Історія написана після відвідання виставки загиблого воїна та фотографа Максима Бурди.
Писати історії завжди важко. Бідний писака той, хто відчуває поклик до оповіді, але не знає навіть, яке перо взяти та які слова покласти в основу. Ніби й багато можна розповісти, а мову відібрало. І стоїш, як німий стендапер, перед своєю авдиторією. Перебираєш з ноги на ногу, а їм най би дай волю потравити з тебе і того нещасного жарту, адже твоя публіка – таргани в голові.
Я ніколи не займалася професійно мистецтвом слова. У колі своїх друзів, звісно, зазнала слави впертої базарної баби, яка мала, на диво, цікаве мислення, але не більше. Кишенькова письменниця, яка на се лише й здатна, що тішити думками невибагливу групу.
“Але імхо: чисто з якоїсь… довіри чи фіг знає шо, я читати не буду. Я взагалі читати не люблю. І те, що ти моя подруга, не дуже ролі грає в тому, що мені заходять твої нариси” – якось відписав мені друг у телеграмі, після мого самокритичного двохгодинного голосового повідомлення.
Я тоді віджартувалася, що якщо і стану відомою, то лише після своєї смерті, як більшість відомих простолюду митців. Це був всього лише недбало кинутий до біса заїзжений жарт, який, натомість, сплинув у пам’яти, коли я дивилася на куплені листівки з фотографіями “небесного фотографа” – Максима Бурди. Загиблого фотографа.
Світлини я побачила ще за декілька годин до виставки. Тоді я лише пройшлася по ним поглядом, щоб зрозуміти загальну картину та, як то зазвичай буває, швидким кроком помандрувала до авдиторії. Не те щоб мені не було цікаво, просто студентське життя трохи… виснажливе. Ти не встигаєш нормально поспати, не говорячи вже про те, щоб насолодитися чимось довкола. Тому, як би то прикро не було, я навчилася ловити лише загальну атмосферу, щоб дурацької концентрації вистачило бодай на ще одне домашнє завдання.
Але навіть тоді мою увагу привернули декілька фото, які я клятвенно пообіцяла собі задокументувати для соціальних мереж та додати хоча б пару правильних слів про важливість мистецтва в цілому. Це те, що в сучасному світі називається “гілті плежер”. Я в ніякому разі не хочу знецінити важливість культури для формування свідомої особистости, скоріше знецінюю важливість саме моїх слів, які перегляне можливо людей двадцять, а прочитає й того менше. Кожного разу, беручи до рук телефон, виписую цілі полотна, від яких пафосом віє за кілометри. Ніби то не я пишу, а офіційне посадове лице. Потім ще сижу вдома, тривожно переглядаю вподобання та думаю: “Хтось та точно прочитав, комусь це точно й помогло”. Хоча єдина користь від цих дописів – це втішання мого самолюбного его.
Моя занудність продовжилася вже на самій виставці. Ми з подругою купили листівки з фотороботами та дотошно обговорювали їх, як почесні диванні критики.
“Так-так, на цій фотографії неймовірне світло, воно так круто підкреслює обриси воїнів, а червоний колір додає їх силуетам мужности. А ще червоний колір асоціюється з кров’ю, що теж є досить символічним. А цю фотографію бачиш? “Зруйновані шляхи”. Як гарно підібрана назва. На фото ми бачимо один суцільний ґрунт і єдине, що вказує хоч якийсь напрямок – це сліди від військових машин. І се є хороша композиція, а тут є сенс, близький мені…”, – і там, і сям.
Розпиналася, як пава, словами, бо я ж теж фотографиня, я теж на цьому знаюся! Оце моє місце сили, де я хоч трохи зможу вирізнитися з натовпу та мати свої декілька зіркових хвилин головної героїні підліткового серіалу.
Але нашу розмову перервав незнайомий голос:
– Вам, бачу, сподобались фотографії?
Поруч стояла молода дівчина. Ми її не одразу помітили, вона нічим не відрізнялася від нашого студентського натовпу, окрім, напевно, однієї деталі: виглядала вона дуже змученою. Ніби не спала з місяці три та весь цей час тягала тяжелезні мішки, незважаючи на свою тендітну статуру. Її ледь помітно погойдувало зі сторони в сторону, а голос трохи тремтів при розмові.
Спочатку, ми не зрозуміли причину такого звернення. Вона якось надто раптово вклинилася в наш діалог та абсолютно змінила його атмосферну.
– Так, дуже сподобались. – дещо нерішуче відповіла я, що на мене було геть не схоже. Ще дві пари тому я гучно вололала та лаялася, вперто відстоюючи свою правоту, а тут змогла вимовити всього три слова й то, докладаючи зусилля.
– Рада це чути. Мені дуже приємно та цінно, що вам сподобались ці світлини. Їх зробив мій хлопець. Тому мені дуже приємно.
Після цих слів вона просто мовчки пішла.
Я отямилась, коли знову тримала листівки в руках, але вже проходила офіційна частина урочистостей. До того – все в тумані. Ніби і ходила, ніби й говорила, але все це здалося таким мізерним, що мій мозок навіть не доклав зусиль аби те запам’ятати.
Натовп навколо уважно вслухався у кожне слово, сказане оповідачкою – тою самою дівчиною. Я ж всім виглядом намагалася відповідати загальній атмосфері, але за відчуттями й надалі була білою вороною, правда, тепер у негативному значенні.
Я йшла на виставку абсолютно незнайомої людини, у якої було геть інше життя, інший досвід, але… зараз ця картина розламалася на друзки. Я чула голос, який він чув пару місяців тому; бачу пейзажі, які він спостерігав наживо. Той спершу чужий світ поглинав мене все дужче.
– Виставка названа “Небесний фотограф”, тому що я вірю, що він спостірегає за нами з неба та радий, що ми втілили ідею всього його життя.
“Стану відомою, лише після смерті”, – пронеслося у моїй голові разом з мурашками по тілу. Ціною цих слів стало не лише життя воїна, а й всіх тих людей, що ледь тримались свідомости, виголошуючи теплі слова. Десь неподалік на крик зірвалася дитина.
