До вашої уваги переклад з російської авторського тексту, а також транслітерація народної мови з ярижки, викладених у статті “Народні колискові пісні” з Харківського збірника, 2-го випуску 1888-го року.
Примітка редакції Збірника
Автор цієї статті — не спеціаліст, а любитель народної поезії. Друкуючи її, редакція тим віддає данину поваги тій щирій любові автора до народу, котра проглядається у кожному слові. Автор являє собою повчальний приклад людини, яка закінчила університет, але не тільки не розірвала зв’язки з народом, а не побоялась улітку мужицькою землеробською працею заробляти кошти на проходження взимку університетського курсу.
Вступне слово про селянські норов і недолю
Ця галузь народної поезії в нас цілковито ігнорована, між тим вона має безсумнівний інтерес і значення у тому відношенні, що є дотичною до найбільш інтимного боку селянського життя, а те є важливим тому, що селянин, особливо малорос, лишень у колі своєї сім’ї і близьких людей, у своєму інтимному житті, постає таким і тим, що він являє собою у дійсності; тут він є самим собою — селянином. Коли хто бажає вивчити і зрозуміти селянську душу і життя взагалі, той мусить спостерігати її в інтимних стосунках і її проявах; хто незнайомий із цим боком народного життя — той не знає і селянина. Колискова поезія, коли можна так висловитись, саме тому становить інтерес, що характеризує ставлення народу до такого важливого явища (у житті взагалі), як дитя.
Культурні люди, спостерігаючи поводження селян із дітьми, здебільша доходять висновку, що ті не люблять дітей, і що кожен селянин більше дорожить своїм конем, аніж дитиною; що через пропажу коня той побиватиметься більше, ніж через смерть дитини. Уповні справедлива оцінка згаданого явища можлива лише тоді, коли людина, яка його спостерігає, поставить себе в ті ж умови, у яких те побутує. Багато що в народі, разюче для нас, було би нам більш зрозумілим і не таким жахливим, якби ми знали народ ближче і глибше, а не по самих книжках. Якби хто-небудь із здивованих культурних людей хоч на короткий час спробував, що зветься, влізти в мужицьку шкуру, тоді легко б впевнився, що слід іще дивуватися, наскільки мало грубий селянин за тої неможливої обставини життя й господарювання, у котру він поставлений невблаганною силою наявних економічних відносин: невігластво, “темнота”, з року в рік і день при дні недоїдання та недосипання, а в додаток каторжний труд (у повному розумінні слова — це не перебільшення: хто бачив, той знає це), — труд через силу, донезмоги виснажний для організму, який доводить нервову систему до вищого ступеня напруги і здебільшого не дає моральної втіхи, — ось неодмінний атрибут селянського життя, ось ті умови, у котрих доводиться жити і робити селянинові; те, завдяки чому він такий надзвичайно нервозний, і чому кожне на позір дріб’язкове явище викликає зовсім невідповідні за своєю силою рефлекси; тяжкі економічні умови, які, на жаль, щорік гіршають (на що вже звернула увагу статистика, а з нею земство й уряд), відгукуються вкрай несприятливо і в народній психології і дають у результаті часом вельми потворні прояви тої.
Цей розлад мужицької душі, якщо можна так висловитись, супутній або, точніше, викликаний розладом народного господарства, врешті відгукується в усьому, з чим тільки доводиться стикатися селянинові, — не міг він, розлад, сам собою не позначитись і на сімейних стосунках селянина, куди привнесено розладом чи точніше непривабними умовами чимало роздратування, почасту мимовільного і часом у грубих формах, навіть стосовно до дітей; але виводити з того нелюбов селянина до них щонайменше легковажно; часом, щоправда, можна спостерігати (позірне) байдуже ставлення селянина до смерті дитини, але те не значить, що він не страждає: йому просто ніколи страждати й побиватись, адже завтра може голодувати решта дітей, якщо він зараз полишить усе й не візьметься за роботу. Притім народне життя якось невблаганно так складається, що доводиться по волі-неволі миритися з усіляким горем і навчитись обмежуватися лишень простим його констатуванням: померла дитина, а значить так треба, “на те Божа воля — руки не підкладеш!” “Живому треба думати про живе” — ось звична філософія селян за всякого нещастя; філософія, вироблена віковою звичкою зносити й миритися по неволі з усілякими негараздами, що навчила його, селянина, лишень констатувати своє нещастя. За пропажі в селянина коня іноді можна почути “коли дитина помре, за дев’ять місяців інша буде, а ось коня доки ще зберешся знову купити”. Ця на позір цинічна і навіть жахлива фраза тільки на позір така, якщо ми серйозніше вдумаємося в неї і в мужицьке життя. Якщо й кажуть так селяни, то це зовсім не значить, що вони не люблять дітей. Від коня залежать, на ньому побудоване все життя і добробут цілої сім’ї, а за його гибелі вся сім’я мусить посилено працювати і надриватися почасту непосильним трудом, притім іноді тривалий час: аж кілька років, щоби знову зібратись на хазяйство й обзавестися скотиною, без котрої “як без рук”, як кажуть селяни. У даному випадку застосовні слова, котрі часто можна почути в селянському житті: “не я говорю — горе моє”. І звісно, не будь цього всеосяжного гнітючого “горя”, селянин, само собою розуміється, не сказав би того. І врешті, у саму силу умов народного життя селянська дитина має бути (та воно так і є) більш любленою і цінованою як людина у своїй сім’ї, ніж дитина в культурному середовищі: з кожним роком, з кожним днем віку селянської дитини зростає поступово і користь від неї сім’ї; між тим у культурній сім’ї (я не кажу, звісно, про винятки) період зростання дітей є періодом усіляких охань та ахань татусів і матусь; діти і тут часто є зайвим тягарем, клопотом, який привносить розбрат і розлад у сімейне життя, доводячи батьків часом до вищого ступеню роздратування, невдоволення собою.
Про зібрані пісні
Що народ любить і цінує дітей — доводить те, що він створив і присвятив їм цілу окрему поезію, не кажучи вже про те, наприклад, як любовно завжди народ ставився до “сиріток”, оспіваних у багатьох піснях.
Мені випадком удалось записати колискові пісні, співані в одному сільці Сумського повіту Харківської губернії. Само собою розуміється, що я далекий від думки, що то були всі пісні такого роду, які побутують у народі, — їх безсумнівно є ще багато, — але хочу поділитися з читачами і тою дещицею, що маю; чим багатий, тим і радий: можливо, хто-небудь доповнить тим свої записи, або надто хто-небудь забажає поділитися зі мною тим, що сам має (через редакцію), — у всякому разі небезінтересно буде всякому подивитись ті пісеньки, під звуки котрих засинають і виростають мільйони нашого простого люду.
Колискова народна пісня доволі вдало пристосована до дитячого віку й розуміння; сюжетом їй слугують, звісно, речі, здатні зацікавити дитину, і тому, наприклад, Киця, нерозлучний друг дітей, відіграє важливу роль у багатьох піснях, — на ній вони побудовані, — причім, звісно, у кожній пісеньці варіюються дії, думки й слова Киці.
“Киця”, “Котик”, “Гулі”, “Шпак” та інші герої пісень слугують, так би мовити, зав’язкою для них і під їхнім прикриттям часто трактуються і критикуються різні явища довколишнього життя, — зазвичай ці герої мусять послужити яку-небудь службу малюкові, над котрим співають пісню, або оберігати його спокій тощо.
Пісні про Кицю-Котика
Ось пісні, де дійовою особою є Киця-Котик.
№1
Ой, кицю, кицю,
Не ходи по водицю,
Упадеш у криницю.
Пішла киця по воду
Та й упала у воду.
Кричить киця, репетує, —
Ніхто кицю не рятує.
Пішов коток рятувать
Та за вушко витягать.
Та й піймав кицю за вухо,
Та й витяг на сухо.
“Отут, кицю, обсушись,
Отут, кицю, обтрусись,
Та й будь весела,
Та й поїдем до села,
Де горілка дешева.
Виорем нивку,
Посієм материнку.
Невродила материнка,
Та вродив лопушок, —
Та пошиєм кожушок,
Та з киці знімем,
Та (Платончика) вкриєм,
Щоб тепленько було спать.
№2
Ой-ну, люлі-люлі,
Ой-ну, коту-котусю,
Займи нашу телусю,
Та пожени на пашу,
На панську толоку,
Там травиці по бока,
Там травиця і вода,
Там дівчина молода
Сидить біля віконця:
Що виведе нитку,
То пошиє свитку,
Що виведе півтора,
То пошиє рукава.
№3
Ой-ну, кіт-воркіт
На віконце скік, —
А з віконця на тинок,
А з тиночка у садок,
Та нарвемо ягідок,
Та напечем паляниць,
Та нагодуєм молодиць,
Ой, ви, молодиці,
Їжте паляниці.
А попові дочки
Їжте ягідочки.
№4
Ой, люлі-люлі,
Ой, баю-баю,
Ой-ну, коту — коту наш,
Чи ти вмієш “Отче наш”,
А я вмію лучче вас,
Бо я в попа ночував,
“Отче наш” переймав.
№5
Ой, люлі-люлі,
Ой-ну, кицю муруга,
Ходи до нас і друга,
До нашої хати
Колихати дитяти;
А у нас хата тепленька,
Дитина маленька
І спаточки раденька.
№6
Ой, люлі-люлі,
Ой, котику сірий,
Та вимети сіни.
А ти, кішко, вимий ложки —
Погуляєш трошки.
№7
Ой, люлі-люлі,
Котикові дулі,
А (Платончику) колачі,
Щоб спав і вдень, і вночі.
Уночі на печі, а вранці на лавці,
А вдень у колисці.
№8
Ой, люлі, котина,
Засни мала дитина,
Ой, ти спи, рости,
У Бога щастя проси.
А Бог тобі щастя дасть,
І здоров’я дасть,
І добрую годину
Для малої дитини
У ручки і ніжки
І в головку трішки.
Пошли йому, Боже, сон,
Щоб головка не боліла,
А серденько не щемило,
Щоб дитя спало,
Спало, не плакало,
Росло, не боліло,
І спати хотіло.
Про пісню №6
Допіру наведена пісня якось особливо гарна, і вона різко вирізняється за своїм змістом: у ній стільки любові, ласки, ніжної чарівності й заразом життєвої правди, що щось краще в цьому роді пісень важко й уявити, — вона цілком відповідає чи, точніше, випливає зі складу народного життя; ця простенька невигадлива пісенька, без перебільшення можна сказати, представляє собою цілу філософію селянського життя. Побажання, виказані в цій пісні, якнайбільше підходять тому суворому життю, котре чекає на селянського малюка попереду.
І справді, чого бажає селянка-мати, коли заколисує свою дитину під звуки цієї пісні? Передусім, розуміється, вона бажає їй “щастя” взагалі, котре таке манливе для всіх смертних. Затим вона більш усього бажає їй “здоров’я” і “добру годину” і притім, що особливо характерно, “у ручки і ніжки, і в головку трішки”. Фізичне здоров’я — це таке благо, котре, безумовно, дороге кожному, але в селянському середовищі воно має особливе значення: в той час, коли інтелігентна людина і за поганого здоров’я здатна заробити собі на кусень хлібу й у всякому разі переб’ється хоч якось, селянин, утративши здоров’я, втрачає все: без фізичного здоров’я він — нуль у хазяйстві й унаслідок у сільському житті, побудованому виключно на фізичній праці; коли він серйозно захворів, а винайняти когось замість себе немає за що, або немає нікого більше в сім’ї, тоді господарство розорюється: “без хазяїна товар плаче” — каже народ, — опускається потроху й сам селянин, і сім’я доходить до злиднів, до голоду; одужує господар — і все поступово знову повертається до колишнього стану. Фізичне здоров’я — це головна умова, основа, без котрої немислиме селянське життя, тримане на самих лише мозолях “ручок” і “ніжок” його представників. У тих останніх уся суть, саме тому їм у пісні відведене перше місце й більше значення, аніж “головці”, для котрої потрібно лише “трішки”. Оскільки селянин, день у день та з ранку до ночі завалений тяжкою фізичною роботою, не має ані часу, ані можливості займатися розумовою працею, котра потребує спокою і можлива тільки за деякої матеріальної забезпеченості, яка уможливлює дозвілля, взагалі за умов, котрих немає в селянина, та про які він поки й думати не може за теперішніх економічних негараздів, котрі панують у народному господарстві, а надто за теперішнього стану справи народної освіти. Врешті мати бажає дитині, щоби в неї “головка не боліла”, а “серденько не щемило”. Вона по собі знає, як багато в житті дістається серцю і скільки є обставин, що змушують те “щемити”. Знаючи з досвіду всю непривабність життя, котре чекає її малюка, вона так ніжно бажає, щоби хоч тепер, у невинному безтурботному дитячому віці, його сердце було спокійним і “не щемило” — встигне ще настраждатись уволю.
“Щоб росло, не боліло” — бажає мати на завершення, — це бажання, звісно, природне й зрозуміле для кожної матері; дитячий вік взагалі небезпечний, оскільки слабкий, незміцнілий організм у цей час погано витримує боротьбу з несприятливими умовами життя, а в селянському житті цей вік іще більше небезпечний, аніж деінде: погане харчування (як-от соска з чорного хліба), відсутність належного одягу, погана, а часом просто жахлива гігієнічна обстановка, відсутність належного нагляду, особливо влітку в робочу пору, коли батьки по волі-неволі мусять лишати дітей комусь чужому чи навіть просто напризволяще, невігластво батьків, — все це ставить селянську дитину відразу в невигідні умови і створює для неї на кожному кроці безліч небезпек, — результатом чого є жахлива смертність серед селянських дітей у віці від 1 до 5 років, у чому нескладно переконатись, узявши відомості про померлих у будь-якому сільському приході; якщо попри всі негаразди дитина витримає і благополучно переживе вказаний період, тоді можна бути впевненим, що вона зміцніє ще більше і буде довго жити, коли не трапиться з нею чогось екстраординарного. Притім при хворобі в селі всякий відчуває себе цілковито безпорадним і беззахисним за наявного стану організації нашої народної медицини [прим. пер.: тут йдеться про заклади охорони здоров’я загального користування]; становище селянського населення під час епідемічних хвороб іще більш тяжке, а часом просто безнадійне, що відомо кожному, хто спостерігав у селі, припустимо, хоча б епідемію дифтериту, який щорічно вбиває багато тисяч дітлахів.
Решта пісень
Перейдемо до решти пісень.
Пісня про Котика №9
Ось остання пісенька з “Котиком”, у котрій йому доводиться тепер і постраждати трохи від одної нехорошої і недоброї дівчинки.
№9
Ой, люлі-люлі,
Одна була хустина,
Та й ту вкрала дівчина,
На кукли подрала,
Дівчат подразнила,
Кукли в печі попалила
І котику головку набила.
Пісня про голубів
Затим голуб, який завжди був символом любові. Народ завжди оточує його якоюсь особливою ніжністю, оспівує в піснях, і додавання до чийого-небудь імені “голуб” або “голубка” свідчить про найвищий ступінь прихильності й любові до людини.
Колискові пісні, у котрі вкладено народом стільки любові й ласки, звісно, не могли не згадувати про голуба, і ось на сцені з’являються “гулі”.
№10
Ой, люлі-люлі,
Прилетіли гулі
Та й сіли на люлю,
А ви гулі не гудіть,
Та по хаті не ходіть
(Платончика) не збудіть, —
У нас хата маленька
І дитина маленька,
Вона спаточки раденька.
Пісня про шпака
А ось мати хоче заколисати дитину розповіддю про дрозда [прим. пер.: насправді шпака] в червоних чоботах.
№11
Ой, летів шпак
Через мак
Та й сів на воротях.
У червоних чоботях;
Треба з його чоботи зняти
Та (Платонові) дати,
Щоб пішов він гуляти,
Калину ламати,
На доріжку складати,
А з доріжки на візок,
А з візочка на торжок.
Антиклерикальна пісня
У наступній пісні з домішкою притаманного малоросам гумору описано звичний для села випадок.
№12
Ой, люлі-люлі,
Воріточки рип-рип,
А (Платончик) спить.
Воріточки впали,
Телят полякали,
Телята ревнули,
Собаки брехнули;
А люди почули
Та попу сказали,
А піп упав з полу,
Вибив собі ногу,
А попадя з груби
Та вибила груди,
А дяк з печі
Вибив собі плечі,
А дячиха з хижки,
Погубила книжки.
Пісня про Кирилка
Звичайна дитяча пісенька.
№13
Ой, люлі-люлі,
Ой, баю-баю,
Ой, люлі-люлічки,
Шовкові вірвечки,
Мальовані бильця,
Срібні колокільця.
Ходім до Кирильця,
Що Кирилко поробляє,
Черевики починяє
Та писемця пише,
(Платончика) колише.
Ой, люлі-люлі.
Історичні пісні
А ось, нарешті, дві пісеньки, у котрих відображені історичні традиції й спогади малоросів про козаків, татар тощо; таким чином, іще лежачи у колисці, дитина чує у вустах матері відгомін історії свого краю.
№14
Ой, люлі-люлі,
Біжить коник,
Трава дрижить,
Під коником
Козак лежить,
І поцюканий і порубаний;
Вези мене, коню,
Попід слободою,
Калиновим мостом
До дівчини просто.
А в дівчини Гапки
Смолянії лавки.
Як сів — прикипів
І вечерять не схотів;
Од сонечка погорів,
Од вітречка почорнів.
№15
Ой, люлі,
Ой, на горі лобода,
Там ходила удова,
Хороша й молода,
А за нею татари,
Гидкі, бридкі, погані.
Хочуть вдову зарубать,
Собі мале дитя взять.
Добігає до двора.
Батько каже: “Не моя” —
Лиха година моя!
Ось усе, що маю в розпорядженні на цю мить, і чим хотів поділитися з читачем; — усе це, звісно, дуже невигадливе, хоча часом і дуже миле, хай не осудить читач, — “чим багатий, тим і радий”.
Добродій Н. Л-ий [прим. пер: Або М?].
