До появи нової "Загубленої людини”

Однієї ночі 2016-ого. Маріуполь. П’ятнадцятирічний я прямую додому після чергової зустрічі нашого юнацького алкогольного клубу. Розипваючи останню пляшку портвейну (все-таки культурно-показовий напій) я починаю начитувати двом товарищам міні-лекцію про поняття свободи у розумінні Жан-Поля Сартра, французького інтелектуала 20-ого століття. Показуючи свою зверхність, типово починаю з фрази "Ви не розуміете…"

Вони так і не змогли, чи то через те що мене зненацько знудило, чи то через нависшу екзистанційну нудьгу від того грузу відповідальності, яке несе за собою слово «свобода»...

Вступ до екзистенціальної думки.

Реалії після 24 лютого 2022 року поставили нас у нове становище: реальності невизначенності та втрати контролю, реальності невлаштованості людини. Ми опинились на порозі нової межової ситуації, коли людина повинна зрозуміти яким чином і куди їй рушити далі. Пройшло два роки, а ми досі стоїмо на порозі, сповненого викликів та перетворень, де кожен із нас змушений заново відшукати свій шлях. В цьому хаосі, філософія екзистенціалізму пропонує відповіді на питання, які вирішують долю людини в новій реальності.

Екзистенційна думка має довгу історію, яка починається ще до 20-го століття. Початково, вона була тісно пов'язана з теософією та релігійними вченнями, де теоретики, такі як християнські мислителі, прагнули пояснити людське існування через призму духовності. Фундамент для цього руху було закладено ще датським філософом Сюреном Кьеркегором, який, будучи християнським мислителем, зробив значний внесок у формування екзистенційних ідей. Його роботи поклали підвалини для подальшого розвитку екзистенціалізму, звертаючи увагу на індивідуальний досвід та особистісне розуміння світу. Пізніше, з приходом двох світових війн, змінилася не лише політична та соціальна арена світу, але й орієнтація екзистенційного мислення.

У 20-му столітті ця філософія прийняла два основних напрямки, які сформували французьку та німецьку школи екзистенціалізму. Ці школи демонстрували різні підходи та інтерпретації. Французька школа, представлена такими мислителями як Жан-Поль Сартр і Альбер Камю, схилялася до атеїстичного погляду, де людське існування розглядалося через призму вільного вибору, відповідальності та абсурдності буття, не обмеженого релігійними доктринами. Ці мислителі акцентували на тому, що людина сама формує сенс свого життя через дії, рішення та ставлення до власної свободи.

З іншого боку, німецька школа, з такими філософами як Мартін Гайдеггер та Карл Ясперс, хоча й не завжди прямо пов'язана з релігійними поглядами, пропонувала глибше занурення в питання буття та його сутності. Гайдеггер, зокрема, розглядав екзистенцію через концепції буття-для-смерті та автентичності, підкреслюючи значення буття у світі, що постійно змінюється.

Крім цих двох шкіл, екзистенціалізм також розділився на християнські та атеїстичні групи, кожна з яких пропонувала своє бачення ролі віри у людському існуванні. Християнські екзистенціалісти, такі як Габріель Марсель, виходили з позиції, що віра є фундаментальною для розуміння людського досвіду і може служити як засіб досягнення більш глибокого знання себе та світу.

У цілому, екзистенційна думка 20-го століття відкриває різні перспективи на розуміння людської природи та існування. Чи це роздуми про свободу вибору, осмислення абсурдності життя, чи поглиблене занурення в буття та його сутність, екзистенціалізм пропонує багатогранний погляд на складність людського досвіду. Він змушує задуматися про фундаментальні питання існування, відносин між людиною та світом, а також про вибір, який стоїть перед кожним індивідом у прагненні надати своєму життю сенс і значення. Таким чином, екзистенціалізм не тільки відображає історичні та культурні контексти свого часу, але й залишається актуальним і сьогодні, надаючи інструменти для осмислення сучасних викликів та пошуку власного місця в світі.

Видатні філософи-екзістенціалісти: Жан-Поль Сартр, Мартін Гайдеггер, Габрієль Марсель, Мигель де Унамуно, Карл Ясперс, Бердяев, Шестов, Сімона де Бовуар, Віктор Франкл, Энцо Панчі

Видатні письменники-екзистенціалісти: Альбер Камю, Уільям Голдінг, Федір Достоєвський, Франц Кафка.

Головною тезою екзистенційної філософії є фраза Жан-Поля Сартра – "Існування передує сутності". Свобода а не напередвизначеність. Ідеалістичний детерменізм стверджує, що коваль, який виплавляє метал, кожного разу користується трафаретом для того, щоб створити меч. Відповідно, сплав заліза не може перетворитися на щось інше, коли він заливається у форму меча. Але екзистенціалізм не влаштовує така парадігма життя, а тому він вимушено вступає в диспут. «Бога нема – усе дозволено», кожна людина владна стати не залізом у трафареті, а дійсним ковалем. Ковалем лише свого життя. В цьому її головна цінність і її головний розпач. Вона не приречена бути тим якої її будує суспільство та обставини, але вона приречена на постійний вибір того, чим саме вона хоче бути. Друга світова війна неминуче переорієнтувала велику кількість світових інтелектуалів на питання людської розчарованості, її вимущеної свободи та вибору того як буде побудован концепт нової людини. Паралелі зараз вкрай очевидні, ось чому питання стає більш актуальним.

Українська спадщина особливим чином відповідає на питання пошуку екзистенціальної теми в доробках своїх митців. Яскравіше усіх з проблематикою "нудьгуючої свободи" впорались письменик 20-го століття - Віктор Домантович та філософ-публіцист - Микола Шлемкевич. Народившись в один й той самий рік 1894- ого, після Другої світової війни мігрували до Німеччини, де у своїх працях підиймали теми інтелактуального емігрантсва. Розробляючи образ нової української людини прорубливали нову стежку для української думки.

Українській “Альбер Камю”

— Наші поважні історики кажуть про даність народу в історії, про рух історії, а я хотів би спитати вас, чи не слід говорити про не-рух народу поза історією?..

уривок з книги “Без Ґрунту”

Як і більшість континентальних філософів 20-ого століття Віктор Петров (псевдонім Домонтович) передавав свої ідеї переважно через художні тексти. Його академічний досвід присвячений етногенезу слов'ян побудував сталі філософські позицїї щодо заперечення універсальності людського життя. Домонтович є одним із яскравих прикладів екзистенційної думки в українській літературі. Назва його роману "Без Ґрунту" безперечно натякає на деякі роздуми щодо ролі “людини-втраченої” в новому середовищі.

Написаний у 1920-ті роки, твір “Без Ґрунту” відображає глибокий психологічний аналіз і занурення в інтимний світ головного героя, відображаючи ключові екзистенційні теми, такі як відчуженість, пошук сенсу життя, вільний вибір та відповідальність. У центрі сюжету роману "Без Ґрунту" - історія головного героя, Ростислава Михайловича, який відправляється у службове відрядження до свого рідного міста який переживає особисту кризу і духовний розпад. Через його внутрішні переживання, автор досліджує відчуття втрати корінних орієнтирів у житті, що стало актуальним у період після Першої світової війни та революційних змін у Європі. Домонтович використовує свій твір для того, щоб показати, як екзистенційні кризи впливають на індивіда, змушуючи його переосмислювати своє місце у світі та цінності, якими він керується.

Особливість "Без грунту" полягає у тому, як Домонтович вибудовує портрет героя, який постійно бореться із власними сумнівами та страхами, аналізуючи своє життя та стосунки з іншими людьми. Через цей внутрішній монолог відкривається універсальність екзистенційного досвіду. Тема втрати особистого коріння, відчуження та пошуку власного "я" у світі, що здається хаотичним та непередбачуваним, резонує з основними ідеями екзистенціалізму а тим паче резонує з сьогоденням. Домонтович використовує свій твір, щоб дослідити, як людина може знайти власний шлях у світі, де традиційні моральні та соціальні структури втрачають своє значення. Важливим аспектом роману є також підняття питань вільного вибору та особистої відповідальності -“Я задихався. Я знемагав. Я пірнав в провалля. Я був знищений. Але все це було лише ілюзія. Реальністю був маленький прямокутник брунатного картону, квиток на потяг, що лежав в кишені жилетки.”

Герой стикається з необхідністю робити вибір, який впливає не тільки на його власне життя, але й на долі інших людей. Це підкреслює екзистенційну ідею про те, що кожна людина є творцем власної долі. Домантович і його роман “Без Грунту” це відчайдушний прояв розгубленності інтеллектуала. Це український Альбер Камю.

Емігрантський розпач Миколи Шлемкевича

“Ходимо сумними стежками, і в наших пізнаннях стаємо також своєрідною спільнотою болю…з просвітлення того болю пізнанням - може зародитися нова громада духа. Чи не є це достойна ціль сердучної туги й мисленних мандрівок?” - М.Шлемкевич

Микола Шлемкевич є українським філософом-емігрантом, який зробив значний внесок у розвиток української екзистенційної думки. Навідміну від Домонтовича, Шлемкевич більш прагматичний митець й товорив виключно філософську публіцистику. Він відомий своєю працею "Загублена українська людина", в якій досліджує переживання дійсності українською людиною, особливо в контексті екзистенційного існування після Другої світової війни. Його робота зосереджена на аналізі впливу історичних подій, таких як війни та політичні зміни, на українську ідентичність, світогляд, а також на внутрішній світ індивіда, їх переживання відчуженості, самотності та пошуку сенсу в житті.

У своїй книзі "Загублена українська людина" він досліджує основні типи переживання дійсності українцями у новітній добі, зокрема зосереджуючись на екзистенційному існуванні українців після Другої світової війни, включаючи як тих, хто емігрував, так і тих, хто залишився під радянським владарюванням​​.

Феномен масових душевних зламів, який досліджує Микола Шлемкевич у своїй роботі, є особливо значущим у контексті екзистенціалізму. Він зосереджується на вивченні переживань "межових ситуацій", які є важливими для розуміння екзистенційного досвіду. "Межові ситуації" — це моменти в існуванні людини або спільноти, коли звичайний хід життя руйнується, змушуючи людину зіткнутися з глибокими внутрішніми дилемами та виборами.

Ці ситуації виникають під час радикальних зрушень у спільнотах, таких як війни, політичні революції, соціальні та економічні кризи. Вони викликають глибокі емоційні відгуки, які можуть включати страх, відчай, втрату, ізоляцію, а також відчуття невизначеності та втрати контролю над власним життям. Шлемкевич розглядає, як такі "межові ситуації" впливають на душевний стан людини. Вони можуть призвести до "душевних зламів", коли старі цінності, переконання та ідентичності втрачають своє значення, а люди відчувають глибоку кризу сенсу та мети. Ці моменти вимагають від людини глибокого самоаналізу та переосмислення своєї ролі та місця у світі. Особливість масових "душевних зламів", які аналізує Шлемкевич, полягає у тому, що вони не обмежуються однією особою, а стають колективним досвідом. Це означає, що цілі спільноти або суспільства можуть переживати подібні кризові стани, але відчувати їх поодиноко.

Пан Шлемкевич також вказує на те, що такі кризові стани не завжди призводять до негативних наслідків. Вони можуть стати каталізатором для змін, нових починань та відродження, оскільки змушують людей шукати нові способи виживання та адаптації до змінених умов існування. Однак, безумовно, це вимагає великої внутрішньої сили та мужності, щоб впоратися з викликами, які ставлять перед людиною "межові ситуації".

У цьому контексті, Шлемкевич піднімає питання про те, як українська людина може віднайти свій шлях у світі, що стрімко змінюється. Це включає в себе не тільки пошук нових моральних та естетичних орієнтирів, але й розуміння свого особистого місця та ролі у більш широкому історичному контексті. Стан відчуженості та самотності, на який звертає увагу Шлемкевич, є значущим аспектом у розумінні впливу стану суспільств на індивіда. У суспільствах, які керуються коллективними ідеями, індивідуальність часто підавляється, а люди перетворюються на безликі частини великого натовпу. Ця відчуженість виникає через систематичне підавлення особистої свободи та вираження. Індивідуальність, яка є ключовою для особистісного розвитку та самореалізації, пригнічується на користь ідей “на часі”. У результаті людина втрачає зв'язок зі своєю внутрішньою сутністю та потребами.

У сучасному суспільстві стан відчуженості та самотності є однією з найбільших проблем, якій має протистояти індивід у суспільстві. Коли світоглядні орієнтири, які раніше вважалися незаперечними та стабільними, були поставлені під сумнів, занепад моралі та криза ідентичності розвернули нову українську людину на пошуки граального шляху екзистенціалізму.

ВИСНОВОК

Екзистенціальна філософія, яка зародилася у відповідь на кризові моменти в історії, змушує осмислювати глибокі питання буття, особистої ідентичності та моральних виборів. В українському контексті ця філософська традиція набуває особливого звучання через історичні події, що охоплюють боротьбу за незалежність, періоди військових конфліктів та політичних репресій.

Межові ситуації, такі як війни, революції, громадянські конфлікти, стають каталізаторами для глибокого самопізнання та переосмислення історичної ролі та культурної ідентичності. У цих умовах світова культура виявила неймовірну стійкість та здатність до відродження, часто виражаючи екзистенційні пошуки через літературу, мистецтво та філософію.

Це також стає помітним у творчості українських письменників і мислителів, які використовують свої роботи для висвітлення внутрішніх конфліктів, емоційних переживань та духовних пошуків, пов'язаних з екзистенційними кризами. Таким чином, межові ситуації не тільки викликають кризи, але й стають фундаментом для розвитку глибоких філософських думок та ідей, які формують унікальний характер нової “загубленної людини”.

Що почитати?

В.Домонтович - "Без Ґрунту",

М. Шлемкевич - "Загублена українська людина", "Сутність Філософії"

Ж-П Сартр “Екзистенціалізм — це гуманізм”