Існують книги, які читаються на одному диханні не через свою життєрадісність та легкість, а через те, що відлунюють тими спогадами, які ятрять і нас самих. Так і «Драбина» Євгенії Кузнєцової видається родинною комедією, за завісою якої ховається людина, яка намагається осягнути власну провину, безпорадність та місце у вирі повномасштабної війни. Його біль, змішаний із вічним соромом, не відпускає навіть на безпечній іспанський відстані, а думки про фронт виникають при кожній зустрічі з сім’єю.
Євгенія Кузнєцова - письменниця, перекладачка з англійської, іспанської та німецької мов, дослідниця медіа та комунікацій. Це людина, для якої культурна та мовна ідентичність є принципом існування, а не просто темою для існування. У доробку авторки художні романи "Спитайте Мієчку", "Вівці цілі", нонфікшн про мовну реальність в СРСР "Мова-меч. Як говорила Радянська імперія" та артбук про українські кулінарні звички "Готуємо в журбі".
Після гучного дебюту роману «Спитайте Мієчку» очікування читачів були, мʼяко кажучи, чималими. Кузнєцова обрала шлях занурення в біль, зі свого особливого берега: географічно далекого від України, але емоційно намертво прив’язаного до неї. Герої «Драбини» опиняються в Іспанії, де авторка свого часу жила під час навчання в аспірантурі, і це знання місця, знання того, як відчувається чужа земля під ногами, коли своя горить, надає роману тієї тілесної достовірності, яку неможливо вигадати.
«Драбина», роман про перші місяці повномасштабного вторгнення, побачені очима Толіка: українця, що живе в Іспанії, тільки-но здійснив мрію й купив власний будинок, мріяв облаштувати його по-холостяцьки стильно, і раптом опинився під одним дахом із мамою, сестрою, її подругою Поліною, дядьком Анатолієм Степановичем, Григорівною, двома котами й собакою.
Жанрова природа роману, і в цьому є певна художня сміливість авторки, балансує між сімейною комедією, психологічною прозою та воєнним свідченням, і ця рівновага ніколи не порушується грубо. Кузнєцова визнає, що не здатна писати повністю серйозно, без жодного жарту: гумор у неї органічний та строкатий, як спосіб сприйняття реальності через іронію долі кожного мешканця дому.
Серцевина роману - не хроніка подій війни чи сімейні перипетії, а внутрішня війна головного персонажа із самим собою. У Толіку борються два «Я»: карʼєристське, з усіма планами облаштування щойно купленого дому в Іспанії та співчутливе, прикуте до подій на Батьківщині, присоромлене «Я», яке так рвучко відстоює думку повернення додому і важливості служби. Авторка зізнається, що часто ставить себе на місце чоловіків в Україні і замислюється: як би поводилась вона та які би дії обирала. За словами Кузнєцової, у ній теж живе почуття провини, бо є й жінки, що воюють. Тому в її книжках і присутні її власні роздуми про ступінь боягузництва, нерішучості і глибоке співчуття людям, які змушені щодня ухвалювати для себе те саме рішення, навіть маючи офіційні підстави не йти служити. Толік і є характерним представником такого парсонажу: він знає, що боїться, щоночі веде внутрішній монолог про правильність вибору жити деніде, щиро визнає, що він не вартий тих, хто обирає службу, і такі миті яскраво відгукуються кожному свідку війни.
Таким чином, «Драбина» однаково боляче резонуватиме і з тими, хто виїхав, і з тими, хто залишився - бо питання, яке ставить Толік, не має правильної відповіді ні там, ні тут.
«Всі персонажі реальні, тому що стереотипні», - каже авторка і в цьому проглядається її стратегія. Григорівна з помідорами у дворі, мама і заборони пити каву після дев’ятої, Анатолій Степанович із вудками й порадами щодо залицяння, усі вони одразу впізнавані, бо давно вже живуть у колективній пам’яті кожного, хто хоч раз проводив вихідні у рідних. Авторці не потрібно казати «він любить дітей», достатньо показати сцену, де герой з ними взаємодіє, і саме так вибудовується та спорідненість та камерність роману.
Окремої уваги заслуговує мова роману: жива, з суржиком, природня у своїй нелітературності, яка наближає персонажів до реальності, а не пародіює їх, і це рідкісне вміння, адже зображення суржику часто перетворюється на перенасичену карикатуру.
Натомість лінія сестри Толіка Ірусі та її подруги Поліни лишається доволі розмитою, даючи читачеві можливість власної інтерпретації їх дружби, власного уявлення, як Поліна потрапила до сімʼї подруги в Іспанію та що стало конкретним зламом її психологічного стану і причиною вживання антидепресантів. Не менш дискусійним залишається і фінал роману: розмитий, немов навмисно незакінчений. Проте авторка пояснює це просто і чесно: поки триває війна, вона не бачить остаточної розв’язки цієї історії і в цьому є своя гірка логіка.
«Драбина» заповнює нішу, якої бракувало в сучасній українській воєнній літературі. Роман про людей, котрі не перебувають на фронті фізично, але ведуть безкінечну боротьбу зі своїм страхом, своїм сумлінням, своїми родичами й власним відображенням у дзеркалі. Саме тому вона і стала Книгою року ВВС-2023, адже говорить про те, про що говорити незручно, але необхідно.
Своїм твором Євгенія Кузнєцова вкотре довела, що про біль можна говорити, провівши усім знайомі паралелі, без знецінення чийогось досвіду та переживань. А її «Драбина» стала не лише провідником у кімнату на верхівці будинку, а й містком, який врешті спричинив зміцнення стосунків Толіка зі своїми рідними.
