Сонячного дня двоє чоловіків вирушили на машині в передмістя до будинку дівчини на ім'я Нен. Жодному з них не було більше двадцяти років. Один із них, Кеннет, був самовпевненим і добре вбраним, а його друзі вважали його дуже дотепним. Він володів і кермував автівкою. Інший, Гордон, був спокійнішим. Його одяг був таким же гарним, як і кеннетів, але носив він його менш упевнено. Він ніколи раніше не бував у домі цієї дівчини і нервував. На його колінах лежав оберемок дорогих квітів.
Кеннет зупинив машину перед бунгало з широким фасадом і погано доглянутим газоном. Чоловіки були на півдорозі до дверей, коли Кеннет зупинився й показав на собаку, який вигрівався в траві. Це був маленький білий міцний пес із тупою рожевою мордою і товстим хвостом. Він лежав, витягнувши лапи під прямим до тіла кутом, його очі міцно заплющилися, а рот розкрився в усмішці, крізь яку вивалився язик. Кеннет і Гордон розсміялися, і Гордон спитав:
— Що в ньому смішного?
Кеннет сказав:
— Він схожий на іграшкового песика, беркицьнутого на бік.
— Він спить?
— Не обманюйся. Він чує кожне наше слово.
Собака розплющив очі, чхнув і встав. Він підійшов до Гордона й усміхнувся йому, але вислизнув з-під руки, коли той нахилився, щоб погладити, побіг доріжкою й штовхнув носом вхідні двері. Вони виявилися відчиненими, і собака розчинився у темряві вітальні. Кеннет і Гордон стояли на сходах, тупцяючись на килимку й прочищаючи горла. Десь поблизу лунали звуки жіночих голосів і дзенькіт тарілок, іще звідкись долинали звуки радіо.
Кеннет крикнув:
— Агой!
І Нен вийшла з бічних дверей. Вона була приємою з лиця блондикою, і могла б виглядати повною, якби її талія, зап'ястя та щиколотки не були такими витонченими. На ній був фартух поверх синьої сукні, а в руці вона тримала вологу тарілку.
Кеннет жартівливо пояснив:
— Собака відкрив нам двері.
— Справді? Це було підло з його боку. Привіт, Гордоне, ой, які гарні квіти. Ти завжди добрий до мене. Залиши їх на підставці в коридорі, я поставлю у воду.
— Що за порода? — поцікавився Гордон.
— Я не певна, але коли ми були у відпустці в Арднамурчані, місцеві прийняли його за свиню.
Жіночий голос вигукнув:
— Нен! Торт!
— О, доведеться поквапитися, я маю прикрасити торт. Проведи Гордона до вітальні, Кеннет, інші ще не прийшли, тому вам доведеться розважати один одного. Налийте собі напоїв, якщо хочете. Вітальня була в задній частині будинку. Штори, шпалери та килими мінилися яскравими візерунками, які не гармоніювали між собою. Там було багато різних стільців, і білий собака розлігся у найзручнішому з них. Ще там був і великий, цілком добротний овальний стіл і рояль, на якому стояли дві пляшки сидру та кілька склянок.
— Бачу, ми все ж не будемо влаштовувати оргію, — сказав Гордон, наливаючи сидр у склянку.
— Ні, ні. Це буде невеличка мила сімейна вечірка, — докинув Кеннет, всівшись за піаніно й загравши.
Він грав погано, але впевнено, пробуючи найвідоміші фрагменти творів Бетховена та Шумана. Якщо йому особливо подобався якийсь фрагмент, він повторював його до тих пір, поки той не набридав; якщо уривок виходив надто нерозбірливим через надмірну кількість дисонансів, він програвав його до тих пір, поки той не зазвучить краще. Гордон стояв зі склянкою в руці, задивившись у вікно. Воно виходило на довгий вузький газон, який спускався між живоплотами до зарослих чагарників.
— Ти закохався у Нен? — запитав Кеннет, не припиняючи гри.
— Так. Хоча, мушу визнати, я не дуже добре її знаю, — відповів Гордон.
— Ммм. Вона для мене занадто матронна.
— Не думаю, що вона матронна.
— Що тобі в ній подобається?
— Багато чого. Мені подобається її спокій. Вона має дуже спокійний тип краси.
Кеннет припинив грати й тепер сидів із задумливим виглядом. З кухні чулися голоси та дзенькіт посуду, дзвонив телефон, і звідкись досі гучно долинало радіо. Кеннет сказав:
— Вона не спокійна, коли вдома. Я маю на увазі, що всі вони дуже приємні люди, доброзичливі та щирі, але ти побачиш, що всі жінки в цій родині — Нен, її мати, бабуся та тітка — всі говорять занадто голосно й одночасно. У цьому домі ніколи не буває тихо. Або гучно грає радіо, або грамофон, або і те, й інше. Я вже був тут на кількох вечірках. Гостей ніколи не приходило багато, але у мене завжди було відчуття, що в інших кімнатах будинку йдуть інші вечірки, про які я не знаю. Ти хочеш одружитися з Нен?
— Авжеж. Я ж сказав тобі, що люблю її.
Кеннет засміявся і загойдатися з боку в бік на табуреті біля рояля, від чого той зарипів. Він сказав:
— Не зрозумій мене неправильно — у будинку немає нічого непорядного. Ніхто не п'є нічого міцнішого за сидр. Батько та брати Нен настільки тихі, що соціально не існують. Ти бачиш їх тільки під час їжі і то не завжди. Насправді, я не впевнений, скільки у неї братів, або наскільки велика ця родина. Чого ти посміхаєшся?
— Хотів би я вміти говорити, як ти, — сказав Гордон. — Ти не сказав мені нічого несподіваного про родину Нен, але змусив її здаватися вкрай зловісною.
Кеннет невпевнено награвав мелодію “Жайворонка в чистому повітрі”.
— У будь-якому випадку, — вів він, — у тебе не буде шансу опинитися наодинці з нею, чого ти й бажаєш найбільше, гадаю.
Увійшла Нен і сказала:
— Гібсон і Клер будуть тут за півгодини… ем… хочете випити чаю в саду? День якраз для цього гожий. Мамі ця ідея не дуже подобається.
— Я думаю, це хороша ідея, — відповів Кеннет.
— О, добре. Можливо, ви допоможете нам накрити на стіл?
Гордон і Кеннет відкрутили ніжки від столу, винесли його частини на задній газон і зібрали знову, потім розставили навколо нього стільці та допомогли накрити стіл. Поки вони це робили, мати Нен, маленька жвава жіночка, весь час підбігала і вигукувала непотрібні вказівки:
— Поставте торт по центру, Гордоне! Ні, ближче до середини. Чи тре вам було ставити стіл так далеко від дому? Ви створили собі багато непотрібної роботи. Ну, добре, погода гарна. Де мій собака? Де мій собака? Ага, ось він під столом! Виходь, ти, дурню! Ні, не дражни його, Кеннете! Ти тільки виведеш його з себе.
Прийшли Гібсон і Клер. Гібсон був коротенький, кремезний чоловік, чиє підборіддя завжди виглядало темним. На перший погляд він справляв враження сильного й мовчазного, бо через астму рухався повільно й розважливо. Хоча й не старший за Гордона чи Кеннета, він уже втрачав волосся. Щойно він укомфортлювався в компанії, то починав говорити з експертною впевненістю про книги, мистецтво, політику та будь-які інші теми, не повʼязані з безпосереднім досвідом. Клер, його дівчина, мала близько 6 футів зросту й була красивою у той свідомий цнотливий спосіб. Її голос був високий, чистий і ясний, і розмови вона слухала з великими широко розкритими очима і блискучими, трохи розтуленими устами. Її улюбленим жартом було вишуковувати непристойність у звичайних висловлюваннях і повідомляти про це усім коротким вигуком і хихиканням. Кеннет дав їм прізвиська Інтелект і Дух. Він говорив, що між ними не було нічого тваринного.
Чаювання було приємним. Серед присутніх — лише Нен, її четверо гостей і собака. Мати Нен часто вибігала зі свіжим чайником або тарілкою їжі. Сонце яскраво світило, легкий вітерець не давав повітрю занадто нагрітися, а Кеннет розважав компанію, розводячись про пса.
— Є в ньому щось геральдичне, — просторікував він. — Легко уявити його зі ще одною головою замість хвоста. Подивіться, він розворушився! Він хоче сісти на стілець! О, сподіваюся, що він не вибере мій.
Собака оббіг стіл широким колом, тепер він наближався до Кеннета, махаючи хвостом і усміхаючись. Кеннет схопив тарілку з безе і заліз з нею під стіл.
— Ну хоча б це йому не дістанеться! — вигукнув він тремтячим голосом. Інші розсміялися, залишаючи стільці та їжу, й повсідалися на траві. Тільки Гордон не відчував того приємного стану сп'яніння, який огортає від щастя в компанії. Кеннет із цукорницею в руці повзав галявиною на колінах, а коли підповз до ромашки, доброзичливо поглянув на неї й кинув у квітку дрібку цукру. Гібсон підповз і собі, додавши крапель з молочника. Клер сиділа з собакою на колінах і вдавала, що ріже його ножем і виделкою. Насправді вона ніжно гладила і лоскотала йому живіт краєм ножа і бурмотіла у дитячій манері:
— Чи буду я жорстокою і з'їм тебе, песику? Ні, ні, ні, песику, ти занадто солодкий песичок, щоб тебе їсти.
Нен дістала з кишені фартуха спиці та вовну і почала потихеньку вʼязати, усміхаючись сама до себе. Гордон лежав поруч, удаючи, що засмагає. Він непокоївся. Він дійсно не надто добре знав Нен. Він бачився з нею лише на гостинах у друзів і зовсім небагато з нею розмовляв. Він здивувався її запрошенню. Нен не знала його настільки ж добре, як тих кількох інших запрошених. Він припускав, що вона здогадувалася про його почуття і давала йому шанс краще пізнати її, проте з моменту його прибуття жінка не приділила йому жодної виняткової уваги. Зараз вона спокійно сиділа і в'язала, іноді кидаючи погляди на Клер, усміхаючись з легкою іронією; проте він вірив, що бачив у її манерах приховане знання про нього, котрий лежав осторонь і бажав її.
“Ох і сука”, — думав він, — “вона знає, що я на гачку. Вона думає, що може ранити мене, поки їй не набридне. Що ж, вона помиляється”.
Він піднявся, підійшов до столу й почав складати тарілки одна на одну.
— Занесу це всередину, — сказав він.
— О, не переймайся, — сказала Нен, ліниво всміхаючись.
— Хтось же має їх віднести, — суворо відказав Гордон.
Він зробив кілька заходів, щоб перенести столове начиння на кухню. Усередині було прохолодно і тьмяно. Батько Нен та троє її мовчазних братів їли за кухонним столом. Вони кивнули йому. Матері ніде не було видно, але він чув її голос серед кількох інших пронизливих жіночих голосів з якоїсь іншої кімнати. Гордон приніс останні прибори і поставив їх на сушарку біля раковини, і незграбно завмер, спостерігаючи за чотирма їдцями. Це були великі чоловіки з непорушними, грубо виліпленими обличчями. Окрім кількох глибоко врізаних в обличчя батька зморшок, він був дуже схожий на своїх синів. Він сказав до Гордона:
— Теплий вечір.
— Так. Мені більше подобається у приміщенні.
— Ви хотіли б поглянули на бібліотеку?
— Ем, так, дякую, так, хотів би.
Батько підвівся і повів Гордона через вітальню і короткий коридор, відчинив двері і відступив, щоб пропустити Гордона. Біля кожної стіни стояли старі книжкові шафи зі скляними дверцятами. Між книжковими шафами висіли в рамах фотографії з автографами Д. Н. Лоуренса, Гавелока Елліса, Г. Ґ. Веллса та Бернарда Шоу. Біля низького столика розташувалося шкіряне крісло і кругла банка з написом “Edinburgh rock”.
— У вас багато книг, — зауважив Гордон.
— Родичі моєї дружини були затятими читцями, — відповів батько Нен. — Можу я вас залишити?
— Ох, так, так.
Батько вийшов. Гордон узяв з полиці випадкову книгу, сів і невимушено загортав сторінки. Це була історія морської інженерії. Бібліотека розташована з протилежного боку вітальні, але вікно також виходило у сад, й іноді Гордон чув випадкові вигуки, сміх або гавкіт тих, хто перебував на газоні. Він суворо заговорив до себе: “Я даю їй шанс. Якщо вона хоче бути зі мною, вона може прийти до мене. Насправді, якщо вонапорядна та ввічлива, то незабаром їй доведеться пошукати мене”. Він уявив, що вона скаже і що він їй відповість. Іноді він втішався льодяником із круглої банки.
Раптом двері різко прочинилися, клацнувши, і він побачив, що до нього йде не Нен, а собака. Він зупинився навпроти й вишкірився йому в обличчя.
— Що тобі треба? — роздратовано кинув Гордон.
Собака заметляв хвостом. Гордон кинув йому льодяник, собака розкрив пащу й акуратно спіймав його, а потім вийшов у двері. Гордон підвівся, захряснув двері і знову сів. Трохи згодом двері знову відчинилися, і знову увійшов собака.
— Ти, звірюко! — вигукнув Гордон. — Ось, на смаколик, більше не дам.
Він спровадив собаку за двері, ретельно зачинив їх, повернув ключа у замку, а тоді повернувся до крісла з книгою. За деякий час він усвідомив, що Нен не зможе ввійти, якщо двері замкнуто. Він підвів неспокійні очі. Двері були відчинені, а собака стояв перед ним, усміхаючись, як здалося враженому Гордонові, із тріумфальним задоволенням. Якусь мить Гордон був занадто здивований, щоб рухатися. Він помітив, що тварина усміхалася, тримаючи рот закритим, чого він ніколи раніше не помічав за собаками. Гордон підняв книгу, ніби збирався її кинути.
— Гррр, забирайся! — закричав він.
Собака хутенько розвернувся і затрюхикав геть. Після ретельних роздумів Гордон дійшов висновку, що якийсь жартівник, напевно, відкрив двері ззовні: це було саме в стилі безглуздих жартів, які так любив Кеннет. Він прислухався і почув із саду голос Кеннета та гавкіт собаки. Він вирішив залишити двері відчиненими.
Згодом стало надто темно для читання, і він відклав книжку. Звуки в саду дещо змінилися. Більше не було безперервних сміху та вигуків. Залягла довга тиша, яку час від часу переривали швидке тупотіння ніг і важке дихання переслідуваного, а потім Гордон почув чи то зойк, чи то скрик, який зовсім не здавався веселим. Гордон підійшов до вікна. Нен ніде не було видно. Кеннет, Гібсон і Клер тулилися один до одного на столі без скатертини — Клер на колінах, Кеннет і Гібсон наполовину стоячи. Білий собака кружляв навколо столу серед перевернутих стільців. Його активність і розміри, здається, збільшувалися разом з темрявою. Він мерехтів як простирадло в сутінках, його гострі як голки білі ікла виблискували у мовчазній дузі щелеп, заввишки він був розміром з маленького лева. Гібсон здавався дивно заклопотаним, вишукуючи в кишенях предмети і кидаючи їх у чагарники на іншому кінці саду. Білий собака розганявся, стрибав, ловив речі у повітрі, а потім повертався і залишав їх під столом. Це виглядало як гра і, можливо, починалося як гра, але, очевидно, Гібсон продовжував її, намагаючись відвадити собаку якомога далі. Гордон раптом виявив, що Нен стоїть поруч із ним і дивиться, закривши рота руками.
Схоже, у Гібсона закінчилися речі, якими можна було б кидатися. Гордон побачив, як він запекло сперечався з Кеннетом, вимагаючи (імовірно) його ручку. Кеннет лише хитав головою. Він явно не був аж такий наляканий, як Гібсон чи Клер, але ледь помітна ніякова усмішка на його обличчі свідчила про те, що його бентежила якась жахлива можливість. Гібсон приклав руку до рота, дістав звідти щось, а потім, здається, спробував домовитися з Кеннетом, який нарешті знизав плечима і взяв це з виразом відрази, бо то були зубні протези. Кеннет виструнчився і, з зусиллям балансуючи, пожбурив предмет у чагарники. Кидок вийшов вдалим. Білий собака миттєво кинувся за протезом й одночасно троє зістрибнули зі столу і побігли в бік дому: Кеннет праворуч, Гібсон і Клер — ліворуч. Собака різко розвернувся і кинувся ліворуч. Він наздогнав Клер і вхопився за край її сукні. Вона спіткнулася і впала. Гібсон і Кеннет зникли з поля зору, і в різних частинах будинку грюкнуло двоє дверей. Клер лежала на газоні із заплющеними очима, піднявши коліна майже до підборіддя, а руки, складені разом, затиснувши між стегнами. Собака стояв над нею, щасливо усміхаючись, а тоді зімкнув щелепи на одязі навколо її талії і, тягнучи її, попрямував у чагарники.
Гордон поглянув на Нен. Та сховала обличчя в руках. Він обійняв її за талію, вона притиснула обличчя до його грудей і попросила приглушеним голосом:
— Забери мене з собою.
— Ти впевнена щодо того, що сказала?
— Забери мене звідси, Гордоне.
— А як щодо Клер?
Нен мстиво розреготалася.
— Клер не та, кого треба шкодувати.
— Так, але той собака!
Нен заволала:
— Ти хочеш бути зі мною чи ні?
Вони йшли темним коридором, коли двері кухні відчинилися, з них визирнула мати Нен, і швидко зачинила їх. У саду вони зустріли Кеннета і Гібсона, обоє були відверто засоромлені та пригнічені.
Кеннет сказав:
— Привіт. Ми саме збиралися шукати вас.
Гордон відповів:
— Нен йде додому зі мною.
— О, добре.
Якусь мить вони постояли в тиші, не дивлячись один на одного, а тоді Гібсон зважився:
— Гадаю, я краще зачекаю на Клер.
Відсутність зубів робила його голос старечим. Нен вигукнула:
— Вона більше не хоче бути з тобою! Вона більше тебе не хоче! — і знову розплакалася.
— Я все ж зачекаю, — пробурмотів Гібсон. Він повернувся до них спиною. — Як довго, думаєте, вона там буде? — спитав він. Ніхто не відповів.
Поїздка назад до міста минула в тиші. Гордон сидів з Нен на задньому сидінні, обіймаючи за талію, а її сумне обличчя притискалося до його плеча. Він почувався напрочуд безтурботним і щасливим. Якось Кеннет зронив: “Дивний вечір”. Він, здавалося, був майже готовий обговорити те, що сталося, але ніхто його не підтримав. Він висадив Гордона і Нен біля входу в гордонів гуртожиток. Вони піднялися сходами на останній поверх, Гордон відкрив двері, і вони проминули маленький передпокій, що вів у дуже захаращену кімнату. Гордон заговорив:
— Я посплю тут на дивані. Спальня за тими дверима.
Нен сіла на диван, сумно посміхнулася і сказала:
— Отже ми не спатимемо разом.
— Поки ні. Я занадто сильно хочу тебе, щоб полягатися на випадковість.
— Ти вважаєш це випадковістю?
— Можливо. Якщо це не так, я подбаю про отримання ліцензії на одруження. Тобі вже є вісімнадцять?
— Так.
— Це добре. Ем… не проти, одружитися, Нен?
Нен підвелася, обійняла його і притулилася до нього мокрою від сліз щокою. Вона засміялася і сказала:
— Ти дуже консервативний.
— Нікуди дітися від закону, — сказав Гордон, потершись своїм лобом об її.
— Нікуди дітися від імпульсів, — шепнула Нан.
— Ми спробуємо поєднати і те, й інше, — пообіцяв Гордон.
Відчуття її тіла збуджувалойого, тому він відсторонився і почав стелитися на дивані.
— Якщо ти готова, завтра я отримаю ліцензію.
Він тільки-но влаштувався на дивані, коли Нен підійшла до дверей спальні і сказала:
— Гордон, пообіцяй, що не питатимеш про нього.
— Про кого?
— Ти ж не міг забути про нього.
— Про собаку? Так, я забув про собаку. Добре, не питатиму… Ти впевнена, що з Клер нічого серйозного не сталося?
— Запитай її, коли побачиш наступного разу! — прокричала Нен і грюкнула дверима спальні.
Наступного дня Гордон придбав ліцензію на шлюб, обручку та призначив дату весілля за два тижні. Наступні два тижні були одними з найщасливіших у його житті. Вдень він працював інженером-конструктором. Коли він повертався з роботи, Нен вже чекала його у чистій і охайній квартирі з готовою смачною їжею. Після вечері вони могли піти на прогулянку, в кіно чи до друзів, потім зайнятися досить незграбним сексом, адже Гордон був недостатньо досвідчений і отримував справжнє задоволення, лише тримаючи інтимні стосунки в чітко визначених межах. Він не дуже переймався спогадами про білого собаку. Він пишався своєю раціональністю, а зацікавленість загадками вважав ірраціональною. Він завше відмовлявся обговорювати такі речі, як сни, привиди, літаючі тарілки та релігія.
— Неважливо правда це все чи ні, — казав він. — Це все не має значення, бо не стосується правил, за якими ми повинні жити. Загадкові речі трапляються лише коли люди намагаються зрозуміти щось, що не має значення. Я знаю, — говорив він, — це не має значення. Хіба я повинен перейматися чому усе склалося, як склалося? Я знаю як вже є, і цього досить. Ці настанови дозволили йому відкинути спогади про білого собаку як незначні, тим паче, коли він дізнався, що з Клер, схоже, не сталося нічого поганого. Вона розійшлася з Гібсоном і тепер часто проводила час із Кеннетом.
Якось Нен сказала:
— Хіба завтра не день перед весіллям?
— Так. А що?
— Чоловік і жінка не мають бачити один одного в ніч перед їхнім весіллям.
— Я не знав цього.
— А я думала, ти консервативний.
— Я знаю як має бути по закону. Звичаї мене не турбують.
— Що ж, жінки переймаються звичаями більше, ніж законами.
— Це означає, що ти хочеш, аби я провів завтрашню ніч у готелі?
— Це було б правильно, Гордоне.
— Ти не була такою правильною в ніч, коли я привів тебе сюди.
Нен тихо відказала:
— Це несправедливо — нагадувати мені про ту ніч.
— Пробач, — погодився Гордон. — Ні, це несправедливо. Я поїду в готель.
Наступного вечора він забронював номер у готелі, а потім, оскільки була лише десята, пішов до кафе, у якому міг би зустріти знайомих. Клер і Кеннет сиділи за столом з худорлявим молодим чоловіком, якого Гордон не знав. Клер посміхнулася йому й поманила. Вона позбулася своєї колишньої штучної соромʼязливості і виглядала доросло та привабливо. Коли Гордон наближався, Кеннет встав, схопив Гордонa за руку і міцно та з надмірним захопленням потиснув її, примовляючи:
— Гордоне! Гордон! Ти повинен познайомитися з містером МакАйвером. (Клер і я вже йдемо). Містере МакАйвер, це той чоловік, про якого я вам розповідав, єдина людина у Шотландії, яка може вам допомогти. Добраніч! Добраніч! Ми з Клер не будемо вам заважати. Вам є що обговорити.
Він кинувся геть, тягнучи за собою Клер і регочучи. Гордон і незнайомець зніяковіло перезирнулися.
— Не хочете сісти? — спитав містер МакАйвер з увічливим північно-американським акцентом.
Гордон сів і запитав:
— Ви зі штатів, містере МакАйвер?
— Ні, з Канади. Я подорожую Європою на стипендію, що покриває витрати на дослідження. Я збираю матеріали для моєї дисертації про білого собаку. Ваш друг сказав, що ви є експертом у цій темі.
Гордон різко перебив:
— Що вам сказав Кеннет про цього собаку?
— Нічого. Але він сказав, що ви можете розповісти мені багато.
— Вас розіграли.
— Мені шкода це чути.
Гордон встав, збираючись піти, знову сів, завагався і нарешті промовив:
— Що це за білий пес?
МакАйвер відповів так, ніби взяв вступне слово до лекції:
— Нам добре відомі згадки про білого пса в “Метаморфозах” Овідія, незакінченій “Казці кухаря” Чосера, пікаресках баскського поета Хосе Момпоу та в шотландських Прикордонних Баладах. Тим не менш, білий пес є найбільш знехтуваним з європейських архетипів, і саме тому, можливо, одним з найважливіших. Я можу пояснити це забуття, лише припустивши, що попередні дослідники чинили підсвідомий опір фольклору, опір спричинений тим фактом, що білий пес є західноєвропейським еквівалентом міфу про Едіпа.
— Це все просто слова, — заявив Гордон. — Що робить цей собака?
— Ну, зазвичай він асоціюється з фригідними жінками. Іноді припускають, що вони холодні тому, що з народження були призначені любові до цього собаки…
— Призначені ким?
У деяких романтичних легендах це робить священник під час хрещення, зі згоди батьків дівчини або без неї. Частіше за все фригідність є наслідком вибору самої дівчини. У безлюдній місцині дівчина зустрічає стару жінку, яка дає їй різні подарунки, крім того, на який дівчина дуже сподівається. Ціна подарунка — це згода вийти заміж за сина старої жінки. Якщо дівчина приймає подарунок (зазвичай це річ, що не має особливої цінності), вона залишається фригідною, поки білий собака не заволодіє нею. Стара жінка — мати собаки. У цих версіях легенди собака вважається злим духом.
— Як він може бути не злим?
— На Сицилії собака вважається благом для холодних або безплідних жінок. Якщо пса вдається спонукати лягти з такою жінкою і вона віддасться йому, то стане здатною до нормального плідного статевого контакту й чоловіком. До цього завжди додається певна умова: собака має бути, певною мірою, чоловіком жінки. Навіть якщо вона одружиться з людиною, собака має право вимагати її, коли захоче.
— О боже.
— У цьому немає нічого жахливого, — відказав МакАйвер. — В одному з романів Хосе Момпоу герой зустрічає ватажка розбійників, чия дружина також одружена з собакою. Собака і ватажок дружать, собака приймає статус домашньої тварини, спить біля вогню, вилизує тарілки начисто і все таке, хоча водночас є і духовним чоловіком кількох дівчат в окрузі. Завдяки його заступництву над будинком, у цій, на перший погляд, підпорядкованій ролі, він приносить розбійникові удачу. Його присутність не зчиняє ніякого невдоволення, хоча іноді він і спить з доньками розбійника. Кохання з собакою робить жінку більш привабливою для звичайних чоловіків, розумієте? І собака ніколи не ревнує. Коли одна з його жінок виходить заміж, він просто спить з нею достатньо часто, аби потверджувати своє право на неї.
— Як часто?
— Раз на рік. Він спить з нею в ніч перед весіллям і кожного наступного року цієї ж ночі. До речі, як ви почуваєтеся? Виглядаєте жахливо.
Гордон вийшов на вулицю, переповнений жахом і сумнівами, не здатний ясно мислити.
— Щоб порівнювати себе з собакою! Щоб мірятися з собакою! О, Боже, Нен не зробила б цього! Нен не така лиха!
Він усвідомив, що бурмотів ці слова, якнайшвидше біжучи додому. Він зупинився, поглянув на годинник, змусив себе йти повільніше. Він повернувся додому близько опівночі, зайшов у задній двір і зазирнув у вікно спальні. Там було темно. Він обережно піднявся нагору і зупинився перед вхідними дверима. Двері виглядали, як зазвичай, тож він відчув, ніби нічого поганого за ними не може бути; Гордон міг би повернутися в готель, але поки він розмірковував про це, його рука вже непомітно вставляла ключ у замок. Він нечутно зайшов у вітальню, повагався перед дверима спальні, а потім швидко їх відчинив. Він почув як задихнулася й скрикнула Нен:
— Гордон!
— Так, — підтвердив він.
— Не вмикай світло!
Він увімкнув світло. Нен сиділа в ліжку, налякано витріщаючись, її руки у захисному жесті притиснуті до купи між ногами, накритої ковдрами. Гордон наблизився, схопив край ковдри і потягнув.
— Відпусти! — наказав він.
Нен дивилася на нього, її обличчя було біле від жаху, вона прошепотіла:
— Іди геть!
Він ударив її по обличчю, і вона впала назад на подушки; чоловік смикнув ковдру, і білий пес вискочив з-під простирадла і затанцював на них, усміхаючись. Гордон спробував схопити звіра за горло. Пес легко вивернувся з-під його руки, а потім вкусив її. Гордон відчув, як маленькі ікла впиваються між кісточками пальців, і раптом його огорнув крижаний холод. Він сів на краєчок ліжка і поглянув на онімілу укушену руку, затиснуту між усміхненими щелепами собаки: рожеві маленькі очі, здавалося, підморгували йому. Заревівши, він схопив звіра за задню лапу вільною рукою, підскочив і уперіщив його всім тілом об стіну. Нен закричала. Він відчув, як голова собаки розтрощилася від удару, замахнувся і ще двічі вдарив об стіну, кожного разу залишаючи червону криваву пляму, а потім кинув тіло в куток і знову сів на край ліжка, дивлячись на свою покусану руку. Гострі маленькі зуби, здається, не зачепили, ані вен, ані артерій, адже єдиним слідом на шкірі була V-подібна лінія від сірих проколів. Він витріщався на тушу з розчавленою головешкою. Йому слабо вірилося, що він убив його. Чи можливо вбити таке створіння? Йому було погано, але він зіпʼявся на ноги і підійшов до тіла. Пес дійсно був мертвим. Гордон відчинив вікно, схопив собаку за хвоста і викинув його на задній двір, а потім підійшов до ліжка, на якому лежала Нен, дивлячись на нього з жахом. Він почав роздягатися, наскільки це дозволяла оніміла права рука.
— Отже, моя люба, — пробурмотів він, — ти віддаєш перевагу звичаям.
Вона скрикнула:
— Ти не мав повертатися сьогодні! Ми всі були б щасливі, якби ти не повернувся сьогодні ввечері! — сказала вона.
— Саме так, — відповів Гордон, лягаючи до неї в ліжко.
— Не чіпай мене!
— О, я чіпатиму тебе, — запевнив він.
На світанку Гордон прокинувся, почуваючись надзвичайно щасливим. Руки Нен обвивалися навколо нього, але він відчував себе вільнішим, ніж будь-коли. З радісним вигуком він вискочив з теплого гнізда, створеного її тілом, і стрибнув на ковдру. Нен ліниво відкрила очі і поцілувала його в морду. Він глянув на неї з бешкетницьким презирством, а потім стрибнув на підлогу і вибіг з будинку — двері відчинялися від легкого дотику його носа. Він побіг вниз сходами на освітлену сонцем вулицю, його рот залишався розкритим в усмішці чистої радості. Він більше ніколи не буде зв'язаний нудними законами.
примітки:
6 футів — 182,88 см
edinburgh rock — шотландські льодяники
шотландські прикордонні балади (scottish border ballads) — збірка народних пісень і віршів, що виникли в прикордонних районах шотландії та англії. sbb стартерпак: кохання, зрада, битви та героїчні подвиги. невичерпне джерело інфи про розборки між англійцями і шотландцями.
пікареска (крутійський роман) — літ. жанр, виник у іспанії XVI століття. характерна риса наявність головного героя-пікаро (від іспанського "pícaro" — шахрай, авантюрист), такого собі соціального аутсайдера або й просто ніщєброда. сюжет зазвичай розгортається як серія епізодів чи пригод, що відображають сатиричну або критичну картину суспільства. герой пікарески часто вдається до хитрощів і обману, щоб вижити в жорстокому світі, постійно нагадує, що він капітан джек спарров.
