо вона окликає мене знову і я ніби крізь товщу вод вертаюсь в реальність.

Останній шматочок я хочу віднести другу, що живе в сусідньому домі, але обіцяю обов’язково спекти їй тістечка та принести на наступну репетицію. Вона тепло всміхається та налітає на мене з обіймами.

Далі за неспішними розмовами я допомагаю їй поскладати подарунки від інших дівчат. І останній раз вітаючи одна одну з днем народження, бажаю їй доброї дороги додому.

Вона пішла, а я ховаю шматочок торта в сумку і останній раз оглядаю приміщення. Вікно зачинено, ніхто нічого не забув…

Мій погляд привертає лялька, що сидить на столі попід ялинкою. Її там не було, коли я забирала коробочку з шматочком торту, це я точно можу сказати.

Невеличка лялька в вигляді маленької дитини, схожа на ті що кліпають очима з війками та кажуть “мама”. Вона сидить у біленькому сарафані з кружевом та рукавами ліхтариками, біля фальшивих подарунків під ялинкою, що покладені туди для антуражу. Взявши її до рук, аби розглянути ближче, погладивши по голові саджаю на місце.

Декілька хвилин проходять, коли я перевожу погляд з ляльки на вікно. Хуртовина сильнішає, треба йти. Посміхаючись я складаю пальці пістолетиком, ніби направляючи дуло справжнього пістолета на ляльку. Один рух руки імітуючи вистріл та слово, що розрізає тишу пустого приміщення: Бам!

Я вимикаю світло та залишаю приміщення. Звідкись я знаю лялька, що залишилась сидіти за моєю спиною на столі падає на бік, хоча я вже не можу бачити цього.

Клацнув замок. Занести ключі на вахту і можна йти додому…